Вольтер – Кандід, або Оптимізм (страница 4)

— Леле! — зітхнув простодушний Кандід. — Сподіваюсь, я його побачу.

— Побачите, — сказала Кунігунда, — але я оповідатиму далі.

— Оповідайте, — відказав Кандід.

Вона знову взялася до своєї історії.

— Увійшов болгарський капітан; він побачив мене, геть скривавлену; солдат і не подумав підводитись. Капітан розгнівався, що ця тварюка виказала йому так мало пошани, і вбив його на мені. Потім він перев’язав мене і повів, як військову бранку, до себе. Я прала ті кілька сорочок, що він мав, і куховарила йому; треба сказати, що він уважав мене дуже гарною, і я не заперечую: він був добре збудований і мав білу та ніжну шкіру; а втім, йому бракувало дотепності й філософії — відразу було видко, що не доктор Панглос його виховував. Наприкінці третього місяця, коли він витратився з грошей, а я обридла йому, він продав мене одному єв­реєві на ім’я дон Іссахар, що торгував у Голландії та Португалії і пристрасно любив жінок. Цей єврей дуже прихилився до мене, але перемогти мене не міг; я опиралась йому краще, аніж болгарському солдатові: шляхетна особа може бути раз зґвалтована, але чеснота її від того тільки міцніє. Щоб привчити мене до себе, він оселив мене в цьому сільському домі, що ви бачите. Досі я гадала, що на світі немає нічого прекраснішого, як замок Тундер-тен-Тронк, але я помилялась.

Одного дня на відправі мене помітив великий інквізитор. Він довго дивився на мене і звелів переказати мені, що має зі мною поговорити в секретних справах. Мене привели до його палацу, і я розповіла йому про своє походження; він зазначив мені, як низько для мого рангу належати іудеєві. Дону Іссахарові запропонували віддати мене монсеньйору. Дон Іссахар, придворний банкір і людина з довір’ям, не схотів про те й слухати. Тоді інквізитор пригрозив йому аутодафе. Врешті на­ляканий єврей склав умову, за якою будинок і я маємо належати їм обом разом; єврей користується понеділками, середами й суботами, а інквізитор — рештою днів у тижні. Уже шість місяців, як ця угода триває. Не обходиться без суперечок, бо часто вони не можуть вирішити, чи належить ніч проти неділі Старому Завітові, чи Новому. Щодо мене, то я аж до сьогодні опираюсь їм обом, і через те, гадаю, вони мене й досі кохають.

Кінець кінцем, щоб запобігти землетрусові і щоб настрахати дона Іссахара, монсеньйор інквізитор за­думав улаштувати урочисте аутодафе. Він зробив мені честь, запросивши туди і мене. Я мала дуже хороше місце; дамам підносили холодне питво між мессою і карою. Мене справді пойняв жах, коли я побачила, як палили двох євреїв і бідолашного біскайця, що одружився з кумою; але яке ж було моє здивування, жах і збентеження, коли я побачила в сан-беніто й митрі обличчя, що нагадало мені Панглоса! Я протерла собі очі, придивилась уважно і побачила, що його вішають; я зомліла. Ледве я очутилась, як побачила вас, роздягненого; я не знала більшого жаху, туги, болю і розпачу. Скажу вам по правді, що шкіра у вас ще біліша й рожевіша, ніж у болгарського капітана. Це подвоїло всі ті чуття, що гнобили мене й пожирали. Я гукнула, я хотіла сказати: «Спиніться, варвари!» — але голосу мені бракувало, та й крики мої були б марні. Коли вас відшмагали, я сказала: «Як то могло статися, щоб любий Кандід і мудрий Панглос потрапили до Лісабона, один — щоб дістати сотню батогів, другий — щоб попасти на шибеницю з наказу монсеньйора інквізитора, що кохає мене? Панглос жорстоко дурив мене, коли говорив, що на світі все йде на краще». Схвильована, спантеличена, то не тямлячи себе з гніву, то вмираючи з кволості, я згадувала вбивство мого батька, матері й брата, зухвальство підлого болгарського солдата, удар ножем, якого він мені завдав, мою неволю, куховарство, болгарського капітана, мого підлого дона Іссахара, мого страшного інквізитора, повішеного доктора Панглоса, величне, монотонне Miserere²⁸, під час якого вас шмагали, а найбільше той поцілунок, що ви мені дали за ширмою того дня, коли я вас бачила востаннє. Я славила Бога, що знову привів вас до мене після стількох випробувань. Я сказала своїй старій, щоб потурбувалась про вас і привела сюди, коли це буде можливо. Вона прегарно виконала моє доручення, я зазнала невимовної втіхи, вас побачивши, почувши, розмовляючи з вами. Але ви, мабуть, страшенно зголодніли, я теж хочу їсти, — сідаймо вечеряти.

Вони сіли вдвох до столу і, повечерявши, перейшли на ту прекрасну канапу, про яку вже згадувалось; вони ще були там, коли прийшов дон Іссахар, один із господарів будинку. Була субота, і він прийшов використати свої права і висловити своє ніжне кохання.

Розділ дев’ятий. Що сталося з Кунігундою, Кандідом, Великим Інквізитором та Євреєм

Цей Іссахар був найжовчніший із усіх синів Ізраїля, що жили на світі після Вавилонського полону²⁹.

— Як! — сказав він. — Тобі, галілейська суко, замало одного пана інквізитора? Я мушу ділитися ще й з цим шахраєм?

Кажучи це, він витяг довгий кинджал, що завсіди мав при собі, і кинувся на Кандіда, не сподіваючись, що супротивник теж озброєний; наш добрий вестфалець разом з убранням дістав від старої прекрасну шпагу. Він видобув її, хоч на вдачу був дуже лагідний, вмить поклав суворого іудея мертвим на підлогу до ніг прекрасної Кунігунди.

— Пресвята Діво! — скрикнула та. — Що нам тепер буде? У мене забито людину! Прийде поліція, і ми загинули!

— Коли б Панглоса не було повішено, — сказав Кан­дід, — він би подав нам добру раду в такій скруті, бо з нього був великий філософ. А як його немає, то порадьмося зі старою.

Стара була дуже розважна і вже почала висловлювати свою думку, коли нараз відчинилися другі маленькі двері. Минула година по півночі, заходила неділя. Цей день належав монсеньйорові інквізитору. Увійшовши, він побачив вишмаганого Кандіда зі шпагою в руці, мертвяка на підлозі, перелякану Кунігунду і стару, що давала поради.

От що відбулося в цю мить у Кандідовій душі і от як міркував він:

«Коли цей святий гукне допомогу, він неодмінно спалить мене і може зробити те саме і з Кунігундою; він без жалю вишмагав мене, він мій суперник, і я мушу його забити, — нема чого вагатись».

Ця думка спалахнула ясно і швидко, і, не даючи інквізиторові отямитись від здивування, він проткнув його наскрізь і кинув поруч єврея.

— От уже й другий, — сказала Кунігунда, — нас не помилують, нас відлучать від церкви, прийшла на­ша остання година! Що з вами сталося, з вами, таким ніжним зроду, що ви за дві хвилини забили єврея і прелата?

— Моя люба, — відповів Кандід, — людина закохана, ревнива ще й вишмагана інквізицією, сама себе не тямить.

Тоді стара подала своє слово:

— У стайні є троє андалузьких коней із сідлами і при збруї, нехай хоробрий Кандід їх засідлає. Ви, пані, маєте золото і діаманти, сідаймо хутчій на коні, — хоч я можу триматись тільки однією половиною, — і тікаймо до Кадікса. Година чудесна, і мандрувати холодком уночі дуже приємно.

Кандід миттю осідлав троє коней; Кунігунда, стара та він промчали тридцять миль одним духом. Тимчасом як вони втікали, служителі святої ґермандади³⁰ прибули до будинку. Монсеньйора поховали в прекрасній церкві, а дона Іссахара викинули на смітник.

Кандід, Кунігунда й стара були на той час у містечку Авачені серед гір Сієрра-Морени і мали в одному шинку таку розмову.

Розділ десятий. В якій скруті Кандід, Кунігунда та стара прибули до Кадікса і як вони сіли на корабель

— Хто ж міг украсти мої пістолі й діаманти? — казала плачучи Кунігунда. — З чого ми житимемо? Що маємо робити? Де знайду я інквізиторів та євреїв, що знов мені все те подарують?

— Ох! — сказала стара. — Я маю лиху думку на шановного отця кордельєра³¹, що ночував учора в тому самому бадахоському заїзді, що й ми. Хай мене Бог боронить від необачної думки, але він двічі заходив до нашої кімнати і виїхав задовго перед нами.

— Ох! — сказав Кандід. — Добрий Панглос часто доводив мені, що добро на землі спільне і всі мають на нього рівні права. Цей кордельєр мусив був, згідно з тими принципами, лишити нам щось на подорож. У вас так-таки нічогісінько не лишилось, моя прекрасна Кунігундо?

— Жодного мараведіса³², — відповіла вона.

— Що ж робити? — спитав Кандід.

— Продаймо котрого з коней, — сказала стара. — Я сяду позад панночки, хоч я можу триматись однією тільки половиною, і ми доїдемо до Кадікса.

В тому самому готелі стояв пріор-бенедиктинець³³; він і купив коня. Кандід, Кунігунда й стара проїхали Луцену, Хіллу та Лебріху і кінець кінцем дісталися Ка­дікса. Там саме споряджали флот і збирали військо, щоб провчити шановних парагвайських отців-єзуїтів³⁴, яких обвинувачували за повстання однієї з їхніх орд проти іспанського та португальського королів в околиці міста Сан-Сакраменто. Кандід, служивши в болгар, показав усю болгарську вправність перед генералом невеличкої армії так гарно, швидко, спритно, витримано й моторно, що його призначили командувати пішою ротою. Отже, він капітан; він сідає на корабель з Кунігундою, старою, двома слугами і парою андалузьких коней, що належали раніш монсеньйорові великому інквізиторові Португалії.

Під час подорожі вони багато міркували про філософію бідолашного Панглоса.

— Ми їдемо до іншого світу, — казав Кандід, — от там уже, мабуть, усе гаразд; бо, треба признатись, від того, що діється в нашому, можна постраждати душею і тілом.