Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 56)

— Все! — роздратовано мовив Гітлер і знову ляснув долонею по столу.— Вважати ви могли до того, як я прийняв рішення. Тепер ви зобов'язані лише виконувати. Чого стоїте? Всі вільні.

Генерали й маршали покірно рушили до виходу.

В кабінеті зосталися лише Гітлер та Гіммлер. Гітлер продовжував бігати по кімнаті, розмахуючи руками, й вигукував:

— Нікчеми! Дрібні тварюки! "Я вважаю..." Хто ви такі, аби вважати? Понавішували на себе орденів і гадаєте, що ви дійсно стратеги й полководці. Та я з вас вмить усе позриваю, і будете у мене голенькі! Жалюгідні дурнуваті діди з обвислими пузами!

Гіммлер сидів у м'якому фотелі і з легкою посмішкою спостерігав за істерикою свого вождя.

— Але, мій фюрере,-^— сказав він все з тією ж легкою посмішкою.— Не варто на них так сердитись. Дюжина посередніх розумак ніколи не зможе осягнути однієї думки генія.

— Лестиш? — повернувшись до нього, швидко проказав Гітлер.

— Лещу, мій фюрере,— відповів Гіммлер, і обидва весело розсміялися.

61

Кажуть, у Москві якогось-то числа жовтня була загальна паніка. Ніхто не знав, що відбувається на фронті, ніхто не працював, ніхто нікому не підкорявся. На вокзалах діялося щось неймовірне. Люди штурмували теплушки й вагони електричок, що стояли на коліях, на всіх напрямках, лише б з міста, їхали на машинах, мотоциклах, кіньми, на велосипедах, йшли пішки, штовхаючи поперед себе візки з манаттям. Метро не працювало. Магазини, банки, ощадкаси були відчинені: заходь, коли що знайдеш, бери. Біля смітників лежали купи творів Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна й інших подібних авторів. Покинуті господарями

голодні собаки, снуючи поміж фоліантами, внюхувалися в них і відвертали морди, тоскно повискуючи.

На вулицях не видно було ні військових патрулів, ні міліції, райкоми та райвиконкоми не діяли, влади не було.

Кажуть, що цього дня німці могли взяти російську столицю голими руками.

Чому ж вони цього не зробили?

В численній історичній літературі існує щодо цього чимало суперечливих, а часом і вельми оригінальних суджень. Одні кажуть про погодні умови, інші протиставляють морально-політичний фактор і масовий героїзм, що, звичайно, було. Нерідко доводиться чути й про особисті заслуги одного з другорядних персонажів даного твору, я маю на увазі того, що сидів у метро. Ми, мовляв, перемогли тому, що він був з нами.

Зізнаюся, з гіркою посмішкою слідкував автор довгі роки за пересварами істориків. Скільки всього наговорено, скільки лісів вирубано на папір, скільки трісок дарма полетіло, а істина ж — ось вона, під рукою.

Ні, цілком заперечувати заслуги того, хто сидів у метро, я не буду. Він також свою справу робив: і люльку смалив, і масним пальцем глобус квецяв, вказуючи, куди яку кинути дивізію і як найкращим чином знищити живу силу і з того боку, і з цього. Але з нами він не був. Він у метро сидів, залишивши нас на поверхні.

Однак, коли говорити не про якісь заслуги, а про видатні й вирішальні, то тепер ми знаємо, що вони належать головному героєві нашої скромної оповіді, який у фатальний час відвернув на себе танки Гудеріана і таким чином порятував столицю. І що з того, що зросту він невеличкого, клаповухий і кривоногий трохи? Адже, якщо розібратися по совісті й без гарячкування, так і той, що в метро сидів, був також нічим не кращий. На зріст півтора метра з кашкетом, морду мав побиту віспою, руку суху, лобик два пальці завширшки, а зуби криві та жовті. А бач, незважаючи на ці кричущі недоліки, увійшов в історію і виведений у численних творах, автори яких зображують його або не інакше як гірським орлом, або ж не інакше як цілковитою свинею

1 Прагнучи до найбільшої об'єктивності, я особисто думаю, що він був не орел і не свиня, а щось середнє.— Прим, автора.

Завершуючи цей пасаж, ми висловлюємо сподівання, що тепер, коли в заплутане істориками питання внесено повну ясність, багатолітня полеміка представників різноманітних шкіл і напрямків, втративши будь-який сенс, припиниться сама по собі.

Виконавши призначену йому згори місію, автор скромно відходить убік.

62

Генерал Дринов одержав підвищення несподівано. Коли ударна армія з дивізією Дринова, котра входила до її складу, втративши половину своїх солдатів, вийшла з оточення, її командуючий був заарештований за те, що залишив Каширу. На його місце призначили Дринова. Рештками поріділої армії він мав утримувати підступи до Москви. Становище було кепським. Рівнинна місцевість, позбавлена будь-якої рослинності, не рахуючи трави. За наказом нового командуючого бійці окопалися й чекали появи німців. Вранці з'явилися німецькі танки. В армії Дринова було чотири протитанкові рушниці, з них одна зіпсована, інша без набоїв, і одна гармата сорокап'ятка (та сама) без снарядів. Опиратися було марно. Але Дринов отримав наказ "Ні кроку назад!" і мав намір його виконати. Танки йшли розгорнутою шеренгою. Одна протитанкова рушниця дзявкнула і змовкла, в неї влучив німецький снаряд. З другої вдалося підбити один танк, і він запалав, але тут і для цієї останньої рушниці скінчилися набої. І тоді Дринов зважився на відчайдушний крок. Він підвівся на весь зріст і з криком: "За Батьківщину! За Сталіна! Ура!" — розмахуючи пістолетом, побіг назустріч танкам.

