Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 26)
— Я, товариші, коли почув про напад Німеччини...
— Фашистської Німеччини,— поправили його з місця.
— Так, так, звичайно. Саме фашистської. Почувши про це, я сказав: "Ось тобі, бабусю, і Юріїв день!" І все.
— Нічого собі все,— похитав головою лектор Неужелєв.
— Та вже ж,— згодився з ним військком Курдюмов, котрий сидів поряд.
— Отже, ти вважаєш, що мало сказав? — запитав Борисов.— Більше треба було, га? — він хитро підморгнув Шевчукові.
— Та що ви! —Шевчук притис руку до грудей.— Я не в цьому розумінні.
— Та ну, не в цьому,— не повірив Борисов.— Ти що ж думаєш, тут діти з дитсадка зібралися? Ні, брате, тут усі стріляні горобці, і нас на полові не одуриш. І кожен з нас чудово розуміє, що саме ти хотів сказати оцими своїми словами. Ти хотів сказати, що країна наша вступила у війну не-підготовленою, ти хотів кинути тінь на мудру політику нашої партії і применшити особисті заслуги товариша Сталіна. А тепер нам казочки розказуватимеш, він, мовляв, не в тому розумінні.
— Між іншим,— кинув репліку військком,— якщо не помиляюся, прислів'я стосовно Юрієвого дня народилося під час введення повного кріпосного права.
— Саме так,— підтвердив лектор Неужелєв.
— Так ось ти ще на що натякав, на те, що у нас, мовляв, іще й кріпосне право до всього!
— Та ні... та я ж...
— Товаришу Борисов,— втрутився Ревкін,— те, що ви сказали, можна вважати вашим виступом?
— Так-так,— ствердив Борисов.
— Товариші, прошу по черзі. Які ще будуть думки?
— Дозвольте мені,— підвівся прокурор Євпраксеїн. Спрямувавши погляд кудись вдалину, він розпочав, не кваплячись.— Товариші, всім відомо, що наш лад — най-гуманніший лад у світі. Але наш гуманізм носить бойовий, наступальний характер. І виявляється він не в слинявості і всепрощенстві, а в непримиренній боротьбі з усіма проявами ворожих нам поглядів. Ось перед нами стоїть зараз жалюгідна людина, котра щось лепече, і було б природним людським порухом душі пожаліти її, поспівчувати. Але ж він нас не пожалів. Він Батьківщину свою не пожалів. Я прошу зауважити, товариші, що він цю фразу, яку в мене навіть язик не повертається повторити, сказав не колись, не двадцять першого червня і не двадцять третього, а саме двадцять другого і в той самий час, коли люди наші з почуттям глибокого обурення почули про напад фашистської Німеччини на нашу країну. