Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 35)

– Відвези якнайшвидше до госпіталю.

– Зрозуміло, одвезу, але з однією умовою. Скажи мені, нарешті, що там було в Сельцях, коли ти відремонтував машину?

– Не придурюйся. Я заткнув шарфом вихлопну трубу.

– А потім?

– Потім собака його витягнув.

– Біс забери, гарний трюк. Ну, то газую далі, знову по снаряди лечу.

Дівчина прислухалась, як вони розмовляли чужою мовою про щось незрозуміле. Підібгавши нгогй, вона лежала на сидінні в шоферській кабіні й несміливо всміхалася до Коса.

– Дай мені номер своєї польової пошти.

Янек хутенько надряпав на аркушику паперу свою адресу і всунув їй у кишеню штанів.

– їдьте вже, треба поспішати.

– Я напишу тобі. Відповіси?

Хлопець кивнув головою, потис Марусі ліву руку і, скочивши із підніжки, захлопнув дверцята.

Студебекер поволі рушив, обережно об'їжджаючи вибоїни. Янек ще мить дивився на хмару куряви, що тягнулася за ним, і подумав: «Треба б знову написати листа Юхимові Семеновичу, вже зо два місяці, як не писав».

Стоячи збоку дороги і дивлячись услід грузовикові, радів – не тому, що лишився живий-здоровий, а тому, що врятував дівчину, а вона, може, напише йому. Фронтовик, який не має свого дому й не одержує листів, бідніший, ніж інші. У кожній людині живе потреба в теплому слові, туга за кимось, про кого можна було б думати в тяжкі хвилини бою. Тільки тепер Янек відчув, як він стомився, і сів на землі.

Щоб якось виправдатись перед самим собою за цю затримку, він вирізав на прикладі карабіна новий знак, такий, як ті, що вже були там. Порахував їх, торкаючись кожного пальцем. Разом було десять. Янек послинив великий палець, всунув його в пилюку, а потім замазав останню зарубку, щоб не впадала в очі.

Шарик лежав поруч, -важко хекав од слеки і зацікавлено стежив, що робить його господар. І дуже зрадів, коли Янек відклав гвинтівку, нахилився над ним, поцілував кошлату морду в обидві щоки, якщо так моя;-на сказати про собаку.

Потім нарешті вони зібрались, Янек закинув рюкзак з рацією на плече, обидва швидкою ходою рушили далі і вже без пригод дійшли до свого замаскованого в лісі танка.

– Тебе тільки по смерть посилати. Ждеш не діждешся, – бурчав Саакапгвілі. – У нас уже все готово, танк як новий. Монтуй швидше свою скриньку.

Густлік і Василь сиділи за кілька кроків, притулившись спинами до стовбура. Янек півдня не бачив їх, і тепер помітив, що всі вони змінилися, що це вже не ті люди, яких він знав кілька днів тому. І річ не в тім, що в них були червоні од пилюки й сліпучого сонця очі, що всі трохи схудли. Йому важко було б визначити, в чому полягає та зміна. Можливо, з'явилися нові, дрібненькі, майже непомітні, але такі красномовні зморшки. Життя лишає на обличчі свої сліди. Війна вирізує їх особливо гострим різцем. В цьому відношенні один день бою вартий багатьох тижнів, а то й місяців мирного життя.

Через люк механіка Янек заліз у танк, сів на своє місце і заходився монтувати рацію; а Гжесь заглядав іззовні і розповідав:

– Знаєш, тут недалеко від нас стріляв снайпер. Автоматники навіть ходили туди. Скільки не дивились – не могли помітити. Аж коли хтось йому вліпив кулю, то бачили, як летів з дерева, наче дохла ворона. Якби ти раніш© приніс рацію, то зміг би випробувати люльку, яку тобі сибіряк подарував. А так тільки носиш її сюди-туди.

– Яку люльку? – запитав Янек, усміхаючись сам до себе.

Він добре знав, що саме так солдати називають снайперські гвинтівки через оптичний приціл на них, Янека забавляло, що Гжесь ні про що не здогадується.

Саакапгвілі не встиг відповісти, бо підійшов Семен і, просунувши всередину танка приклад карабіна, запитав:

– Янеку, то це ти?

Кос дістав з кишені біло-синю пов'язку і подав Василеві. Єлень, що підійшов разом з поручиком і теж заглядав у танк, схвально свиснув:

– Ходи-но сюди, – махав рукою Василь. – Ну йди ж, нахились. – Він узяв обома руками Янека за голову й поцілував.

– Нічого особливого, – пояснював хлопець. – Шарик вислідив його, мов куріпку. Підбіг до дерева, на якому той сидів, і загавкав.

– То це ж подвійний тріумф. А чому ти не в гуморі?

– Снайпер поранив Марусю. Пам'ятаєте ту санітарку, яку називали Вогник? Віхура повіз її в госпіталь.

– Що ти кажеш! – зажурився Густлік. – Тяжко поранена?

– Тяжко.

– Видужає. її ж одразу повезли, лікарі вилікують, Янекові раптом набігли на очі сльози, покотилися по щоках. Помітивши це, троє друзів одійшли, почали шукати Шарика, щоб виявити йому подяку. А Кос долонею витер обличчя, закінчив монтування рації, зв'язався з бригадою і, пояснивши, що це тільки перевірка, вийшов з машини.

– Порядок? – запитав Єлень.

