Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 27)
Один по одному всі потисли йому руку. Останнім попрощався генерал. Сержант скочив додолу, став на бруствері окопу й узяв під козирок. Тільки тоді, коли загуркотів мотор, він опустив руку і, як завжди, розгладив вуса.
Рушили заднім ходом, вдивляючись у дим через приціли й перископи. Відходили повільно, готові першої-ліпшої миті відкрити вогонь. Тільки виїхали за косогорок так, що їх не видно було з боку фронту, розвернулись і швидко рушили просікою. За ними їхав генеральський вілліс з шофером і двома автоматниками, чіпляючи сріблястою антеною радіостанції за низькі гілки дерев.
Повернули праворуч до галявинки і там побачили танк, який заправлявся пальним, а також замасковану між деревами вантажну автомашину з боєприпасами. Командир того танка, худорлявий хорунжий Зенек, махав їм рукою, показуючи, де стати.
Янек дивився на нього неприязно. Перший час хлопець не міг забути, що хорунжий не хотів узяти його в бригаду, а потім – що той упадав коло Ліди, носив їй масло й печиво із свого додаткового офіцерського пайка, який в екіпажі Семена ділили порівну між усіма. Та й черствий був той Зенек, дуже пильнував, щоб солдати віддавали честь, доповідали по формі, а танкісти додержували такого порядку скоріше в якісь урочисті хвилини, а не в буденних стосунках.
Машина зупинилась, Семен перший стрибнув на землю.
– Що йому треба? – буркнув Кос до Гжеся, наказуючи на хорунжого Зенека, який підійшов і, виструнчившись, привітався з Семеном.
Що хотів Зенек, вони так і не дізнались, бо треба було негайно братися до роботи, а поручик з хорунжим розмовляв за кілька десятків кроків од них.
– Я вже все знаю, – казав тим часом хорунжий до Василя. – Важке діло в тебе. Бажаю успіху всьому твоєму екіпажеві.
. – Взагалі війна – річ нелегка. У тебе теж паршиво завдання. Викликатимеш вогонь на себе.
– Хіба ж мояша порівняти! Ми постріляємо, зчинимо гармидер та й назад, а вам треба пробиватись у тил, прямо в пащу «тигрів» і «пантер»… Півгодини тому мій механік піймав у лісі якусь перелякану курку. Я дав її автоматникам, щоб обскубли й кинули в окріп. На бульйон встигну. Слухай, Василю, в мене до тебе велике прохання: давай поміняємось. Я скажу генералові, попрошу.
– Облиш, з якої рації.
– Це важко сказати. Розумієш, ти сюди прийшов, щоб нас учити, а битва ж на нашій землі.
– Не хотів би я бути таким учителем плавання, який ходить бережком, боїться замочити ноги, а учнів штовхає на глибоке. Такого не повинно бути. Не треба більше про це говорити, – Останні слова Семен промовив суворо, твердо, але зразу ж усміхнувся, вхопив співрозмовника за плече й додав: – Дякую тобі, Зенеку.
А в той час екіпаж не гаяв часу. Єлень, як найдужчий, носив одну за одною скриньки із снарядами для танкової гармати і з патронами для оточених піхотинців. Гжесь подавав їх селянинові, що стояв на броні, а той обережно опускав у люк, до рук Янекові, який ставив скриньки всередині машини. Механіки з роти технічного зебезпечення поповнювали запаси пального й мастила, технік ходив круг танка, перевіряв ланки гусениць, бандажі на котках.
Генерал, помітивши Василя, який повертався до машини, гукнув:
– Тепер уже боєприпасів повний комплект. А ви, пане Черешняк, певно, втомились? Рушаймо, нам пора.
Селянин незграбно зліз на землю, підійшов, застібаючи потертий піджак, і, зупинившись за два кроки перед командиром бригади, повторив:
– Нам пора, пане генерал. – Але не рушив з місця, стояв, шуруючи долонею вгору й вниз по зарослій щоці.
– Вже їдемо, про що ще думаєте?
– Думаю, чи знайдуть вони ті буки. Адже ж нетутешні.
– Мабуть, знайдуть.
– Може б, я показав.
– А спина не болить?
– Ой, болить! Але ж усе одно болить, чи я тут стоятиму, чи туди поїду.
– Хто його знає, може, ви й маєте рацію, це було б непогано.
– А ви, пане генерал, написали б мені потім якусь бумажку, щоб лісу дали. Хатину, значить, поставити, бо ми жили в бараках, а бараки згоріли.
– Бумагу на ліс я дам. І землю теж ви одержите.
– Руські, що в нас були, теж так казали. Тільки що ж то чужу землю обіцяти. Хіба граф їх послухає?
– Це не росіяни, це наш уряд так каже. Безземельні селяни одержать землю.
– Невже це правда? Коли була та війна, те ж обіцяли, але так і не дали.
– А тепер дадуть. Це правда.
– Може й правда… То коли б оту бумажку… Я б до буків провів, а от далі…
Селянин опустив праву руку й тепер лівою почав терти вже другу щоку.
– Що ще, пане Черешняк?
