Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 22)
Розділ VII СІВБА
Пославши осколковий снаряд у край схилу, Кос якусь мить дивився, як падають шматки дерну й каміння, підкинуті вибухом, як розсівається кушпела, а потім наказав одкрити люки. Прибіг взводний, скочив на броню, всміхаючись, світив білими зубами на вимазаному пилюкою обличчі й, дарма що мотор мовчав, гукав голосно:
– Але ж дістали прочухана й навіть здачі не дали.
– Нікого з наших не зачепило?
– Одного на смерть, – спохмурнів взводний. – На самому початку. Хто міг сподіватися, що така банда в тилу ходить…
– Парашутисти. Вночі їх скинули.
– Негайно вартових поставлю.
– Не зашкодить, але вони до темряви не повернуться.
Взводний, розглянувшись, раптом занепокоївся.
– А там коґо знов несе?
На тому березі з'явилися вершники й, стримуючи коней, почали спускатися стрімким схилом до річки.
– Мабуть, той, якого ми вже раз вночі зустріли, – сказав Густлік. – Кухмістер Кобіта…
– Показав би тобі вахмістр Калита, де раки зимують, якби почув. – Кос покрутив головою і додав не без іронії в голосі: – Знов улан запізнився.
Поки вони балакали, солдати, не чекаючи команди, взялися наводити порядок на подвір'ї – перев'язували поранених, збирали порозкидане обозне майно, лаштували вози в дорогу, запрягали коней. Від стерні повертали два піхотинці, тягнучи трофейну зброю. Кожен ніс по два автомати, полотняні сумки з запасними магазинами і в'язки гранат. Нижчий, мов пса на повідну, тягнув за собою ручний кулемет.
– У німців заробили б курева, – сказав Віхура, який уже виліз з танка і стояв біля башти, обнімаючи рукою гарматний ствол.
– Хто? – зацікавився взводний.
– Ваші, оті, що залізяки тягнуть. Так, на перший погляд, з сотню сигарет буде.
– В тебе голова не болить? – запитав Густлік.
– Ні. А що?
– Бо дурниці верзеш. Хто пороху не нюхав, тому запах його паморочить голову.
– Що паморочить? Тобі паморочить? – розсердився капрал і з кишені на грудях добув чималий пожовклий аркуш. – Читати вмієш?
Кос, Єлень і взводний схилилися над німецькою листівкою із заголовком: «Трофейна зброя».
Гітлерівське командування зверталося до солдаті. Кожен, хто принесе трофейну гвинтівку або автомат, одержить п'ять сигарет, ручний кулемет – десять, важкий міномет – двадцять. Далі йшов «прейскурант» ще грізнішої зброї- «катюша» (сто сигарет), бронебійні гармати і танки.
– Те – тридцять чотири, – прочитав уголос Густлік, – сорок пляшок спирту… Ти б хотів, антихристе поганий, танк на сорок пляшок горілки проміняти? – запитав і, не чекаючи відповіді, замахнувся.
Капрал ледве встиг одскочити за гармату, закривши голову руками.
– Облиш, – Кос стримав Єленя і суворо запитав Віхуру: – Де знайшов?
– У клуні, коли машину туди заводив.
– Викинь.
– Чому? Мені такий порядок подобається. Чому солдат має даром носити?
– То ти, придурку, не бачиш, що вони такий порядок завели тепер, коли не тільки трофейну, а й свою зброю в кущі кидають? – сказав Єлень.
– Ну добре, викину, не розводься. – Віхура махнув рукою і розірвав листівку навпіл.
– Отак найкраще, – засміявся взводний. – Папір поганий, навіть на куриво не годиться… Ну, пора, – зіскочив на землю і пішов до свого обозу.
– Як вони від'їдуть, – тихо сказав Віхура, – треба вагляпути, що за тим муруванням. Кажу вам, ломом тільки садонути…
Густлік простиг свою довгу руку, зняв йому з голови шоломофон, показав у куток подвір'я. Між стіною і возовнею на свіжонасипаній могилі двоє піхотинців вставили хреста, збитого із штахет.
– Вирушаємо, – наказав Кос.
