Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 41)

Із залу повиносили лави, юрмився люд, чим ближче до сцени, тим густіше. Було тісно, задушливо, пахло зів'ялою глицею, схований у ямі оркестр тихо грав Шопена.

23

Протиснувшись трохи вперед і по діагоналі, Нюра побачила на сцені обтягнуту червоною тканиною домовину, в узголовї якої на табуретці сиДіла невтішна вдова, вся в чорному, а поряд з нею гінкий хлопчик в коротких штанцях, у білій сорочці з червоним галстуком. Раз по раз вдова витирала сльози хустинкою і незмигно дивилася на віко домовини, ніби бачила риси любого обличчя, які проступали крізь неї.

Рослий військовий з червоною пов'язкою на рукаві через рівні проміжки часу виводив із-за лаштунків чергову зміну почесної варти. Люди ці йшли ланцюжком, високо піднімаючи ноги, і завмирали кожен на своєму місці, ніби остовпівши.

А над усім — над домовиною, над удовою, сиротою і почесною вартою — піднісся величезний портрет, з якого покійний привітно посміхався кожному, хто прийшов його провести.

— Батечку! — не вірячи власним очам, охнула Нюра.— Як живий!

— Ваша таки правда,— пошепки "погодився з нею дідок у довгому плащі.— Я небіжчика добре знав і можу підтвердити: достеменно як живий.

Це була помилка. Насправді ж художнику не вдалося досягти схожості з капітаном Милягою, але така вже незбагненна сила мистецтва, що часом, дивлячись на спотворений відбиток дійсності, ми певні, що все було саме так.

Чим далі Нюра просувалася вперед, тим густішим ставав натовп. Врешті-решт Нюра застряла. Ліворуч від неї стояла бабуся в чорній хустині, а праворуч — той самий чоловік, який клопотався щодо соломи. >

Бабуся, дивлячись на сцену, хрестилася, плакала і приказувала напівпошепки:

— Це ж треба, така молода і залишилася одна з дитям!

Соломопрохач стояв мовчки. Він прийшов сюди, сподіваючись на те, що в невимушеній обстановці похорону можна буде якось неофіційно підкотитися зі своїм проханням до начальства і отримати відповідну офіційну резолюцію, однак, судячи з виразу його обличчя, надії, певне, виявилися марними.

— А хлопчик, хлопчик,— схлипувала бабуся,— сирота! Як же ж він буде без татка?

Раптом музика замовкла, на сцену один за одним з шапками в руках вийшли кілька чоловік і шеренгою вишикувалися перед домовиною. Вони стояли, наче вичікуючи, аби відповідна моментові печаль глибше проникла в душі при сутніх.

— Зараз відспівуватимуть,— пояснила Нюрі бабуся в хустинці й перехрестилася.

Секретар Борисов зробив крок уперед і звів руку з шапкою, наче закликаючи присутніх до тиші, хоча всі й без того мовчали.

— Товариші,— сказав Борисов,— траурний мітинг оголошую відкритим..

Потім він сам і виступив. Переповів коротку біографію покійного, котрий, начебто народившись у простій робітничій сім'ї, змалку спізнав голод, холод і нестатки, характерні для умов того часу, рано став замислюватися над сутністю соціальних протиріч і рано вступив у боротьбу за свободу і щастя супроти темних сил реакції.

— Ворожа куля,— вів далі Борисов,— обірвала це прекрасне життя в самому розквіті. Перестало битися гаряче серце бійця і партійця. Але ми присягаємось, що на смерть капітана Миляги відповімо ще більшим згуртуванням довкола нашої партії, довкола її великого вождя товариша Сталіна.

— Гарно відспівує, жалісливо,— сказала бабуся і заплакала.

Пустила сльозу й Нюра.

Самодуров повторив майже слово в слово те, що казав Борисов. Мухін додав, що Миляга, крім усього, був другом, турботливим товаришем і наставником письменників. Що нібито всі письменники, перш ніж віддавати свої твори до друку, йшли до Миляги, і його поради завжди виявлялися точними, небагатослівними, але повсякчас слушними. Мухін закликав усіх письменників і надалі ставитися до порад Тих, Кому Слід, з належною увагою

Серафим Бутилко, слухаючи Мухіна, гикав і всміхався. Гикав він від того, що зранку хильнув зайвину (для хоробрості), а усміхався тому, що слова Мухіна здавалися йому занадто загальними і казенними. Бутилко передчував наперед, як вийде він, прочитає свого вірша, і всі здивуються, який все-таки чудовий талант виріс у цій віддаленій од культурних центрів місцевості.

І ось він вийшов, помовчав і, розмахуючи кулаком, завив:

Туман парував, наче брага, Повітря прозоріло скрізь, Виходив в атаку Миляга, Романтик, чекіст, комуніст.

Ти битись ішов за свободу...

Тут Серафим затну вся і, кусаючи губи, почав дивитися в стелю. Він забув, як далі, розумів, що запинка його жахлива, і від усвідомлення того, що вона жахлива, слова вірша геть вилетіли з його хмільної голови.

— Ти битись ішов за свободу,— повторив Серафим і озирнувся на Борисова. Той стряв з закам'янілим обличчям.

