Яна Дубинянская – Сходовий майданчик (страница 2)
Кущі знову стали суцільною стіною. Грег пішов напролом, залишаючи клапті одягу на пружних гілках, – і раптом ліс закінчився. Попереду тьмяно виблискував мокрий асфальт, самотній автомобіль промчав по шосе, висвітивши на мить невисокий навіс автобусної зупинки на тому боці.
Грег зупинився. Він абсолютно втратив відчуття місця – чи це та дорога, на якій згоріла його машина? – та ні, не міг же він зробити повне коло лісом, а які ще дороги тут є, – він геть не пам’ятав і не уявляв, який автобусний маршрут міг мати тут зупинку. Автоматично, ледь тягнучи ноги з налиплими кілограмами листя і багна, він поплентав до неї навскоси через шосе.
Вони з’явилися на дорозі одночасно: мирний, повільний, яскраво освітлений автобус – і чорний «Ягуар» з темними склами і прожекторами фар, спрямованими просто на Грега, в обличчя, в очі…
Він побіг, кульгаючи і спотикаючись, – але відчайдушно, як ніколи в житті. Вони могли не помітити його… вони мусили його не помітити!.. Автобус під’їздив до зупинки – а раптом він проїде мимо, раптом нікому не треба тут виходити?!
… Він важко привалився до закритих автобусних дверей – зсередини, боже мій, зсередини! Переслідувачі залишилися ззовні; хоча б вони не встигли його помітити, інакше будуть переслідувати автобус, поки жертва не вийде… Але все одно – він виграв перепочинок, час заспокоїтися і щось придумати. Намагаючись триматися подалі від заднього вікна, Грег піднявся в салон і вже хотів впасти на найближче сидіння…
Воно було таке світле, чисте, оббите палевою шкірою. Тільки тут Грег відчув на собі погляди пасажирів – вони разом напосілися на нього, здивовані, нерозуміючі, відразливі. Ці люди бачили брудного до неможливості, обідраного, скривавленого волоцюгу, а скоріш за все – злочинця. Огрядна жінка, що займала місце поруч із тим, куди він хотів сісти, скоса глянула на Грега і припіднялася, збираючись посунутися ближче до вікна. І в цей момент автобус струснуло на повороті, Грег змахнув руками, втратив рівновагу, обліплені болотом черевики послизнулися на підлозі, пальці вхопили повітря за сантиметр од поручня, і він зупинив падіння, впершись чорною подряпаною долонею в масивне плече пасажирки.
Кілька секунд жінка розгублено кліпала накладними віями, – Грег встиг випростатися і пробурмотіти вибачення, – і тут вона заплющила очі і заверещала противним пронизливим голосом. По головах пасажирів пробіг гомін, переростаючи у некеровану хвилю агресії. Хтось крикнув, щоб зупинили автобус. Декілька чоловіків повставали з місць. Грег зацьковано озирнувся навколо, глянув у темряву за вікном, пронизану сліпучим світлом від фар легкових машин – поміж ними могла бути і та, чорна…
Він вчепився в поручень обома руками, на яких бруд, змішавшись з кров’ю, засихав бурою кіркою, – вчепився мертвою, відчайдушною хваткою.
І тут я поклала згори свою руку у світлій рукавичці і, обернувшись до пасажирів, чітко промовила:
– Вибачте нас, будь ласка.
РОЗДІЛ ІІ
Виявляється, я заснула і проспала майже двадцять хвилин, прихилившись до віконного скла, яке дрібно тремтіло в такт рухові. Автобус погойдувався, темрява мирно світилася крізь розмиті літери слова «ненавиджу», яке я написала на запрілому вікні. А може, і не я – в усякому разі, вказівний палець моєї рукавички вже висох, і взагалі, все це було надто давно.
Я протерла вікно зворотнім боком долоні, знявши рукавичку, і знову натягла її на вологу руку. Зрештою, просто не треба було до нього переїжджати. Якби ми зустрічалися, як і раніше, щосуботи, це могло б тривати невизначено довго. Інше питання, навіщо, – але могло б. І не довелося б зараз їхати невідомо куди глупої ночі… от і все. Більше нічого б не змінилося.
Треба ж, я вже зараз погано пам’ятаю його обличчя – тільки перебитий ніс і дитячі губи. Взагалі-то він був хороший, такий наївний і незграбний, схожий на ведмежа. Все тіло – тіло я пам’ятала значно краще, – у дрімучому чорному волоссі, велике, важке, сильне. І полюбляв носити мене на руках. Хоча останнім часом здебільшого не туди, куди я хотіла, – я знизала плечима і тихенько засміялася. Остання фраза, яку я від нього почула: «А я кажу, що не дам тобі вийти звідси!.. А я кажу, ти повернешся!!!»
За темним вікном стояла стіна лісу, накладаючись на чітке зображення мого обличчя. Вдивляючись у темряву, я взялася вигадувати адаптований варіант цієї історії для Марти. З Мартою ми не бачилися років зо три, та й раніше не настільки товаришували, щоб отак вриватися до неї серед ночі з наміром поселитися як мінімум на кілька днів. Але у Марти завжди, наскільки я пам’ятаю, лежали в сумочці дамські романи в м’яких паперових обкладинках. І вона плакала над ними абсолютно відверто, не шкодуючи туш на віях.
Починати треба з фонтанчика.
