Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 24)
Тепер уже не треба було критися. Крутячи одразу дві рукоятки, поручик підняв довге дуло гармати, повернув його туди, звідки стріляли, і, не відриваючи обличчя від прицілу, чекав, поки клацне замок.
– Готово, – сказав Кос, прикриваючи замок, і відскочив під броню.
Гармата шарпнулась назад, потім стала на місце, відкрився замок, з нього, брязнувши, випала гільза, од якої ще йшов димок.
– Заряджай!
– Готово!
– Заряджай!
– Готово!
Били раз у раз, не шкодуючи снарядів. Після одного пострілу Янек припав на мить до перископа й побачив, що перед ними серед дерев здіймаються довгі язики вогню.
– Влучили?
Коли знову брязнула порожня гільза, Василь відповів:
– Влучили.
Янек у думці рахував постріли: шістнадцятий… сімнадцятий… Після дев'ятнадцятого підбитий танк здригнувся і аж застогнав. Трусонуло так сильно, що Кос мало не випустив снаряд.
– Тепер влучили в нас. Але броня міцна, пішло рикошетом, – крикнув Семен. – Заряджай швидше.
– Передостанній.
Василь пальнув, а потім натиснув спуск кулемета, строчив довго, аж поки не кінчилися патрони.
– Заряджай останній і тікай низом, тільки швидше.
Янек закрив затвор і, не чекаючи пострілу, стрибнув униз. Згадав ще про кулемет переднього стрільця. Намацавши ручки, пересунув його якнайдалі праворуч, натиснув спуск і сіяв кулями навмання перед собою аж до останнього патрона.
Потім зігнувся, як ото хлопці, що хочуть перекинутися, натиснув плечима на відкриту кришку люка й ковзнув по ній на землю. Тоді перевернувся на живіт, швидко виповз з-під машини і зупинився аж у глибокій колії, виритій гусеницями. Обернувся, глянув назад. Дихав широко відкритим ротом, жадібно хапаючи вологе й чисте повітря; видихав сморід пороху, що душив його всередині «пантери».
Раптом заціпенів од жаху: через верхній люк і щілини під баштою пробивався чорний дим. Виходить, усе-таки підпалили. Янек рвонувся, щоб кинутись на допомогу, але тої ж миті з-під машини визирнула Василева голова, потім плечі, і поручик уже поруч з ним лежав на землі.
– Ех ти, вояк! Це що, я повинен носити за тобою ручний кулемет? – І Василь подав йому зброю. – Тікаймо.
Ліс на німецькій стороні затягнуло димом. Радянські воїни били з автоматів і кулеметів, Єлень і Гжесь прикривали відхід товаришів вогнем з танка. І ті вже не повзли, а довгими стрибками, від прикриття до прикриття, перескочили відкрите місце, добігли до дерев і за ними швиденько повернули в окоп.
– Чиста робота, – привітав їх сержант Чорноусов. – Але вам пощастило, що фашисти якраз вилізли на передній край. На вашому рахунку вже три танки, і один підбили наші артилеристи.
«Пантера», яку підпалив Семен, диміла щораз більше, чорні клуби диму огортали поруб, і, нарешті, танк спалахнув яскравим полум'ям. Тоді, немовби по цьому сигналу, стрілянина з обох боків стихла.
Небо вгорі прояснилося, багрянець на сході уже зблід, але сонячні промені насилу пробивалися крізь дим.
– Василю, ти нікому не скажеш про кулемет? – прошепотів Кос.
– Не скажу, – так само тихо відповів поручик.
– Не кажи.
В очах сержанта, який стояв біля них в окопі, Янек бачив повагу до себе, але цього йому було мало. Хлопцеві кортіло похвалитися ще й перед другим солдатом, котрий пам'ятав його з торішньої осені, відтоді, коли Яаек у ватянці й єнотових рукавицях їхав до війська, маючи єдиний дорожній документ – клаптик газети і єдину рекомендацію – тигрові вуха, сховані в кишені па грудях. Хотілося похвалитись перед кругловидим Федором, знайомство з яким почалося бійкою; хотілося запитати, чи й тепер вважає, що йому, Янекові, нема чого бути на фронті, що його треба відіслати додому. Із-за плеча сержанта Кос виглянув туди, де окоп повертав убік.
– Куди пішов телефоніст?
Сержант не відповів. Ступив кілька кроків назад, там на дні окопу лежало щось зелене. Присів навколішки, підпив брезентову плащ-палатку. І тоді Янек побачив бліде обличчя Федора з синіми тінями під очима. Чорноусов пояснив:
– Як почали ви бити з гармати, то він висунувся на бруствер. Злазь, кажу, а він мені: «Побачу, як воює той хлопчак, що так мене стусонув». Німці відповіли вам, і його осколком уцілило прямо під серце.
Янек дивився, широко розплющивши очі, і здавалося, що він не розуміє сержантових слів.
– Як же це? – запитав.
– А так, просто.
Відчуваючи, як на очі йому набігають сльози, хлопець одвернувся.
– Капрал Кос, до машини! – наказав Василь і, проходячи повз нього в окопі, шепнув: – Витри щоки, гвардія дивиться.