– Порядок. Самі знаєте, кожна рація в порядку, коли її перевіряєш. А коли справді потрібен зв'язок, вона підводить.

Василь сидів на борту танка і, задерши голову, дивився крізь гілля дерев у небо.

– Переміниться погода? – поцікавився Янек.

– Ні, буде така ж сама спека. Але я не хмар шукаю, а думаю про те, про що ми вже говорили: про назву.

– Як не хочете, щоб був Гнідий, то й на ті ваші Буцефали я не згоден, – заявив Єлень.

– Слушно, – визнав Василь.-Коней у нашому моторі цілий табун. А крім того, танк – це щось значно більше, ніж кінь, значно ближче. Це наче людина, як товариш… Назвімо його «Рудий».

– А це ж чому? – обурився Єлень. – «Гнідий» не хочете, а «Рудий» – то вже добре?

– Я тобі скажу, – підморгнув йому Гжесь. – Подивись: од вогню він весь порудів, став каштанового кольору. Назвати Марусею не можна, бо це ж не дівчина. Вогником – не годиться, хай нас броня береже від вогню. А «Рудий» якраз добре.

Густлік глянув на Янека і ляснув себе долонею по лобі.

– Ясно, тепер я вже розумію. Якщо це заради тієї гарної дівчини, то хай буде. Згода.

Розділ XVI ШТУРМ

Увечері до них прийшов зв'язковий з роти автоматників і в сутінках провів машину на нову позицію.

Тепер вони стояли в окопі між високими деревами, а попереду одразу починався густий і низький, що сягав не вище грудей, молодий сосняк. Там були позиції піхотинців.

Коли аанала ніч, стало ще тихше, ніж удень, здавалося, що й битва вщухає. Тільки освітлювальні ракети, що їх раз у раз пускали німці, нагадували про неї. Описавши в темному небі дугу, вони падали на землю і ще якусь мить жевріли на піску або в траві, Єлень залишився в башті, чергуючи біля перископів, а всі інші члени екіпажу прилягли внизу, на ящиках із снарядами. То дурниця, що було твердо, що дерево муляло в боки – вони вміли й так спати. Але тепер сон не приходив, бо танкісти добре знали, що завтра буде останній удар по Студзянках.

– Звідки відомо, що саме завтра? Ну, ми дізнаємося нро це від командування, з штабу, але чому командир вирішує, що треба наступати не сьогодні, н«післязавтра, а саме завтра?

В танку було темно, не горіла навіть маленька лампочка, що освітлювала приціл, і Янек говорив у простір, товаришів, які лежали поруч нього, він не бачив.

3 хвилину тривала мовчанка, а потім озвався Саака-швілі:

– Я тобі так поясню: ось, наприклад, хтось на тебо напав, ударив тебе. Тобі потемніло в очах, ти захитався на ногах, отож поки що ти відбиваєш удари, відходиш. чекаєш, поки в голові тобі перестане шуміти. Потім, уже отямившись, ти починаєш ходити навколо противника, ніби викликаєш його, і ждеш, коли він зробить необережний рух, відкриється – тоді б'єш. Зрозуміло?

– А звідки відомо, що вони завтра зроблять необережний рух?

Василь не брав участі в розмові. В танку стало тихо. Тихо було і в лісі. Навіть піхотинці, що сховались у молодому сосняку, не стріляли.

Минуло, може, хвилин з п'ятнадцять, і Янек, чуючи рівне дихання товаришів, почав уже дрімати, коли раптом десь далі, з лівого боку від танка; зчинилася стрілянина. Чути було черги з ручних кулеметів, з автоматів, вибухнуло кільканадцять гранат, кілька разів озвалися міномети. Потім начебто пролунали вигуки, але невдовзі все стихло.

Янек підвів голову; розумів, що й товариші не сплять. Густлік у башті неспокійно крутився на командирському сидінні. Але Кос не хотів запитувати перший.

– Танкісти! – несподівано зовсім близько почувся голос якогось автоматника. – Спите?

– Спимо, – відповів Єлень, відхиляючи люк. – А хіба що?

– Кажуть, що це росіяни закрили котел. У темряві вибили німців з того лісу, що на південному боці.

Крім телефонів і рацій, у кожній армії є ще один спосіб поширення відомостей, який діє не менш справно, ніж радіохвилі. Це солдатський телеграф. Вісті передаються із уст в уста уздовж лінії фронту, перекидаються разом з вістовими й шоферами із спостережних пунктів на батареї, доходять з фронту в тил, а з тилу – на фронт.

Батальйони й полки, дивізії й корпуси – не тільки зборисько людей, але й живі організми. Нагромадження сил, оборона, наступ – це немовби рухи пальців руки, про них завдяки нервам довідується все тіло. І тепер' мов дрож по шкірі, по всьому фронту пройшла звістка про те, що танковий клин дивізії «Герман Герінг» відрізано й оточено.

– Тепер, розумієш, Янеку?- спитав Семен.-Якби ми вдарили вчора, або сьогодні, чи навіть на кілька хвилин раніше, то гітлерівці могли б стягнути підкріплення або відступити.

– Авжеж! Я йому пояснював, – втрутився в розмову Гжесь. – Якщо обухом ударити по шишці, то гілка тільки захитається, і нічого їй не станеться. Як хочеш розбити горіх, то треба покласти його на твердому. І тепер, коли вони оточені…