Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 42)

«Рудий» мчав дедалі швидше, гуркотів по бруківці, обганяв піхотинців, ніби кінь рицаря, який підганяє його острогами.

Тепер міст, немов квадратний тунель, був прямо перед танком; а на другому, високому березі видніли будинки, а над ними – дим і червоне полум'я пожеж. До мосту все ближче – двісті, сто п'ятдесят, сто метрів…

Посередині мосту блиснув широкий, яскравий спалах. Ферма наче знехотя піднялась угору, стала сторчма, і аж тоді на них війнуло вибухом.

Поки вибух тротилу ще не заглушив усього, Василь устиг крикнути механікові:

– Гальмуй!

Та коли б навіть Саакашвілі й почув цей наказ, він не встиг би його виконати. Танк раптом зупинився, як зупиняється перехожий від грізного подиху урагану, а потім, безсило молотячи гусеницями по бруківці, розвернувся і став боком біля самого крутого в'їзду на міст. Зверху падали пошматовані, погнуті залізні балки. Василь устиг ще помітити, що з нашого боку річки вцілів один проліт, і ту ж мить танк здригнувся од важкого удару по броні. Блиск вибуху проникнув до самого мозку, шарпнув усім танком.

Краєм ока Япек побачив, що Гжесь, відкинувши назад голову, схиляється на сидіння. Кос хотів схопити кермо, але в очах йому потемніло, рука не слухалась. Хлопець відчував, як танк, відкинутий силою вибуху, посунувся по бруківці, потім захитався й повалився кудись униз.

– «Граб-один», я – «Вісла», – волав у навушниках Лідин голос- «Граб», де ти? Відповідай. Прийом.

Япек хотів відповісти, ворухнув губами, але сказати нічого не зміг. В очах попливли довгі смуги кольору свіжовилущених каштанів і Марусипого волосся. Хлопця охопив страх, що він уже нічого в житті не побачить, не зможе прочитати листа, який Маруся, напевно, надіслала з госпіталю. Почув іще, як болісно заскавчав собака, а потім усе навколо згасла, перестало існувати, розшгивлося в тиші.

Мотор замовк. Василь, втерши з лоба кров, відкрив люк. Танк стояв на схилі, задерши гарматне дуло в небо, прикритий од ворога нерівним насипом. Відчуваючи гострий, млосний біль у потилиці, Василь гукнув:

– Янеку! Густліку! Ніхто не відповів.

– Гжеею! Хлопці!

І знову мовчання. Знову війнуло горілим мастилом. Семен боявся, що кожну мить може шугнути полум'я. Він простягнув руку до Єленя, який безсило повис на замку гармати, обійняв його і потягнув із танка.

По бруківці залунали кроки: до танка бігли піхотинці.

Розділ XIX ПОЛЬОВИЙ ГОСПІТАЛЬ І ПОЛЬОВА ПОШТА

Перший почав діяти Шарик. Кухарчук, який вранці приніс йому кашу, не причинив дверей. Собака, що лежав на своїй підстилці, похлебтав трохи, але не доїв до кінця. Туга була дужча за голод.

Шарик знав, що його привезли сюди разом з Янекозд Косом та його друзями, що вони разом були у великому залі, де пахло кров'ю і де хтось чужий з ніжними руками щось робив йому з переламаною лапою. Потім так боліло, що Шарикові усе закрила темрява, позбавлена запаху й звуків. Коли до нього повернулася здатність спостерігати й відчувати запахи, пес побачив, що він лежить сам у цій невеличкій кімнатці, куди йому приносили їжу. Вія не знав, де його господар, і тому їв без апетиту, без радості.

Двері завжди були ретельно зачинені, й тільки сьогодні в них лишилася вузенька щілина. Шарик підвівся на трьох лапах, але в очах йому все пішло обертом, віл захитався і впав. Лежав якусь мить на лівому боці й важко дихав. Груди, вкриті скуйовдженою шерстю, швидко підіймалися, на запалому животі тремтіла шкура. Передню праву лапу було обліплено гіпсом, голову перев'язано бинтами.

Шарик не здався після першої невдалої спроби. Він обережно підвівся і, спершись боком на стіну, якусь мить стояв нерухомо. Тепер пішло краще; хоч і наморочилось у голові, але темрява не застелила очей. Уздовж стіни пес повільно пошкутильгав до дверей. Відчинити їх лапою чи забинтованою мордою він не міг, тому штовхнув боком. Двері трошки прочинилися, собака знов упав, але тепер шлях перед ним був відкритий. В коридорі яскраво світила електрична лампочка без абажура, двері в палати були прочинені, за ними стояла тепла півтемрява осіннього ранку.

Шарик підвівся втретє і рушив коридором, уперто принюхуючись. Запахи ліків забивали усі інші. Пес не міг визначити нюхом, де заховали Янека. І він вирішив шукати. Пошкутильгав уздовж стіни, прокрався з кори-дора в палату і, пробираючись попід ліжками, обійшов усі кутки.

На ліжках лежали люди, але всі чужі. Ні, тут Янека нема. Шарик поплентався далі. Наступні двері вели до маленької кімнатки з кахельною грубкою в кутку, з трьома ліжками під стіною і одним біля вікна. І тут Шарикові пощастило. Він радісно заскавучав і лизнув руку, яка звисала з койки – руку свого господаря. Заскавучав тихенько вдруге, але відповіді не було. Видно, Янек спить. Пес не загавкав, щоб не розбудити йото.