Розділ XII НОВЕ ЗАВДАННЯ
В історичних книжках про битви часто пишуть, як про шахову партію, а може й ще простіше. Учень восьмого класу легко підкаже Ганнібалові:
– Пора ввести в бій слонів і послати в обхід кавалерію.
Прислухаючись до порад учнів десятого класу, Наполеон легко б виграв битву під Ватерлоо. Через кілька років після війни ми вже точно знаємо, які сили були з обох сторін і куди вони рухалися, де стояли батареї, в яких місцях поля були покраяні зрадливими ярами.
Але тоді, коли саме розгоряється битва, вона більше скидається на матч боксерів, у яких зав'язано очі. Штаби фронтів і армій приблизно знають, як рухаються дивізії противника. Безупинно працює наземна й повітряна розвідка, парашутисти приземляються з раціями в тилу ворога і стежать за його маневрами, партизани передають відомості, радіоперехоплювачі розшифровують таємниці противника. Але найпевніші висновки про підготовку наступу можна зробити з того, як діють великі військові з'єднання. Зате викрити своєчасно пересування рот і батальйонів завжди важко.
Як довідатись, чи отам, ховаючись за стіною лісу и маскуючись гуркотом батарей, не підходить до передової танкова рота, не просувається тихцем стрілецький батальйон? Хто знає, куди саме в цю мить націлюється одразу сотня дул і на яку ціль прямують ескадрильї бомбардувальників, де саме й коли буде завдано удар? Можливо, стрілки на годиннику ворожого командуючого ось-ось покажуть час, призначений для атаки, можливо, до початку її лишилися лічені хвилини чи навіть секунди. Десь у певному місці у визначений час ворог старається зосередити нищівні переважаючі сили, вдарити масою вогню й сталі, прорвати фронт оборони і вийти в тил. А тим часом десь в одному місці стискається броньований кулак, в інших місцях провадяться демонстративні атаки або ж панує тиша, якщо тишею можна назвати становище, коли над головами пролітають снаряди і по брустверу, мов кігті підступного тигра, дряпають раз у раз кулеметні черги. А одначе про таке становище у воєнних зведеннях пишуть, що на такій-то ділянці фронту нічого істотного не відбулось. І солдати кажуть, що в ці дні було тихо.
Саме така тиша після грізної ночі запанувала на лісовій висоті, де навколо танка поручика Семена зайняла оборону рота, якою командував гвардії сержант Чор-ноусов, бо командир її загинув. Попереду, за лісом,, догоряла пожежа. Вгорі гули мотори – ескадрильї бомбардувальників ішли до переправ і скидали на Віслу свій вантаж тротилу; із свистом пролітали снаряди і вибухали в тилу, блокуючи перехрестя доріг. Позаду, десь у глибині лісу, люто строчили кулемети й гуркотіли гармати. З протилежного боку порубу час від часу стріляли, автоматники й кулеметники відповідали, але в цілому було тихо.
Поснідали танкісти консервами з хлібом, запили водою. Води було мало – тільки дволітровий термос, який привезли з собою в танку. Ставало жарко й душно. Пражило серпневе сонце, проникаючи промінням крізь крони дерев аж до самої землі. Небо було бліде, задимлене, без єдиної хмарки, і хоч як палко просив увесь екіпаж, навіть Василь не міг обіцяти дощу.
У машині лишився тільки Єлень – він чергував біля гармати та перископів, а всі інші вийшли з танка і сиділи в глибокій ямі, викопаній під машиною, між гусеницями. Неквапно розмовляли між собою – то згадували вічний бій, то непокоїлись про невідому їм долю інших товаришів. Од Чорноусова тільки й знали, що інші два танки взводу управління стоять на сусідніх просіках, що вони продержались ніч, що один із них – під командуванням хорунжого Зенека, того самого, який колись у Сельцях набирав новачків до бригади, підбив бронетранспортер і підпалив німецький середній танк Т-ІV.
Було вже близько полудня, коли Янек, виглянувши з укриття, махнув товаришам рукою і, схопивши ручний кулемет, з яким він тепер ані на секунду не розлучався, прошепотів:
– Гляньте, там хтось крадеться.
Всі побачили, що по траншеї з вершини пагорба просувається щось зелене, гладке, схоже на коробку. Рів закінчився, і тепер було видно, що то солдат; у касці, з термосом за плечима, він наближався, перебігаючи від дерева до дерева.
– Гей, союзники, обережно, бо нам обід постріляєте! – крикнув сержант. – Здрастуй, Марусю.
Бійці виглядали з окопу і теж гукали:
– Здрастуй, Вогнику!
Дівчина спритно скочила в окоп, зняла із спини термос, а з шиї – автомат. Ті, що були найближче, вже рушили до неї з котелками, на ходу витягуючи ложки з-за халяв, але дівчина зупинила їх:
– Почекайте, з голоду не вмрете. Поранені тут є? Вона попрямувала до землянки, де сиділи поранені вночі автоматники. Єдиний артилерист, що вцілів з усієї гарматної обслуги, теж не захотів іти в госпіталь, хоч йому й розтрощило руку. Маруся замінила всім пораненим тимчасові пов'язки – продезинфікувала рани і швидко та зграбно забинтувала їх. Потім, коли вже закінчила, відкрутила кришку термоса й стала роздавати їжу.