Вольтер – Кандід, або Оптимізм (страница 7)

— То ти вже був у Парагваї? — спитав Кандід.

— А звісно! — відповів Какамбо. — Я був шкільним сторожем при Ассумпсіонській колегії і знаю державу los padres⁵⁷, як вулиці Кадікса. Дивна річ ота держава! Вона має більше як триста льє в діаметрі й поділена на тридцять провінцій. Los padres там мають усе, а народ — нічого; це зразок розуму й справедливості. Як на мене, то я не знаю нічого божественнішого, як los padres, що тут воюють проти іспанського та португальського королів, а в Європі цих королів сповідають; що тут убивають іспанців, а в Мадриді посилають їх на небо, — це мене захоплює. Отже, поспішаймо; ви будете найщасливішим серед людей. Як приємно буде los padres дізнатися, що в них у війську буде капітан, обі­знаний з болгарською муштрою!

Коли вони прибули до першої застави, Какамбо сказав вартовому, що капітан хоче переговорити з комендантом. Пішли сповістити начальника варти. Парагвайський офіцер чимдуж побіг до коменданта і переказав йому новину. Кандіда й Какамбо спочатку роззброїли і забрали в них андалузьких коней. Потім їх провели між двома рядами солдат. Комендант ждав їх. Він був у трирогому капелюсі, у підтиканій рясі, зі шпагою на боці й еспонтоном у руці⁵⁸. Він зробив знак — і вмить двадцять чотири солдати оточили новоприбулих. Сержант сказав їм, що треба почекати, бо преподобний отець-провінціал не дозволяє жодному іспанцеві говорити без нього і лишатися більше як три години в країні.

— А де ж преподобний отець-провінціал? — спитав Какамбо.

— Відправив месу і тепер на параді, — відповів сержант, — ви зможете поцілувати його остроги тільки через три години.

— Але пан капітан, що вмирає, як і я, з голоду, не іспанець, а німець... — сказав Какамбо. — Чи не можна нам поснідати, дожидаючи його превелебність?

Сержант умить побіг і доповів комендантові.

— Слава Богу! — сказав той. — Коли він німець, то я можу з ним говорити. Ведіть його до моєї альтани.

Відразу Кандіда довели до зеленої альтани, прикрашеної дуже гарною золотисто-зеленою колонадою і клітками, де були папуги, колібрі, цесарки і всі найрідкісніші птахи. В золотих чашах був наготований найсмачніший сніданок; і, тимчасом як парагвайці їли маїс із дерев’яних мисок на чистому повітрі, під пекучим сонцем, преподобний отець-комендант увійшов до альтани.

Це був вродливий юнак, повновидий, білолиций, червонощокий, з піднятими бровами, жвавим поглядом, рожевими вухами і рум’яними вустами, гордовитий, хоч то була гордість не іспанця і не єзуїта. Він повернув Кандідові й Какамбо відібрану в них перед тим зброю, а так само й обох андалузьких коней; Какамбо дав їм вівса за альтаною, проте не спускав їх з ока, боячись несподіванки.

Кандід спочатку поцілував полу комендантової ряси, а потім сів з ним до столу.

— То ви німець? — спитав єзуїт по-німецьки.

— Так, преподобний отче, — відповів Кандід.

Обидва вони, кажучи це, дивились один на одного з надзвичайним подивом і хвилюванням, якого не могли перебороти.

— А з якої німецької країни ви родом? — спитав єзуїт.

— Із поганої провінції Вестфалії, — відповів Кандід, — а народився в замку Тундер-тен-Тронк.

— О небо! Чи можливо ж це? — скрикнув комендант.

— О, яке диво! — скрикнув Кандід.

— Так це ви? — сказав комендант.

— Це неможлива річ! — мовив Кандід.

Вони кинулись в обійми один одному і залилися слізьми.

— Як! це ви, преподобний отче? ви, брат прекрасної Кунігунди! ви, кого забили болгари! ви, син пана барона! ви — парагвайський єзуїт! Але й дивна річ цей світ, треба визнати. О Панглосе, Панглосе! Як зраділи б ви, коли б вас не повісили!

Комендант наказав вийти рабам — неграм і пара­гвайцям, що подавали їм питво в кришталевих кубках. Тисячу разів він дякував Богові та святому Ігнатію⁵⁹, стискаючи Кандіда в своїх обіймах; їх обличчя були вогкі від сліз.

— Ви ще більше здивуєтеся, зворушитесь і схвилюєтесь, — сказав Кандід, — коли я скажу вам, що панна Кунігунда, ваша сестра, якій, на вашу думку, розпорото живота, пробуває в добрім здоров’ї.

— Де вона?

— З вами в сусідстві, у губернатора Буенос-Айреса; а я сюди приїхав воювати з вами.

Кожне слово в цій довгій розмові дивувало їх. Сама душа, здавалось, злітала з їх язика, слухала їх вухами, блищала їм в очах. А як вони були німці, то довго сиділи коло столу, дожидаючи преподобного панотця-провінціала. І ко­мендант так говорив своєму дорогому Кандідові.