– Та мені здається, що далі вони заблудять. Не інакше, як до ялівцю треба показати.
– Там уже німці.
– Я знаю, що німці, але я всередині цієї машини поїхав би. Тільки якби ви мені іще щось додали.
Шарик, який зустрів знайомих і встиг уже поїсти й досхочу попити води з воронки, тепер, помітивши, що його екіпаж працює, підбіг до генерала, почав ластитись, радий, що не треба сидіти в танку. Генерал притримав його за голову і, простягнувши вбік ліву руку, гукнув автоматника.
– Візьми люльку. Собаки не люблять диму. Звільнивши обидві руки, він гладив пса, а сам думав.
– Щось, кажете, ще вам дати? А що саме? Порося, чи, може, грошей?
– Хіба я на торговиці, що ви мені – порося або гроші? – обурився Черешняк. – Гвинтівку дали б!
– А стріляти зумієте?
– Ну, аякже? У першу світову війну я теж був молодий, у царя Миколи воював. Але й без того зумів би. – Ми, – всі, хто тут живе, лісовий народ, як кажуть, – виросли в пущі, без армії знаємо, як стріляти.
– Ну, гаразд. Ви доїдете з ними до ялівцю, а назад як?
– Та звичайно, пішечки.
– А німці?
– Коли мене лісник не бачив, то й німець не помітить. А якщо помітить, то в мене ж буде гвинтівка. Німець страшний, як він з гвинтівкою, а у вас, наприклад, пане генерал, руки голі. А коли, наприклад, у вас, пане генерал, гвинтівка в руках, то він не такий уже й страшний. До того ж у мене з ними свої рахунки.
Селянин не докінчив, бо згадав саме, як торік весною німці забрали в нього порося, і така злість його взяла, що вже не міг далі вимовити й слова.
Розділ XIII У ВОРОЖИЙ ТИЛ
– Це ті бучки?
– Наче вони, але щось дуже скоро.
– Ходіть сюди, батьку, – Єлень прочинив люк, підсадив старого, щоб той міг виглянути, і ще раз запитав:- Ті самі чи якісь інші?
– Ті самі. Спочатку мені здалося, що ми надто швидко доїхали, а тепер я на власні очі бачу.
– Під час бою вас, батьку, ми не будемо примушувати висовуватись, бо вб'ють. Звикайте дивитися в перископ.
– У що?
– В оце скельце. Таке віконце називається перископ. Ну, тепер уже ми знаємо напевно. Це дуже важливо, бо як завариться каша, то роздивлятися буде пізно.
Замаскований прикріпленими до броні гілляками, танк стояв на краю поперечної просіки, що йшла із сходу на захід. Всередині в танку було тісно. Збоку повно снарядів, під ногами стояли ребром скриньки з патронами для піхоти, а перед самим від'їздом офіцер-сапер силоміць упхнув їм два чималі ящики мін, уперто доводячи, що вони пригодяться.
А крім того, ще ж і Черешняк. Він стояв у башті праворуч, перед Єленем. На сиву голову йому наділи шоломофон, щоб він усе чув і сам міг говорити, коли б збилися з дороги. Клопоту було чимало, бо спочатку селянин ніяк не міг збагнути, що треба не кричати, а спокійно говорити перед собою в повітря, і хоч як би гуркотів мотор, а проте усі чудово почують його, Черешняка, і він усіх почує – наче по радіо. Потім, коли він уже навчився користуватися внутрішнім телефоном, розгорілася суперечка про гвинтівку. Черешняк набив усі кишені патронами, перевісив зброю через плече і ніяк не хотів поставити її в кутку.
– Батьку, ви ж мені цією пукавкою очі повиколюєте. От упертий чоловік! – сердився Єлень.
Нарешті, дійшли згоди: карабін почепили на тримача для снарядів у башті, щоб був під рукою. Тепер Черешняк стояв спокійно, тільки раз у раз засовував руку то в одну, то в другу кишеню і побрязкував патронами. В танку було жарко й задушно, але провідник не хотів зняти піджака. Піт заливав йому обличчя, розмазувався на щоках.
Найтяжче – це бездіяльність і чекання. Танкісти сиділи під бронею, в тиші, в жарких сутінках, комбінезони липли до мокрих від поту тіл, легеням не вистачало повітря. А проте люків не відкривали. І вентилятори не працювали – берегли акумулятори. Здавалося, їхній танк – то підводний човен, що причаївся на дні зеленої води лісового моря.
Саакашвілі штовхнув ліктем Коса і виставив великий палець угору – мовляв, усе буде гаразд. Янек кивнув головою, поправив приклад ручного кулемета, що стирчав біля його плеча. Потім нахилився праворуч, скубнув собаку за кудли. Шарик повернув морду, почав легенько хапати зубами за пальці. Тільки Василь сидів спокійно па своєму сидінні й дивився у перископи.
Густлік, відчуваючи, що йому пересихає в горлі, торкнув рукою Черешняка.
– Страшно, батьку?
– Аякже, страшно. Тільки ти не штовхай мене, бо спина болить. Я ж казав, що хлібом обпік.