Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 18)
Єлень стискав здоровенні кулаки, аж пальці біліли, Гжесь шепотів щось по-грузияськи, а Василь мружив ліве око, й погляд його став темний, як похмура ніч.
Біля канцелярії табору зустріли чоловіка в смугастому одязі в'язня, з латкою, на якій чорніло число.
– Ви тут були? – запитав Янек.
– Був.
– Багатьох знали?
– Багатьох, але мало кого на прізвище; здебільшого тільки номери.
Хлопець ні про що вже не питав. Повернули до брами, звідки долинало тужливе вовче виття: то Шарик, прив'язаний за ошийник до машини, виявляв своє невдоволення і неспокій – чув у повітрі смерть.
Коли позалазили в кузов грузовика, в кутку побачили кухаря, капрала Лободзького. Сюди він їхав у кабіні, а тут пішов з табору раніше за інших, тепер сидів під брезентом і, одвернувшись, плакав.
– Що з тобою? – запитав Єлень.
– Облиш… – Старий солдат з мотопіхоти смикнув Густліка за рукав. – Він з Любліна, порожній дім застав. Правильніше, не порожній, гірше – чужі люди в ньому живуть. А його сім'ї нема. Кажуть, давно вже їх забрали, і саме тут…
Машина рушила з місця, покотила рівним шосе до міста, і чим далі вони від'їжджали од колючого дроту, тим більше сонця падало під брезентову будку, тим енергійніше й сміливіше шарпав її вітер. Мешканці Любліна вже звикли до війська, але деякі ще й тепер зупинялися, махали руками вслід грузовикові. Інші йшли байдуже, зайняті власними справами.
Місто було невелике, і незабаром воно лишилося позаду. Машина звернула на польову дорогу, що вела до фольварку, навколо якого в ліску й чагарниках стояли танки.
Минули ясно-зелений березняк, що ріс при дорозі, і тоді Єлень запитав:
– Ну то що, зійдемо? Це тут.
– Не варто, – похитав головою Кос.
– Ти ж сам хотів, – здивувався Густлік.
Як завжди, за них вирішив Василь. Енергійно затарабанив по бляшаній коробці кабіни. Водій загальмував, зупинив грузовика, і Семен скомандував:
– Екіпаж, з машини!
Зіскочили всі – четверо танкістів і пес. Грузовик рушив далі, а вони пішли стежечкою понад березняком, туди, де видно було невисокий кам'яний мур і розчинену залізну браму. Назустріч їм вийшов згорблений чоловік у тиковому костюмі, замазаному глиною.
– До кого?
– А ти хто такий? – так само грубо спитав його Єлень.
– Я могильник, – незнайомець змінив тон.
– Ми до тих, що лежать тут з вересня тридцять дев'ятого року.
– Це прямо, прямісінько цією алеєю. Ніде не звертайте, ідіть через центр аж до кінця кладовища, вони там під стіною двома рядами лежать у пісочку.
Він помітив Шарика, який вистрибнув з-поміж беріз і почав лащитись до танкістів.
– Собака з вами, панове? – занепокоївся. – З собакою не можна, це ж кладовище! – Очі могильникові забігали, обличчя почервоніло – чи то з гніву, а чи з обурення. – Там люди лежать в освяченій землі, дай боже їм вічний покій…
– Гаразд, він тут залишиться, – сказав Кос і, відвівши пса до муру, в затінок біля самих воріт, наказав: – Стережи.
Знявши кашкети, танкісти увійшли на кладовище ї попрямували широкою центральною алеєю. Тут було тихо, спокійно, тільки пташки несміливо озивалися у вітті дерев та од вітру шелестіло листя й поскрипували бляшані вінки. Сонце стояло вже низько, сліпило очі, забарвлювало в рожевий колір кам'яні хрести.
Десь посередині дороги танкісти побачили стару березу – артилерійський снаряд зрізав її за кілька метрів над землею. Крона дерева лежала навскіс, упершись верхніми гілками в могили, листя засохло, але ще не пожовкло. Далі, там, де снаряд упав на землю, в піску жовтіла воронка, а в мурі видніла крива зазубрила.
Могили солдатів, полеглих у вересні тридцять дев'ятого, були низенькі, непримітні, розташовані рівними рядами, наче вишикуваний взвод. І хрести однакові, збиті цвяхами з необтесаних жердин.
Танкісти йшли уздовж цього ряду, нахилялися, щоб розібрати змиті дощем написи на дерев'яних дощечках, долонями затуляли очі від червоного сонця. Написи були короткі: «Невідомий», «невідомий», потім якесь прізвище, знову «невідомий» і знову прізвище. Біля останнього Янек випростався й тихо сказав:
– Нема.
