Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 29)

— Нічого,— відповідав прокурор Євпраксеїн,— на тім світі нагрієшся. Там тебе чорти на пательні зігріють.— Він перехопив рушницю зручніше, приклався щокою до ложа.— Іменем Російської Радянської Федеративної...

— Павле Трохимовичу,— торкнув його за рукав Єрмолкін.

Не опускаючи рушниці, Павло Трохимович покосував згори донизу на Єрмолкіна, ніби намагаючись зрозуміти, звідкіля з'явилась оця перешкода.

— Що вам потрібно?

— Ви хочетеЛї розстріляти?

— А у вас є заперечення?

— Ні, ні, що ви! — квапливо запевнив Єрмолкін.— Справа, як то кажуть, сімейна. Я зі своєю дружиною також ось... злегка, як то кажуть, погиркався. Тільки...

— Що — тільки?

— Чи не могли б ви розстріляти й мене?

— Тебе? — прокурор опустив рушницю й уважно поглянув на Єрмолкіна, можливо, намагався зрозуміти, чи варто витрачати порох на такі дрібниці.

— Так, мене,— підтвердив Єрмолкін.— Тому'що рано чи пізно мене все одно... А мій син, йому три з половиною роки. Тобто взагалі він зараз на фронті...

— Зрозуміло,— обірвав прокурор.— Ставай до стінки. А ти,— сказав він дружині,— йди додому. Та одягнися, а то ходиш, мов повія, в самій сорочці. Ставай на її місце.

Єрмолкін став і, задерши голову, притиснувся потилицею до мокрої стіни. Він уявив собі, як з двох цівок зараз вирветься полум'я, і, не бажаючи на таке дивитися, заплющив очі. Він не бачив, як прокурор зводив рушницю, він тільки чув, як той декламував чітко й виразно:

— Іменем Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки... Єрмолкіна Бориса... як тебе?

— Євгеновича,— безкровними губами пробелькотів Єрмолкін.

— ...Євгеновича... за те, що гад і сволота, за те, що брехав у своїй газеті, як сивий мерин...

— Так, так,— печально кивнув Єрмолкін,— вся справа саме у мерині.

— За співучасть в убивстві ні в чому не винної людини...

— У вбивстві? — Єрмолкін здивовано розплющив очі.— Я ніколи нікого... Я навіть курку...

— Курку ні, а Шевчука?

— А, Шевчука,— зрозумів Єрмолкін.— Це так. Це, звичайно, в якійсь мірі можна розглядати...

—...до розстрілу,— не слухаючи, продовжував прокурор.— Вирок виконати негайно.

Він спрямував рушницю на Єрмолкіна і, притиснувшись щокою до ложа, зажмурив ліве око.

— Стійте! Стійте!— заволав Єрмолкін.— Стійте!— Він упав на коліна і, простягаючи руки вперед, поповз до Єв-праксеїна.

— В чому справа?— невдоволено запитав прокурор, опускаючи рушницю.

— Я боюся,— зізнався Єрмолкін і заплакав.

— А, то ти ще й боягуз,— сказав прокурор.— Тоді, звісно, справа інша. Тоді...— Він звів очі і протяжно забурмотів: — Іменем Російської Радянської Федеративної... розглянувши у відкритому засіданні і порадившись на місці, визначив... у зв'язку з додатково виявленими обставинами... враховуючи боягузтво звинуваченого... попередній вирок відмінити як необгрунтовано м'який. Єрмолкін Борис... як тебе?

— Євгенович,— послужливо підказав Єрмолкін.

— ...Євгенович присуджується до пожиттєвого страху з виводом на роботу. Мірою покарання залишити волю як усвідомлену необхідність. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Підсудний, вам вирок зрозумілий?

— Зрозумілий,— понуро одізвався Єрмолкін.

— Ідіть і живіть, якщо вам подобається,— сказав Євпраксеїн, дивлячись на Єрмолкіна з відразою.

35

Вечоріло. Повертаючись-додому з роботи, лейтенант Філіппов ішов стомленою ходою людини, обтяженої державними турботами.

Після недавніх дощів було тепло і вогко. Вікна багатьох будинків були розчинені навстіж, з них линули на вулицю звуки людського життя: стукотів молоток, плакала дитина, свистів самовар, чоловік лупцював дружину, і вона верещала. На ґанку якоїсь халупи сидів чоловічок із самокруткою і впевнено розводився п'яним голосом:

— Німець, я тобі скажу, така ж людина, як і ми, тільки що балакає не по-нашому.

— Досить патякати!— почувся суворий жіночий голос із-за рогу.— Ти ще побазікай, посадять тебе за твій довгий язик.

За двома вікнами було особливо гамірно — патефон на все горло виспівував "Кукарачу", там танцювали. Перед цими вікнами лейтенант Філіппов мимоволі затримався. Миготіли святкові сукні місцевих дівчат і військова форма командирів тимчасово розквартированої в місті артилерійської частини. "Що ж,— по-батьківському подумав Філіппов,— нехай люди розважаються". Зіпершись на гостре верхів'я штахетника, він дивився' у розчинені вікна, і раптом його пойняла раптова заздрість до цього чужого швидкоплинного життя, яке було йому недоступне.