…Тонкий струмінь фонтанчика для пиття, падаючи на мармуровий обідок, розбивався на водяний пил, в якому тремтіла маленька райдуга. Молодий спортсмен пив довго і жадібно, його широкі плечі, вкриті краплинами поту поміж кучерявим волоссям, важко здіймалися. Відпивши останній ковток, він випростався і подивився на мене, дитячим рухом великої руки втираючи рота.
Була весна, яскраво світило сонце, я – вже не знаю, чому, – відчувала себе щасливою… Я посміхнулась йому.
– Хочете пити?
Його голос ще ледь тремтів од переривчастого дихання. І я знову всміхнулася від цього наївного запитання, і схилилася над фонтанчиком, і відчула язиком смак крижаної води, а на талії – доторк гарячих рук…
Не зовсім на талії, трохи нижче, – але пояснювати, мабуть, не варто. Як і відтворювати нашу подальшу розмову – котру я до того ж пам’ятала більш ніж погано. Здається, він прийшов тоді до фінішу чи то передостаннім, чи ще гірше, і невдоволені амбіції знайшли вихід в іншому напрямі. Класичною першою зустрічною виявилася я. І я це прекрасно бачила, я з першого ж погляду бачила його наскрізь, простого, як телеграфний стовп, – але він був чоловік, і він був не схожий, геть не схожий… Але про це вже точно не треба казати.
Поїхали далі. Наші тіла нестримно потяглися назустріч одне одному… ні, так одразу – Марта цього не зрозуміє. Ну добре, наші тіла нестримно потягнуться одне до одного пізніше, під час прогулянки в ліс. Тим більше, що ми дійсно колись там гуляли, це було ще до того, як він виграв професійний забіг і винайняв оцю окрему квартиру – якою ж я була ідіоткою, коли погодилася туди переїхати! Про це теж доведеться сказати, тільки перехід має бути плавним, красивим.
Ліс. У густій траві сюрчали цвіркуни, а небо просвічувало крізь темно-зелені крони дерев…
– А-а-а-ї-і-і-і-а-а-а-а!!!
Я сіпнулася всім тілом, ледь не зойкнула сама, – нерви геть ніякі! – і обернулася. Товстуха, яка сиділа за мною, верещала так, ніби її от-от збиралися згвалтувати чи, принаймні, показали пацюка. Світло-бузкове пальто цієї пані прикрашав чорний відбиток розкритої п’ятірні, розташований якраз посередині лівого плеча і такий виразний, що цілком міг зійти за якусь емблему. Але товстуха не припиняла верещати – якраз у мене над головою, в якийсь момент мені навіть вуха позакладало. На цей крик наклалися, поступово гучнішаючи, голоси інших пасажирів, гнівні й обурені. В автобусі починалася сварка, до якої я не збиралась мати стосунку. Я знову сіла і втупила очі у вікно, де у темно-синій імлі гойдалася нерівна лісова стіна. Значить, ліс, цвіркуни, небо…
Картинка за вікном сіпнулася і завмерла. Ми чомусь зупинилися, причому у зовсім безлюдному, явно випадковому місці на шосе. Здається, таки трапилося щось серйозне.
– Викинути його, як собаку! – гаркнув, підіймаючись, чоловік, що сидів поруч зі мною. Цей голос органічно доповнив злісне й агресивне багатоголосся, в якому виринали окремі репліки такого ж змісту. Я також підвелася – і лише зараз помітила його.
В епіцентрі конфлікту, просто напроти мене стояв, учепившись обома руками за поручень, скривавлений, обліплений брудом чоловік. Неймовірно брудний – це поки що й утримувало від рукоприкладства розгніваних пасажирів, утворюючи навколо волоцюги трохи простору, ніби зачароване коло. На цій людині буквально не було живого місця, з котрого не відпадала б жирна багнюка, перемішана з бурим листям. Весь його одяг був замащений чорним і липучим – хоча раніше це був цілком пристойний одяг, навіть колишня краватка вибилася з-під розірваного плаща. Я завжди пишалася своєю спостережливістю. Я помітила, що нігті на його руках, вкритих чорною кіркою, були коротко підрізані, а роздряпане до крові підборіддя – чисто поголене.
А потім я побачила його очі.
Він у відчаї зацьковано озирався на всі боки. Сірі, вкриті червоною павутиною капілярів, очі зі зліпленими віями блукали по колу, не знаходячи ніде й іскри підтримки, і наповнювалися безнадійною рішучістю захищатися до останнього… Він був зовсім молодий.
І отут я зробила крок вперед, поклала на його чорні, обідрані пальці свою руку у світлій рукавичці і, обернувшись до пасажирів, чітко сказала:
– Вибачте нас, будь ласка.
Зрештою, чому це не моя справа? Хлопець явно не був волоцюгою чи бандитом, з ним просто щось сталося, а тепер він знову так безглуздо, по-дурному знайшов собі ще й цю проблему. А чому б і ні, врешті-решт?
– Вибачте, Джім не навмисне, – тепер я зверталася до товстухи у бузковому, намагаючись, щоб мій голос звучав м’яко, ледь не з материнськими інтонаціями. – Знаєте, ми гуляли в лісі, а там такі яруги, і, уявляєте, їх зовсім не помітно, доверху залиті водою і листя згори плаває. Коли Джим провалився, я навіть ахнути не встигла. По шию провалився, уявляєте? Я так боюся, тільки б він не підхопив запалення легенів, адже по саму шию, і крижана вода…