Віхура знизав плечима і, не обмовившись жодним словом, прослизнув у люк. Танк позадкував під клуню…
Коли затихло ревіння мотора, під'їхав на коні охляп Черешник. – Скільки? – запитав взводний.
– Сімнадцять, не рахуючи моєї, – похмуро відповів Томаш, зіскакуючи з коня. – Покалічених теж чимало.
– Не журись. Все одно відведу. Не гіршу, ніж твоя була.
Томаш стояв біля коня, широко розставивши ноги, спирався рукою об шию тварини і, перебираючи пальцями гриву, говорив з люттю крізь сльози:
– Хай уже людей гублять, але чим худоба винна? З мінометів по коровах б'ють…
– Вони, падлюки, нищили б усе, що в них одбираємо. По бруківці зацокотіли копита.
До садиби клусом їхав запилений переможний ескадрон. Вів його Калита, а зразу за ним їхав Саакапгвілі з шаблюкою при боці. Перший підкручував, другий гордо погладжував вуса. Обидва враз зіскочили з коней. Вахмістр привітався з Косом і командиром обозу.
– Вдруге в той самий день, – сказав Янек, потискуючи простягнену руку. – Якби трохи раніше.
– Що вночі, що вдень, – урвав його Калита. – Ми вирубали тих, які з-під вашого вогню втекли. Небагато залишилося, – показав на вісьмох полонених. Улани саме заводили їх на подвір'я.
Шарик, що допомагав конвоювати, підбіг до Янека, заскавчав і затих під долонею свого хазяїна.
Усі три командири пішли до парашутистів. За ними Томаш, Віхура з Лідкою, а останніми Григорій Єлень, який несхвально бурмотів:
– Навіщо бляху до боку причепив? Скинь.
Німці стояли насупившись, але гордо, пліч-о-пліч у дві шеренги. На правому фланзі офіцер, біля нього лісничий, ззаду за лісничим фельдфебель – на пиці в нього синіли порохові плями. Довгу хвилину тривала тиша, дедалі важча і дедалі запекліша. Ворожість, що накопичувалась роками, кров і кривда розділяли цих людей з кам'яними обличчями, що стояли зараз лице в лице. Жах і втома найдужче спотворили обличчя лісничого.
– Вночі підсвітили пожежею, показали дорогу, – промовив Калита. – І потім вже ми по свіжому сліду… Цікаво, чого тут шукали, що в білий день пішли в атаку?
Янек зняв з офіцера планшет, заглянув досередини і віддав вахмістрові.
– Встиг карту знищити або викинути. – І по-німецьки до полонених:
– Що ви тут шукали?
Вони мовчали. Янек чекав довгу хвилину, по черзі вдивлявся в обличчя і раптом показав на лісника: – Ти. Той здригнувся, зблід і повільно почав:
– Тут під землею…
Зненацька глухо застогнав, перехилився наперед і впав ниць на землю.
З його спини стримів чорний держак десантного жижа. Зелений мундир швидко темнів од крові. Кос добув пістолета і, тримаючи решту на мушці, присів, повернув лісника на бік.
– Мертвий. Той рябий ударив його в серце, – сказав, дивлячись на похиленого вперед фельдфебеля, що напружено чекав пістолетного пострілу.
– Соромно мені за вас, – мовив до своїх вахмістр. – Обдурити вас можна, мов дітей. Ану ще раз обшукайте, тільки все, до останньої нитки на тілі…
Парашутисти без команди підвели вгору руки, і двоє уланів стали вивертати їхні кишені. Все скидали на про стелену плащ-палатку.
Серед ножиків, ганчірок, бинтів, цигарок та сірників блиснуло золото. Взводний нахилився, підняв хрестика й, збліднувши, показав:
– На шиї батько носив.
– Не встигли, – сказав вахмістр, – Догоряла його хата вже, – показав на мертвого лісничого. – Спізнилися якихось півгодини.
Томаш, що увесь час стояв мовчки, тільки судорожно стискав кулаки, враз глухо застогнав і пішов на парашутистів. Замашистими ударами звалив на землю фельдфебеля та капітана.
– Що ти робиш? – гукнув Григорій.