Натхнені його поривом, підхопилися й бійці. Відстань між ними й танками стрімко скорочувалася.

І раптом — чого тільки в житті не трапляється — танки зупинились. Ці велетенські незугарні залізні потвори стояли і, наче в нерішучості, поводили жерлами своїх гармат туди-сюди.

Бійці також зупинилися. Від розгубленості нікому не спало на думку залягти.

І раптом, напевне, отримавши команду по рації, всі танки дружно розвернулися на сто вісімдесят градусів і кинулись навтьоки.

Всі завмерли.

— Батечку, що ж це робиться? — здивувався неподалік від Дринова літній червоноармієць і перехрестився, не вірячи власним очам.

— Ага, гади, злякалися?! — закричав Дринов і побіг з пістолетом навздогін.

Здається, він навіть вистрелив раз чи двічі, так чи інакше, танки втекли.

Кореспондент "Правды" Олександр Кривоватий, дізнавшись про таке від очевидців (сам він бачити цього не міг, оскільки намагався описувати подвиги, дивлячись на них здалеку), по телефону передав термінове повідомлення в газету.

Вранці, переглядаючи газети, на цю замітку наткнувся Сталін.

— Що за несосвітенна дурниця! — мовив він і наказав Маленкову подзвонити до редакції і від його імені передати кореспондентові Кривоватому, щоб брехав, та знав міру. Маленков повернувся здивований і сказав: Кривоватий божиться, що цього разу нічого не прикрасив, усе так і було. Маленков дзвонив у штаб фронту, але й там йому підтвердили, що все так і було: зупинена армією Дринова, танкова група Гудеріана відступила, і контакт з нею втрачено.

І ось тоді Сталін наказав: генерал-майорові Дринову Присвоїти звання генерал-лейтенанта, представити до звання Героя Радянського Союзу і привезти на "підземну дачу" для особистої бесіди.

І те, й друге, і третє було, звісно, виконано негайно.

63

На "дачу" Дринов прибув не сам, а в складі групи генералів, кожен з яких чимось відзначився.

Полководців привезли в закритому вагоні і в караульному приміщенні Кожного ретельно обшукали.

Тут трапилася невелика заминка — у одного з генералів у кишені кітеля знайшли плаский предмет, а в ньому щось цокало. На запитання про призначення предмета генерал пояснив, що це трофейний портсигар, який відкривається лише Через певні, запрограмовані проміжки часу. Генерал хотів подарувати цей портсигар товаришеві Сталіну, який, за переказами, останнім часом надто багато палить.

— Відкрийте! — наказав начальник охорони, худорлявий грузин з двома шпалами в петлицях.

— На жаль, це неможливо,— посміхаючись, пояснив генерал.— В тім-то й полягає принцип його роботи, що час чергового відкривання встановлюється зсередини.

Начальник охорони вертів портсигар в руках і допитливо дивився генералові у вічі.

— Через який час має спрацювати механізм?

— Хвилин через п'ятнадцять, я гадаю,— невпевнено сказав генерал, позирнувши на годинника.— Я хотів приурочити до того часу, щоб якраз у момент передачі подарунка товаришу Ста...

Не доказавши, він опустився на стілець, та одразу ж підхопився, став нишпорити по кишенях, щось шукаючи, очевидно, носовика, але не знайшов і стер піт з обличчя рукавом.

— Отже, в момент передачі? — перепитав начальник охорони, пильно дивлячись на нещасного генерала.

— Так, я гадав...

— А чому ви хвилюєтесь? — перебив начальник охорони. у

— Я... Я не хвилююся,— пробелькотів генерал зовсім ослаблим голосом.

Доки тривала ця розмова, кілька присутніх тут охоронників, роззосередившись по кімнаті, взяли автомати напоготів і спрямували їх на всіх генералів.

Начальник охорони підійшов до телефону, набрав номер і, не зводячи очей з підозрілого генерала, коротко з кимось перемовився по-грузинськи.

— Бачевадзе! — поклавши трубку, звернувся він до одного з своїх підлеглих і, знову сказавши декілька слів по-грузинськи, передав йому портсигар. Той, схопивши однією рукою портсигар, а другою притримуючи перекинутий за спину автомат, квапливо вийшов з приміщення. Запала мовчанка. Генерали, інстинктивно відмежувавшись од свого підозрілого колеги, стояли посеред караулки, збившись докупи, як вівці. Усі мовчали. Один з генералів, маленький і товстий, дихав важко, чути було, як у горлі в нього свистить і булькає. Товстун першим не витримав напруги і позирнув на годинника. Вслід за ним і інші його товариші засовались і, закочуючи рукави кітелів, стали поглядати на годинники.