У перші дні війни він познайомився в клубі з дівчиною Наталею. Вона з матір'ю незадовго перед цим приїхала до якихось своїх родичів з Бреста, де її батько служив командиром чогось там. Тепер вони тут застряли, а від батька не було ні слуху ні духу. І Наталя, і її мати подобались лейтенантові своєю інтелігентністю. Мати була вчителькою, а Наталя майбутньою вчителькою — перейшла на третій курс педінституту. Двічі він гостював у них, пили чай з мармеладом і говорили про війну. Мати розпитувала лейтенанта про те, про се і раптом запитала, чому він тут, а не на фронті.

— Ви, напевне, в резерві? — поцікавилась вона.

— Так, щось подібне до цього,— відповів він, знітившись. На щастя, вона, здається, не розрізняла родів військ. Він намагався виглядати вихованим юнаком, лікті на стіл не ставив, рибу ножем не різав, не цокав ложкою в склянці і чай пив маленькими ковтками.

Через кілька днів після цього, вийшовши з дверей своєї Установи на обідню перерву, він зустрів Наталю, котра випадково саме в той час проходила мимо. Привітались, і він пішов з нею поруч, розпитував, що вона збирається робити сьогодні увечері. Не відповівши, вона запитала, видимо хвилюючись:

— Ви тут служите?

— Так,— сказав він недбало.— А що?

Він міг би й не питати. Він уже не раз помічав, як люди, подібні до Наталі, ставляться до його колег. І йому раптом стало незручно, що він служить саме тут, а не в якомусь іншому місці. Та він зробив вигляд, що не зрозумів Натаянного сум'яття, і ніби між іншим запитав: "А що?"

— Нічого,— сказала Наталя квапливо,— я просто так запитала.

Того вечора вона виявилась зайнятою, а його наступного дня послали заарештовувати Чонкіна. Коли ж він повернувся з цієї довготривалої операції і прийшов до Наталі, то дізнався, що вона разом з матір'ю покинула Долгов і виїхала в невідомому напрямку.

За розчиненим вікном змінили платівку. Томливий голос жалібно виводив:

Утомленное солнце Нежно с морем прощалось,

В этот час ты призналась, Что нет любви...

В такт музиці погойдувались пари. В цигарковому диму вони повільно пливли, наче риби в акваріумі. На офіцерах блищали ремені нових портупей. І лейтенантові раптом страшенно захотілося теж бути таким, як оці хлопці, простим і відвертим, не наганяти жаху на інших і самому не боятися, танцювати з пітною пругкою дівкою, цілуватися десь у темних сінях, натикаючись на коромисла й відра, а потім з покусаними губами піти і хай навіть загинути за Вітчизну, за Сталіна, за Наталю, за цю дівку або й зовсім ні за що. "Та як же це?— спохопився він подумки.— Звідкіля в мене такі настрої? Так, нас не люблять. Так, нас бояться. Але ж комусь потрібно все це робити",— умовляв він сам себе, в глибині душі підозрюючи, що якраз цього не треба було 6 робити ніколи нікому.

Неохоче відірвався він од чужого паркану, од чужих хмільних веселощів і пішов далі.

36

Печаль перейшла в тривогу. Лейтенантові раптом здалося... ні, не раптом, а якось поступово зароджувалося в ньому і посилювалось відчуття, що за ним хтось слідкує. Ні, він не чув за собою чиїхось кроків чи дихання, але в ньому міцніло абсолютно незаперечне відчуття, що чийсь пронизливий погляд пече йому потилицю. Звичайно, він розумів, що цього бути не може. Погляд не є чимось матеріальним, тобто аж ніяк пекти не може. І все-таки...

"Це просто якась нісенітниця,— сказав він собі, відчуваючи непереборне бажання озирнутися, але не підкоряючись йому.— Ніхто не наважиться за мною слідкувати". І все-таки, пройшовши іще кілька кроків, він не стримався, зупинився й озирнувся. Нікого позаду не було. Лейтенант продовжував свій шлях. "Зі мною щось відбувається,— подумав він.— Схоже, що я занедужую".

Так, це не вперше йому здавалося, що за ним слідкують. Тобто бувало по-різному. Іноді, навпаки, здавалось, що всі його дуже люблять. Особливо після того, як став лейтенант начальником Тих, Кому Слід, на кожному розі стрічався він з проявами народної любові. На вулиці незнайомі люди вклонялись, а іноді навіть скидали шапки.

В будь-якому приміщенні, на будь-якому місці, в будь-який момент він міг сісти, не озираючись, знаючи, що стілець позаду вже кимось піднесений. З повагою ставилась до лейтенанта місцева творча інтелігенція. Місцевий художник Шутейников подарував йому свою картину "Трактористи", а поет Серафим Бутилко надіслав вирізку з газети зі своїм віршем "Дума про вождя". Любили Філіппова й голови колгоспів. Наприклад, один із них, Максим Петрович Шилейко. Варто було запитати (тітка просила), чи не можна в Шилейковому колгоспі "Маяк" виписати поросятко (звичайно, тільки за гроші і в найзаконніший спосіб), як Шилейко вже наступного дня сам особисто привіз у мішку порося пудів на півтора і дав розписатися на якомусь папірці, згідно з чим лейтенант оплатив вартість цієї тварини — один карбованець п'ятдесят шість копійок. (Лейтенант потім міркував, що все-таки колгоспникам у нас живеться непогано, якщо таких кабанів можуть виписувати по зовсім низькій ціні).