Од руху кров у жилах потекла швидше, радість додала сил. Шарик тим же шляхом повернув до своєї комірчини, вхопив зубами підстилку – сінничок, пошитий із солдатської шинелі – й потягнув через коридор, зупиняючись через кожні кілька кроків, важко дихаючи від натуги. Нарешті дістався до палати, прослизнув у двері й швиденько, як тільки міг, сховався в тінь під ліжком, і поблизу почулися кроки.

Шарпнув ще кілька разів сінник, тягнучи його в куток, і знову потемніло йому в очах. Він упав набік, йе бачачи нічого перед собою, не маючи сил навіть поворухнутися.

Чув, що той, хто за ним увійшов до палати, присів навпочіпки. Пес хотів гаркнути на нього, але відчув легкий дотик і в запаху вловив щось знайоме. Намагався глянути; але йому вдалося розплющити тільки одне око. Побачив знайому дівчину в білому халаті, під яким на правому плечі видно було товсту пов'язку.

Шарик силкувався пригадати. Він бачив поле, кашу в м'ясом, людину, яка була ворогом і сиділа на дереві… Не вмів усього цього зв'язати докупи і зрозуміти. Проте заспокоївся, заплющив око, відпочиваючи під ніжними дотиками. До нього поверталися сили.

До палати знову хтось увійшов, озвався суворим різким голосом. Шарик наїжив шерсть, підняв морду й побачив високого чоловіка в окулярах, з лисою, блискучою головою, а за ним іще двох. Дівчина, що гладила Шарика, стала, виструнчившись, і відповідала дзвінким, ясним голосом:

– Завдяки йому не тільки я живу, але й батальйон гвардії капітана Баранова уцілів і вийшов з оточення.

– Не морочте мені голови. Тут не піонерський табір, не місце для казочок про героїчних собак.

З четвертого ліжка, що стояло біля вікна, підвівся пор'анений і сів. Ліве плече в нього було в гіпсі й стирчало на підпорці перпендикулярно до тіла.

– Товаришу професоре, доповідає гвардії сержант Чорноусов… Ця дівчина каже правду. – Здоровою рукою нів погладив вуса й додав: – Випишіть мене, товаришу професоре, з госпіталю.

– Цей знову про своє. Як же я тебе випишу з такою лапою, що стирчить у гіпсі? Дурниці! – Лікар махнув рукою й повернувся до перерваної розмови. – Умови у нас і так важкі, я борюсь за життя людей, а ви хочете мені тут влаштувати цілий склад бактерій.

– Я продезинфікую…

– Досить. Собаку перенести назад. – Він показав рукою на двері й здивовано додав: – А ви що тут робите?

На порозі стояло двоє танкістів у шоломофонах і шинелях.

– Тепер не час для відвідування, – розгнівався професор, підходячи ближче, і, помітивши генеральську змійку на погоні одного з них, додав: – Не час, товаришу генерал.

– Ми тільки зараз можемо. Вчора ми взяли Яблонне, бій затих, от ми зразу й сюди. Тут лежать троє моїх хлопців з танкової бригади. Я б хотів довідатись, коли вони повернуться в частину.

– Ви всі збожеволіли з тим поверненням у частину. Ваші троє важко поранені. їх полатали, позашивали, але ж є ще й контузія. Найгірше з отим шмаркачем. Посилаєте в бій дітей…

– Дітей посилаю? Так, посилаю… – Генерал замислено кивнув головою. – Може, їм щось потрібно?

Двоє санітарів, втиснувшись у двері, підійшли в куток, де лежав собака. Шарик глухо загарчав і вишкірив ікла. Санітари нерішуче стали.

– Забирайте, забирайте. Я ж вам сказав.

Другий з танкістів ступив крок уперед і звернувся до начальника госпіталю: -

– Товаришу професоре, залиште собаку в палаті. Це теж солдат, член екіпажу, мого екіпажу.

Що це – польовий госпіталь чи заклад для божевільних? З самого ранку ідіотська битва за собаку. Вже третій його захищає. Я бачив бляшку. Лікую пса так само ретельно, як і солдатів. Лапу взято в гіпс, але лежати тут, разом з людьми, він не буде.

– Залиште собаку, – сказав генерал.

– Тут, товаришу генерал, не ви наказуєте.

– Я прошу.

– Мені не вистачає ліків, м'яса, цукру. У мене гора клопоту, я працюю до пізньої ночі, а ви мені морочите голову собакою. Забираєте час.

– Може, вам пригодився б мед замість цукру? – запитав Василь.

– Химера, нісенітниці! Де ви візьмете мед у цій голодній, розореній країні?

– Буде м'ясо і мед. Залиште собаку, – попросив генерал.

– Якщо можете – допоможіть, але умов мені не ставте. Приїжджайте за два тижні, може, вони вже почуватимуть себе краще. А тепер – самі бачите.

Лікар відійшов назад, уступаючи місце. Генерал і Семен увійшли за ним до палати. Надворі вже трохи посвітліло. Побачили сіре, немов укрите попелом, обличчя Саакашвілі, Янек був так забинтований, що тільки очі й рот лишалися не зачинені. Густлік, здавалося, був притомний, дивився в стелю, але нічого не бачив.