– Якби було, то погано, а як нема – то добро, – мовив Саакашвілі. – Не журись. Тут батька не знайшов – живого знайдеш. Слухай, Янеку, що я тобі скажу: уважно слухай обома вухами…
Він потягнув Коса за руку до муру, сів там у тіні, підігнувши під себе ноги, як це роблять грузини в гірських аулах, і почав:
– У нас в Грузії розповідають: була дівчина, був хлопець, кохали одне одного. Хлопець дав дівчині перстень. Ішли вони високими горами. Ліворуч – скеля, праворуч – прірва, а стежка вузька. Дівчина сперлася рукою об скелю, перстень упав, покотився по стежці й полетів у прірву. Жаль було дівчині персня, жаль було хлопцеві дівчини. Козлиними стежками збіг він аж на дно ущелини, де тече струмок і лежить дрібне, як зерно, каміння, перемелене водою. Шукав терпляче, вперто. Шукав рік, шукав другий, шукав третій…
Не знаючи, скільки ще грузинський хлопець з розповіді Саакашвілі шукатиме перстень, танкісти присіли біля Гжеся на піску, а той провадив далі:
– …Шукав багато років. Ущелина велика, перстень малий. Нарешті знайшов, бо хто наполегливо шукає, той знайде. Приніс перстень дівчині додому. Вона ждала його, проте була вже сива й згорблена. З жалем мовила хлопцеві: «Навіщо нам тепер цей перстень, коли життя, мов струмок, попливло до далекого моря, коли в джерелі часу небагато вже води лишилося». Так вона казала, а сама поволі надівала перстень на палець. І тільки наділа – раптом помолоділи обоє – і він, і вона. Дивиться хлопець на дівчину, на її рожеві, мов розколотий плід граната, вуста, на її чорні коси, мов воронове крило па снігу. – Саакашвілі підвівся, обійняв Янека за плечі й додав: – Хто терпляче шукає, той не тільки знаходить – доля йому в нагороду повертає назад втрачені години.
– Нам пора, скоро вечір, – сказав Василь і, як звичайно, весело засміявся.
Всі четверо швидко пішли назад.
Брама була причинена, могильник кудись дівся і – дивно – не було й пса.
– Де наш Шарик? – занепокоївся Гжесь. – Може, той чоловік украв його?
– Що ти, скоріше б Шарик украв гробаря, аніж гробар його, – буркнув Єлень.
Янек присів навпочіпки, затулив очі від сонця, розглядався по кладовищу.
– Є, не пропав, – зрадів він. – Але стовбичить там нерухомо, ніби щось пронюхав, мов хоче підняти якогось звіра.
– Свисни, – порадив Густлік.
– Почекай, – стримав його Василь. – Підготуйте зброю.
Командир і механік мали пістолети, а Янек і Густлік – автомати. Пересунули автомати на груди, зняли запобіжники, Єлень незадоволено буркнув:
– Мерців стрілятимемо?
– Побачимо. Обережність не зашкодить, – спокійно відповів йому Семен і наказав:- Ви обидва йдіть вліво по алеї, а ми з Янеком – вправо. Ховайтеся за могилами, йдіть на деякій відстані один від одного. Коли я подам сигнал – пускайте собаку.
Всі були здивовані таким наказом, але рушили обережно і, пригнувшись до землі, швидко перебігали від дерева до дерева, від могили до могили.
Шарик стояв нерухомо, пильно дивлячись на велику кам'яну гробницю з тесаних кам'яних плит, схожу на каплицю. На вершині її стояв ангел з відбитою рукою. З обох боків у мурах були віконця, а спереду товсті грати, зроблені, мабуть, у сільського коваля. За ґратами видно було плиту з рештками позолоченого напису.
Василь дав знак рукою, але Кос не послухав. Замість того, щоб пустити собаку, він прошепотів йому: «Стережи», і Шарик неохоче сів на землю за широкою могилою. Янек підповз до свого командира й прошепотів:
– Грати відхилені, на камені залишилася земля з чобота. Там хтось є.
Немовби на підтвердження цих слів, усередині гробниці майнула тінь, скрипнули іржаві завіси, і вийшов могильник. Мружачись од світла, побачив собаку й солдатів, похитав головою:
– Ви тут, а мали оглядати могили під муром. Видно, собачка привів. Добрий песик. Вам ще щось потрібно, панове?
Шарик вишкірив ікла й гаркнув.
– Якщо нічого не потрібно, то ходімо, панове, бо скоро вже ніч, пора закривати.
Собака загарчав ще раз, оглянувся на Янека й двічі гавкнув на гробницю.
– Хто там ще є всередині? – запитав Кос.
– Всередині? Нема нікого. – Гробар не оглядаючись попрямував до центральної алеї.
Назустріч йому нерішуче пішов Єлень.
– Там ще хтось є, – повторив Янек.
Ступив крок уперед до гробниці, і в ту ж мить з віконця гримнув постріл. Куля свиснула біля нього, збила бляшаний вінок з хреста на сусідній могилі.
Всі четверо мимоволі припали до землі. Василь перший вистрілив і крикнув:
– Вогонь!