Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 39)
– Шарику, не заважай, не будь дурнем. Хочеш знати, що тут написано? А чого сам читати не навчився? Тут написано; «Шарик, пес танкової бригади». Від-чепись-бо нарешті! Медалі тобі, братику, не дали, медалі для людей. А ця якраз тобі, з нею не пропадеш.
Янек перейшов на другий бік машини і, оглянувшись, чи ніхто його не бачить, зняв свій орден, притулив до рудої від вогню броні башти. Тихенько, немов сам до себе, сказав:
– Ти, «Рудий», теж заслужив нагороду. Це ж ти нас прикрив і вивіз.
Ставало щоразу темніше. Небо на заході втрачало останній теплий блиск, ставало блакитно-холодним. Тільки на півночі лишалася ще похмура вишнева заграва. Семен підійшов до Янека, показав очима в тому напрямі.
– То від пожежі, – сказав він. – Місто горить, страшно дивитися.
Розділ XVIII МІСТ
Коли косарі в жнива косять на полі жито і крок ва кроком просуваються вперед, устилаючи землю збіжжям, це чимось нагадує наступаючий фронт. І коли, потомлені, вони зупиняються на мить перед новим загоном і, переводячи подих, витирають чоло й гострять коси, – -це теж нагадує фронт перед новим наступом.
На початку серпня частини Радянської Армії досягай Вісли, форсували її разом з польськими дивізіями, захищали плацдарми -трампліни для дальшого наступу. Ворог відтягнув дивізії з Голландії, Бельгії та Італії і кинув їх сюди, щоб повернути втрачені позиції. Але радянські й польські війська не віддали їх, утримали в важному бою.
Позаду в них були річки з висадженими в повітря мостами, подзьобані вибухами бомб дороги, залізниці, по яких наче велетенський стальний плуг пройшов і поламав шпали, погнув рейки. Все це треба було відбудувати, полагодити, щоб перекинути до фронту тисячі ешелонів з боєприпасами, з пальним для автомобілів, танків і літаків.
Поблизу, в столиці Польщі, в самому серці країни, палала пожежа повстання, привертаючи до себе погляди, серця і думки. Як тільки фронт зібрався з силами, попався наступ. Першого удару завдали четвертому танковому корпусу СС, який, вкопавшись у землю, захищався між Бугом і Нарвою, на південь од передмістя Варшави – Праги.
Разом із 47-ю Радянською Армією, що наступала з півдня, рушила і 1-ша польська піхотна дивізія. Польські солдати вибили німців з Аніна і через приміські околиці та соснові ліси на пісках, штурмуючи глибоко вкопані в землю бункери, просувалися вперед. Вони дійшли до Грохова і до Утрати. В цих боях було розбито 73-тю німецьку дивізію і 1131-шу бригаду; даремно намагалася контратакувати 19-та танкова дивізія.
Коли вже видно було, що наступ у напрямі Варшави розвивається успішно, командування вирішило перекинути сюди всю польську армію. Якось увечері радянські гвардійські частини почали змінювати польські дивізії біля Пилиці, й полки один за одним рушили назад, на східний берег Вісли, звідки по шосе прискореним маршем ішли на північ. Разом з ними перейшла Віслу – майя«е в тому самому місці, де форсувала її на початку серпня – танкова бригада.
Переїхавши міст, танки форсованим маршем вночі пщійнши до Старої Мілоеної. З піщаної висоти видно було на обрії язики полум'я і важку хмару чорного диму. З самого ранку танкісти, які так і не склепили ні на хвилину очей, почали готувати машини до бою, як тоді, під Студзянками.
«Рудий» тепер був рудим уже тільки по назві. Броню ще на плацдармі пофарбували, підправили намальованого на башті орла. Дурний Шарик розмазав йому праве крило, штовхнувши Янека, коли той малював.
Василів екіпаж цілий день порався біля машини, перевіряючи всі механізми, замінюючи розбиті ланки на гусеницях. Тільки надвечір, смертельно втомлені, прилягли біля танка, що стояв у лісі між деревами.
Показуючи очима на захід, де небо над деревами було вкрите брудними клубами диму, Семен сказав:
– Це найстрашніша з усіх грозових хмар, ямі я бачив.
Поряд сидів Шарик, похмурий і неспокійний. Видно, його дратував запах диму й згарища.
– Візьмемо Варшаву? – запитав Кос.
– Дурне запитання, – втрутився Гжесь. – Коли вже сюди прийшли, то, звісно, візьмемо.
Весь попередній досвід привчив його до того, що де б вони не з'являлися – перемога належить їм. І Гжесь не думав, що досвід цей зовсім невеликий і що так може бути не завжди.
– Я не такий певний, – похитав головою Семен. – Жодне велике місто, розташоване за річкою, не брали просто в лоб. Його завжди оточували з півночі або з півдня. Але якщо повстанці утримають плацдарм, не відступлять од річки…
– Якби утримали плацдарм або міст… – запропонував Єлень.
– З мостами річ нелегка, – вів далі Семен.-Мабуть, їх давно замінували. От якби пощастило прорватися танкам і піхоті, щоб захопити їх зненацька…
– Як попрошу нашого «Рудого», як дам газу, то він перестрибне! – Саакашвілі оглянувся назад, усміхаючись, нозирнув на танк.
Якусь хвилину мовчали – кожен розмовляв сам із собою в думках.
– Чому німецькі танки мають такі гарні бойові назви – «пантери», «тигри», а наші називаються по-техніч-ному і по-вченому: Т-34, Т-70? – запитав Янек.