Розділ п’ятнадцятий. Як Кандід забив брата своєї дорогої Кунігунди

— Усе життя стоятиме мені в пам’яті той страшний день, коли я побачив, як забили мого батька, матір і зґвалтували сестру. Коли болгари відступили, моєї любої сестри не знайшли; а матір, батька, мене, двох покоївок і трьох зарізаних хлопчиків поклали на воза і повезли до єзуїтської каплиці, за два льє від замку моїх батьків. Єзуїт покропив нас свяченою водою; вона була страшенно солона, і кілька крапель її зайшло мені в очі; панотець побачив, що мої вії затремтіли; він поклав мені руку на серце і почув, що воно ще б’ється. Мене врятували, і за три тижні я одужав. Ви знаєте, мій любий Кандіде, що я був дуже вродливий; тепер я став ще кращий, і тому преподобний панотець Круст⁶⁰ відчув до мене найніжнішу приязнь; він зробив мене послушником, і через якийсь час мене послали до Рима. Панот­цеві-генералу треба було навербувати молодих німецьких єзуїтів. Парагвайські господарі хотіли якнайменше мати іспанських єзуїтів; вони радніше брали чужинців, якими сподівались краще орудувати. Преподобний панотець-генерал визнав мене гідним працювати в цьому вертограді. Ми поїхали: один поляк, один тіролець і я. Коли ми прибули, мене ласкаво настановили іподияконом і лейтенантом; тепер я полковник і священик. Ми хоробро зустріли військо іспанського короля, і, присягаюсь вам, вони будуть прокляті Богом і розбиті. Провидіння посилає вас, щоб ви допомогли нам. Але чи правда, що моя люба сестра Кунігунда тут близько, у губернатора Буенос-Айреса?

Кандід поклявся йому, що немає нічого певнішого. І знову потекли сльози.

Барон не випускав Кандіда із своїх обіймів, називав його своїм братом і рятівником.

— О, можливо, — казав він йому, — що ми разом, мій любий Кандіде, вступимо переможцями до міста і визволимо мою сестру Кунігунду.

— Це все, чого я бажаю, — сказав Кандід, — я мав з нею побратися і не перестаю на те сподіватись.

— Ви негідник! — відповів барон. — Ви зважилися б узяти шлюб з моєю сестрою, баронесою сімдесят другого покоління! Та як вам стало нахабства сказати мені про такий зухвалий намір?

Кандід, остовпівши з такої мови, відповів йому:

— Преподобний отче, ніякі покоління в світі нічого тут не можуть зробити; я вирвав вашу сестру з рук єврея та інквізитора; вона мені багато чим зобов’язана і сама хоче одружитися зо мною. Учитель Панглос мені завсіди казав, що всі люди рівні, і я напевно одружуся з нею.

— Це ми ще побачимо, негіднику! — сказав єзуїт барон Тундер-тен-Тронк, міцно вдаривши його шпагою вплаз по обличчю.

Кандід умить витяг свою і встромив її по самий дер­жак у живіт баронові єзуїту; але, витягши геть скривавлену шпагу, почав плакати.

— Ох, Боже ж мій! — казав він. — Я забив свого колишнього пана, свого друга і брата; я — найлагідніша людина в світі, а забив уже трьох, і між ними — двох свя­щеників...

Прибіг Какамбо, що вартував на порозі альтани.

— Нам лишається тільки дорого продати своє життя, — сказав йому Кандід, — зараз зайдуть до альтанки, ми мусимо вмерти зі зброєю в руках.

Какамбо, знайомий уже з пригодами, не розгубився; він зняв з барона єзуїтську рясу, надів її на Кандіда, дав йому чотирикутний капелюх забитого і посадив на ко­ня. Усе це було зроблено в одну мить.

— Женімо вчвал, мій пане; всі вас матимуть за єзуїта, що їде з наказами, і ми встигнемо перейти кордон перше, як за нами кинуться навздогін.

І з такими словами він помчав уперед, вигукуючи по-іспанськи:

— Доро5гу, доро5гу преподобному панотцеві-полков­нику!

Розділ шістнадцятий. Що сталося з двома мандрівниками, двома дівчатами, двома мавпами і дикунами, що звуться орейлонами

Кандід і його слуга були вже далеко за заставою, а в таборі ніхто ще не знав про смерть німецького єзуїта. Дбайливий Какамбо не забув набити свою торбину хлібом, шоколадом, шинкою, овочами і кількома мірами вина. Вони заглибились на своїх андалузьких конях у невідому країну, ніде не зустрівши жодної дороги. Нарешті вони натрапили на прекрасну луку, перетяту струм­ками. Наші мандрівники пустили коней попастись; Ка­камбо запропонував своєму панові попоїсти і сам подав йому приклад.

— Як ти хочеш, щоб я їв шинку, — казав Кандід, — коли я забив сина пана барона і почуваю, що ніколи в світі вже не судилося мені побачити прекрасну Кунігунду? Навіщо тягтиму я свої нещасні дні, коли маю нидіти далеко від неї в гризоті й розпачі? І що скаже «Вісник Треву»⁶¹?

Кажучи так, він все-таки їв. Сонце сідало. Раптом наші мандрівники почули кілька далеких вигуків, здавалося, жіночих. Вони не могли розпізнати, чи то були крики туги, чи радості, але схопилися з тією турботою й тривогою, що незмінно опановує людину в незнайомій країні. Кричало двійко голісіньких дівчат, що легко бігли край луки, а за ними гналися дві мавпи, кусаючи їх ззаду. Кандіда пойняв жаль; він навчився в болгар так стріляти, що міг би збити горішок із куща, не зачепивши листу. Він узяв свою іспанську двоствольну рушницю, вистрілив і забив обох мавп.