Вольтер – Кандід, або Оптимізм (страница 13)
Кандід зауважив йому:
— Я бачив і гірші речі, але один мудрець, що мав нещастя померти на шибениці, навчав мене, що все це чудово, що це тільки тіні на великій картині.
— Ваш шибеник глузував зі світу, — сказав Мартен, — ваші тіні — то страшенні плями.
— То люди роблять плями, — сказав Кандід, — і не можуть без них обійтись.
— Але вони не винні, — сказав Мартен.
Більшість понтерів, нічого не розуміючи в цій розмові, попивали вино; Мартен міркував з ученим, а Кандід розповідав частину своїх пригод господині дому.
Після вечері маркіза повела Кандіда до свого кабінету і посадила його на канапі.
— То що ж, — сказала вона, — ви ще й досі безтямно кохаєте панну Кунігунду Тундер-тен-Тронк?
— Так, пані, — відповів Кандід.
Маркіза сказала йому, ласкаво посміхнувшись:
— Ви відповідаєте мені, як молодий вестфалець. Француз сказав би: правда, я кохав панну Кунігунду, але, побачивши вас, пані, я не певен, чи кохаю її.
— О, пані! — сказав Кандід. — Я відповідатиму, як ви схочете.
— Ваше почуття до неї, — сказала маркіза, — народилось, коли ви підняли її хусточку. Я хочу, щоб ви підняли мою підв’язку.
— Залюбки, — сказав Кандід і підняв.
— Але я хочу, щоб ви й наділи її, — сказала дама, і Кандід надів.
— Бачите, — сказала дама, — ви чужинець. Своїх паризьких коханців я змушую часом томитися по півмісяця, а вам віддаюся з першої ночі, бо треба ж ушанувати вестфальського юнака.
Побачивши на руках молодого чужинця два величезні діаманти, красуня так похвалила їх, що з пальців Кандіда вони перейшли на пальці маркізи.
Повертаючись додому зі своїм перігорським абатом, Кандід почував муки сумління за невірність Кунігунді. Абат взяв участь в його горі; він дістав тільки невелику частину з п’ятдесяти тисяч ліврів, що програв Кандід, та з вартості двох напівподарованих, напіввідібраних діамантів. Але він мав на думці використати до краю всі можливості, які могло йому дати знайомство з Кандідом. Він довго говорив з ним про Кунігунду, і Кандід сказав, що щиро попросить цю прекрасну дівчину вибачити за свою невірність, коли побачиться з нею у Венеції.
Перігорець подвоїв свою люб’язність та увагу, беручи близько до серця все, що Кандід говорив, робив і що думав робити.
— То ви матимете, — сказав він, — побачення у Венеції?
— Так, панотче, — відповів Кандід, — мені конче треба знайти Кунігунду.
Потім, захопившися втіхою говорити про своє кохання, він розповів, своїм звичаєм, частину своїх пригод з цією славетною вестфалійкою.
— Гадаю, — сказав абат, — що панна Кунігунда дуже розумна і що вона пише чарівні листи.
— Я не одержував жодного, — сказав Кандід, — бо, уявіть собі, я ж не міг їй писати, коли мене вигнали із замку через кохання до неї, потім я дізнався, що вона померла; згодом знайшов її, але знову втратив, а тепер послав по неї гінця за дві тисячі п’ятсот льє і чекаю від нього відповіді.
Абат уважно слухав і здавався трохи замисленим. Потім він попрощався з обома чужинцями, ніжно обнявши їх. Вранці Кандід, прокинувшись, дістав листа такого змісту:
«Мій коханий, от уже тиждень я лежу слаба в цьому місті і дізналась, що й ви тут. Я полетіла б у ваші обійми, коли б могла підвестися. Я знаю, що ви були проїздом у Бордо; я лишила там вірного Какамбо і стару, що мають незабаром приїхати. Губернатор Буенос-Айреса забрав у мене все, але мені лишилось ваше серце. Приходьте, ваша присутність поверне мені життя, коли я тільки не помру з радості».
Цей чарівний, цей несподіваний лист навіяв Кандідові невимовну радість, а хвороба Кунігунди пригнітила його сумом. Вагаючись між цими почуттями, він узяв своє золото та діаманти і пішов з Мартеном до того готелю, де була Кунігунда. Він увійшов, тремтячи з хвилювання; серце йому билось, і голос уривався. Він хотів підняти завісу над ліжком і попросив принести світло.
— Обережно, — сказала покоївка, — світло вб’є її! — І хутко спустила завісу.
— Люба моя Кунігундо, — плачучи, сказав Кандід, — як ви себе почуваєте?.. Коли ви не можете мене бачити, то хоч обізвіться до мене.
— Їй несила говорити, — сказала покоївка.
Тоді дама простягла з ліжка пухку руку, яку Кандід довго обливав слізьми, а потім засипав діамантами, лишивши повну золота торбинку поруч на кріслі.
Під час цього захоплення увійшов поліцай з перігорським абатом та вартою.
— От де, — сказав він, — ті два непевні чужинці.
І наказав їх схопити і вести до в’язниці.
— В Ельдорадо не так поводяться з чужинцями, — мовив Кандід.
— Я тепер більший маніхей, ніж був, — сказав Мартен.
