Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 62)

70

Перечекавши якийсь час і бачачи, що літак не повертається, Чонкін одірвався від сосни й рушив далі. Він ішов навпростець, невідомо куди й навіщо, але знаючи чому і звідки, йшов, уперше свідомо порушивши обов'язки солдата і в'язня, вперше ухиляючись від визначеної йому долі.

Поминувши болото й колючі зарослі, опинився він на неширокій галявині, посеред якої лежало велике трухляве дерево з обрубаним гіллям.

Чонкін огледівся. Навколо було тихо й мирно. Неляканий дятел довбав вершечок папіввисохлої сосни, і в осінньому смуткові десь заливалась зозуля.

Він сів на стовбур трухлявого дерева, перемотав одну онучу, взявся за другу. Раптом заворушилися й затріщали кущі.

"Ведмідь",— обімлівши, подумав Чонкін і з черевиком у руках схопився на ноги.

Кущі розсунулись, і на галявині, з розідраною щокою, з гвинтівкою і порожнім речовим мішком Чонкіна, з'явився Свинцов. Дивлячись на Чонкіна спідлоба, він наближався. Відступаючи вздовж дерева, Чонкін скинув для зручності онучу й переклав черевика з лівої руки на праву. Черевик, звичайно, не граната і супроти гвинтівки зброя слабка, та якби зацідити ним вдало по лобі...

— На, тримай! — сказав Свинцов і жбурнув гвинтівку, як на навчаннях.

Чонкін встиг випустити черевика й схопити гвинтівку, але забив великого пальця.

— І це тримай! — біля його ніг плавно ліг порожній речовий мішок.

Свинцов сів на дерево і, обмацуючи шкарубкими пальцями подряпану щоку, коротко пояснив свою поведінку:

— Надумав і я від їх драпанути.— І криво посміхнувся: — Надокучили.

Було якось дивно, чудно, незрозуміло. Обмірковуючи те, що сталося, Чонкін підібрав онучу, сів оддалік від Свинцова. З одного краю онуча була геть мокрою, з іншого — ще нічого. Викрутивши мокрий кінець, він сухий приклав до ступні— і почав пеленати її, мов дитину.

— Демаскуєш,— покрутив носом Свинцов.

— Що? — не зрозумів Чонкін.

— Мотай, кажу, скоріше, а то нас з тобою тут винюхають.

— А-а-а,— протягнув Чонкін і, сприйнявши слова Свинцова всерйоз, заквапився.

Покінчивши з онучею, надів черевика, обдивився його критично — надовго не вистачить.

Свинцов дістав цигарки, одну запропонував Чонкіну, і той взяв її обережно, все ще боячись підступу.

Запалили.

— Ну, що,— сказав Свинцов, помовчавши,— далі разом підемо чи кожен сам по собі?

— Та куди ж іти? — сумно зітхнув Чонкін.

— Куди? — перепитав Свинцов.— Отак лісами й будемо бродити. Зайдемо вглибину, курінь змайструємо і заживем на волі, як хижаки. А чого ж? — Свинцов звів голову.— Зброя є, набої є, дичини всілякої настріляємо, грибів, ягід насушимо, компот варитимем. Компот любиш?

— Компот? — Чонкін поглянув на Свинцова, як на при-дурка.— Ти ба! — покрутив головою.— Компот, каже. Таж для компоту цукру треба.

— Від цукру зуби болять,— заперечив Свинцов, усміхаючись.— А от, звичайно, сіллю б, та тютюнцем, та сірниками запастися треба. Але нічого. До Красного дочвалаємо, а там побачимо. Якщо все спокійно, забіжиш до Нюрки, на перший час чого треба візьмеш. Ну, пограєшся з нею наостанок. Залишатись не раджу. Зловлять. Згоден?

Щодо всього іншого Чонкін ще не обміркував, а зустрітися з Нюрою хоч ненадовго кортіло йому навіть дуже.

Вечоріло, коли підійшли до Красного.

Лишивши гвинтівку Свинцову, Чонкін вийшов з лісу з порожнім речовим мішком. Пройшов частину дороги берегом Тьопи, прокрався до комор, що стояли віддалік, і за ними надовго причаївся, однак звідти ні біса не було видно.

Перебіг до Нюриної хати, ткнувся у двері — зачинені. Хотів, було, полізти по ключ під дошку, та, зачувши віддалені голоси, придивився і побачив, що в сутінках біля контори з'юрмилися люди, а на дорозі, вкрита пилом, стоїть легкова автомашина.

"Невже знов мітинг?" — подумав Чонкін і, гнаний небезпечною для нього цікавістю, рушив спочатку до тину, далі — до хати Гладишева і швидко перебіг до машини, а вже від неї — до контори.

Люди стояли щільним гуртом. Чонкін звівся навшпиньки, випнув уперед підборіддя й роззявив рота.

На ґанку контори худий довготелесий німець у чорному мундирі й окулярах розмахував руками, вигукуючи:

<:>

— Селяни! Переможна німецька армія прийшла вам на допомогу і назавжди звільнила вас від влади більшовиків. Євреї і комісари ніколи більше не грабуватимуть вас. Німецьке верховне командування сподівається, що ви з вдячністю зустрінете своїх визволителів і добровільно здасте надлишки продуктів нашим уповноваженим.

Широко розставивши ноги, попереду всіх у своєму крислатому солом'яному капелюсі стояв Кузьма Гладишев.

— Правильно! — казав він, в потрібний момент плескаючи в долоні.

Чонкін позадкував до машини і, ніким не помічений, подався із села.