– Діло ясне! – розігнався Гжесь.-Тому…-раптом він обірвав, подумав хвилину і повторив з виразом безпорадності на обличчі: – А справді – чому?
Усі подивилися на поручика, а Василь глянув на них і засміявся.
– Я теж точно не знаю, але мені здається, що фашисти просто люблять війну. Гітлер хоче, мов квіткою, прикрасити знаряддя смерті, намагається виховати вбивць.
– А ми теж назвали свій танк. Це добре чи погано? – насупив брови Кос.
Семен простяг руку до пса, заклопотаний, посмикав його за кудли перш ніж сказати:
– Мабуть, добре. Ми полюбили свій танк, дали йому ім'я. Але ж ми хочемо на ньому принести людям волю, хочемо якнайшвидше закінчити війну. Потім настане мир, злагода між народами… І ніхто з нас не збирається робити війну своєю професією. Я повернусь до метеорології, Гжесь – до тракторів, Густлік – до молота в кузні, а Янек…
– Ну от, а я?
– Ти, щоправда, був мисливцем, убивав тигрів і тепер підпалюєш «тигри», але ти ще, не ображайся, хлопчисько. Сядеш за парту.
– Сяду, але спочатку я повинен розшукати батька. І знову хвилину чи дві ніхто не вимовив ані слова, поки Гжесь не штовхнув Янека під бік і не показав очима:
– Глянь… Мабуть, до тебе.
Стежкою поміж деревами підійшла Ліда. Кивнула їм головою і сіла поруч, обсмикуючи руками спідницю на колінах.
– У штабі кажуть, що там дуже важко, за кожен будинок б'ються.
– Бої в місті завжди важкі, – відповів Семен.
– Але наші уже в Грохові. Завтра зранку ви наступатимете разом з піхотою. Дивіться будьте обережні.
– Звісно, будемо обережні, – засміявся Гжесь. – Одна мама казала льотчикові: «Літай, синку, низько й помаленьку».
– Облиш, не смійся. Я знаю, що ви думаєте, але ви моїх думок не знаєте… Я прийшла до вас, бо знаю, де ви будете наступати, і хотіла попросити… На Віденській вулиці, недалеко від вокзалу, третій з краю будинок, 8 жовтою штукатуркою… Я там жила до війни.
– Подивитися, чи він стоїть на місці? – запитав Єлень.
– Подивіться. Там залишився мій брат, може, він і тепер там. Бо ми з мамою поїхали на схід, а він лишився.
Вона говорила м'яко, тихо, ве так, як завжди. І Яне-кові стало жаль її. Здалося, що вони зустріли дівчину не дуже ввічливо, і, простягнувши руку, він злегенька торкнув її.
– Побачимо, Лідо, і скажемо. Коли я, доповідаючи по радіо, додам слово «порядок», то це означатиме, що будинок стоїть цілий. Розумієш?
– Добре, спасибі. – Вона взяла термос, який тримала під рукою, і подала його Василеві. – Це вам. Я ж знаю, як під Студзянками вас мучила спрага. Може й тут буде важко з водою, а нам завжди легше. Радіостанція стоїть у тилу, можна набрати з якогось колодязя.
Цей подарунок вразив навіть Василя – командир не зразу догадався подякувати. А всі інші наче води в рот набрали. Ліда погладила Шарика, який лежав поруч, щось тихо говорила до нього, а потім підвелась і голосно мовила:
– Здається, з усього вашого екіпажу тільки він мене любить. Щасливо вам, хлопці, до побачення!
Вони дивились їй услід, поки Ліда не звернула по стежці вбік і не зникла між деревами. Тоді СаакашвіЛі схопився обома руками за голову і сказав:
– По-грузинськи читаю, по-російськи читаю, по-польськи майже все читаю. По очах дівчини нічого не прочитаю.
– В очах тобто, – поправив його Єлень. – Але я теж нічого не можу второпати. Може, вона тобі й рада, Янеку?
– Облиш, знайшов час на таку балаканину.
– На акації б поворожити: любить – не любить… Але тут я не бачу жодної акації! – засміявся Семен, і очі в нього раптом стали блакитні, а обличчя посвітлішало. – Кажеш, не час тепер? Неправда, час! Хіба ми воюємо тільки з ненависті? Ні, також із любові. Для того воюємо, щоб хлопці гуляли з дівчатами, щоб вплітали їм квіти в коси, щоб разом дивилися на хмари… Ну от, знову про хмари! Казав же вам, що я насамперед метеоролог.
З глибини лісу, де один біля одного стояли замасковані танки, почувся уривчастий сигнал. Він не вщухав, бився об стовбури дерев, луною котився по лісу.
– В машину, хлопці. Пора вирушати.
Смерком через ліс, а потім полями, якимись нетрями, поміж рядами будиночків солдати 2-го піхотного полку провели їх на передмістя Варшави – Прагу, Довгенько стояли там, а потім нові провідники повели їх «ночі через крутий залізничний насип униз на бруко-ваві вулиці, в ущелини між високими будинками. Гусениці брязкотіли по бруківці, гуркіт мотора відбивався десятикратною луною, дим і сморід горілого проникав усередину танка. Десь попереду була пожежа, в світлі її на землю лягали гострі чорні тіні. Звернувши кілька разів, танкісти вже перестали орієнтуватися в цьому лабіринті. Танк заїхав на подвір'я, вимощене великим камінням. Праворуч і ліворуч стояли триповерхові флігелі, попереду закривав проїзд фасадний будинок. Танк зупинився навпроти високої півкруглої брами, якою колись на подвір'я в'їжджали навантажені доверху автомашини.