— Та куди ж ви нас ведете? — спитав Кандід.
— До буцегарні, — відповів поліцай.
Мартен, опанувавши себе, домислився, що дама, яка вдавала Кунігунду, — шахрайка, панотець-перігорець — шахрай, що використав довірливість Кандіда, а поліцай — теж шахрай, якого легко можна здихатись.
Щоб уникнути судової процедури, Кандід, підбадьорений його порадою і палаючи ще більшим бажанням побачити справжню Кунігунду, запропонував поліцаєві три маленькі діаманти, кожен приблизно по три тисячі пістолів.
— О, добродію! — сказала людина з палицею із слонової кості. — Коли б ви заподіяли всякі можливі злочини, то і в такім разі ви — найчесніша людина в світі! Три діаманти! Кожен по три тисячі пістолів! Добродію, та я краще головою накладу, аніж поведу вас до в’язниці. Тут затримують усіх чужинців, але здайтесь на мене. У мене є брат в Дьєпі в Нормандії; я вас туди проведу, і, коли ви дасте йому кілька таких діамантів, як мені, він піклуватиметься про вас, як і я.
— А чому тут затримують усіх чужинців? — спитав Кандід.
Тоді заговорив абат-перігорець:
— Тому, що якийсь негідник із Атребатії91, наслухавшись усяких дурниць, учинив через те замах на батька, щоправда, не такий, як стався в травні 1610 року, а такий, як у грудні 1594 року92, такий, як і в інші роки та місяці робили інші поганці, — і теж наслухавшись нісенітниць.
Поліцай з’ясував, про що, власне, мова.
— Які страхіття! — скрикнув Кандід. — Як! Стільки жаху серед народу, що танцює і сміється! Чи не можна мені якнайшвидше покинути цю країну, де мавпи дратують тигрів? На батьківщині я бачив ведмедів, а людей — тільки в Ельдорадо. Ради Бога, пане поліцай, везіть мене до Венеції, де я маю побачити Кунігунду.
— Я можу вас повезти тільки до Нормандії, — сказав поліцай.
Відразу він наказав зняти з них кайдани; сказав, що тут сталося непорозуміння, і, відпустивши своїх людей, одвіз Кандіда з Мартеном до Дьєпа, де й доручив їх піклуванню свого брата. На рейді стояв невеличкий голландський корабель. Нормандець, який з допомогою трьох інших діамантів став найдогідливішим з людей, посадив Кандіда і його слугу на корабель, що рушав до Англії, в Портсмут. Це не по дорозі до Венеції, але Кандідові здавалося, що він вирвався з пекла. А до Венеції він вирішив поїхати при першій-ліпшій змозі.
Розділ двадцять третій. Кандід і Мартен зійшли на англійський берег, і що вони там побачили
— О Панглосе! Панглосе! О Мартене, Мартене! О люба моя Кунігундо! Що ж то є наш світ? — говорив Кандід на голландському кораблі.
— Щось божевільне і гидке, — відповідав Мартен.
— Ви знаєте Англію, чи й там такі божевільні, як у Франції?
— Ні, там божевілля інше, — сказав Мартен. — Ви ж знаєте, як б’ються обидві ці нації за шматок вкритої снігом землі в Канаді93, витрачаючи на цю славетну війну далеко більше, аніж коштує вся Канада. Мої убогі знання не дозволяють мені сказати точно, в якій країні треба було би більше людей пов’язати, як божевільних; знаю тільки, що люди, яких ми маємо побачити, страшні меланхоліки.
Розмовляючи так, вони пристали в Портсмут. На березі було сила народу, що уважно дивились на гладенького чоловіка, який із зав’язаними очима стояв навколішках на палубі одного з кораблів. Четверо солдатів, стоячи навпроти, спокійнісінько пустили йому в череп по три кулі кожен, і все зборище розійшлося, вельми задоволене.
— Що то таке? — мовив Кандід. — Який диявол панує скрізь?
Він спитав, хто та гладка людина, яку забили з такою церемонією.
— Адмірал, — відповіли йому94.
— За що ж убили цього адмірала?
— За те, — відповіли йому, — що він не досить перебив людей. Він дав бій французькому адміралові, але тут визнали, що він був надто далеко від ворога.
— Таж і французький адмірал так само був далеко від нього, як і він від французького! — сказав Кандід.
— Безперечно, — відповіли йому, — але в цій країні варто іноді убити адмірала, щоб підбадьорити інших.
Кандіда так приголомшило і вразило те, що він побачив і почув, що він не схотів навіть сходити на землю і домовився з голландським корабельником (хоч би той і обікрав його, як у Суринамі) негайно везти його до Венеції.
Через два дні корабель вийшов у море. Вони пропливли повз береги Франції і, поминувши Лісабон, — Кандід аж затремтів на той вигляд, — увійшли протокою в Середземне море і нарешті причалили у Венеції.
— Слава богу! — сказав Кандід, обіймаючи Мартена. — Отут уже я побачу прекрасну Кунігунду. Я покладаюся на Какамбо, як на самого себе. Все добре, все йде дуже добре, все йде якнайкраще.
Розділ двадцять четвертий. Про Пакету та брата Жірофле