— Ти битись ішов за свободу,— ще раз повторив Серафим. Він знову озирнувся на Борисова, але раптом з-за лаштунків з'явилося обличчя Фігуріна.

— Про тебе, герой наш, мій спів,— підказав голосним шепотом Фігурін.

У Бутилка відлягло од серця.

— Ти битись ішов за свободу,— продовжив він упевнено,— про тебе, герой наш, мій спів, як син трудового народу...

І враз пам'ять знову йому зрадила. Він вкотре вже озирнувся на Борисова. Той мовчав. Бутилко чекав, чи не з'явиться Фігурін. Фігурін не з'являвся.

1 Достеменно відомо, що на момент приїзду Мухіна в Долгов Миляги вже не було серед живих, тому треба припускати, що Мухін (все-таки письменник) мав на увазі узагальнений образ Миляги.

Бутилко гарячково перебирав можливі варіанти. Він думав, що, коли 6 згадати риму, вона допомогла 6 йому відновити в пам'яті весь рядок. І справді, вкупі з римами, які зринали в голові, одразу самі собою складалися нові рядки. "Будь вічно здоров, як хотів..." — виникало в мізках Бутилка. Ні, не те: "Слабких оборонець корів". Знову не те, чому — корів? І чому слабких? "Ти — захист знедолених вдів..."

Борисов, відтрутивши ліктем Серафима, оголосив: — Траурний мітинг закінчено.

Він подав знак музикантам, музиканти надули щоки, траурна мелодія знову залунала в залі.

Заплакала бабуся в чорній хустині, заплакала й Нюра. Вона плакала зараз не над Милягою, вона не думала, хороший він був чи поганий, але домовина, музика, врочистий смуток обстановки вплинули на неї так, що вона заплакала просто над людиною, яка полишила цей світ.

24

Заплакав і Серафим Бутилко. Щойно одійшов він од домовини, як одразу ж і пригадалися йому ті нещасні рядки, і згадався весь вірш, наче виник перед ним написаний великими друкованими літерами на величезному екрані. Усвідомлення непоправності скоєного пригнічувало Серафима. Коли б можна було все повторити спочатку! Коли б знову Борисов надав йому слово! Він вийшов би, він прочитав би без запинки. Він прочитав би виразно. Всі б ридали. Бутилко крутив головою і, відшукавши очима Фігуріна, який з'явився з-за лаштунків, приклав руки до грудей, всім своїм виглядом показуючи, що він не винен^ццн не хотів, так уже сталося. Але Фігурін не прийняв його мовчазного вибачення, насупився і одвів погляд. Раптом музика змовкла. Знову вийшов Борисов і попросив звільнити зал, аби дати можливість близьким покійного попрощатися з ним без метушні.

Люди почали виходити. У цей час розпогодилося, хоча все ще дув холодний вітер, але він розігнав низькі хмари, і сонце прорвалося крізь дірку, що ставала все ширшою.

25

Вийшли люди, викотилися й нишпорки, які крутилися серед них. До кожної підозрілої людини було приставлено по одному, а то й по два шпиги, ніби захисників у футболі. Ті ж, кому не дістався хтось справді підозрілий, нишпорили в натовпі, переходячи від однієї групки до іншої, прислухаючись до неголосних розмов, а іноді й самі говорили, викликаючи співбесідників на одвертість.

Серед тих, що висипали на вулицю, опинилося й два Мислителі. Вони стояли мовчки, зиркаючи один на одного, наче перемовляючись очима.

— Ну, що ви на це скажете? — ніби питався очима Перший Мислитель.

— Колосальна вистава,— поглядом відповідав Другий. У них не було розбіжностей. Обидва вони пам'ятали

чутки, згідно з якими капітан Миляга загинув через дурну помилку, і знали, що чутки бувають далеко правдивіші від офіційних повідомлень (за винятком тих чуток, які неофіційно офіційними установами поширюються), і, обмінюючись поглядами, дійшли до спільного висновку, що церемонія похорону вигадана для того, аби відвернути увагу населення од становища на фронті і нестачі продуктів харчування. Вони перезиралися між собою, коли до них підкотив шпиг (на обличчі якого було написано, що він шпиг) і запитав, кого ховають.

Перший Мислитель не розгубився і швидко відповів, що ховають народного героя капітана Милягу.

— А що, хороший був чоловік? — перепитав шпиг.

— Кристальної душі,— твердо відповідав Перший Мислитель.

— Що значить кристальної? — висловив сумнів шпиг.— У кожної людини бувають якісь недоліки.

Тут встряв Другий Мислитель і пояснив йому, що недоліки бувають великі, малі, а бувають і геть мізерні.

— Цілком слушно,— підтвердив Перший Мислитель.— А коли в людини з мізерними недоліками є й величезні достоїнства, які, приміром, мав небіжчик, то тоді недоліки ці взагалі непомітні.

— Принаймні не нам судити,— підтримав Другий Мислитель. І відразу додав, що передчасна загибель капітана Миляги — велика втрата для всіх. Він не уточнив, однак, для кого це — всіх. Для всіх жителів району, області, Союзу чи взагалі для всього людства?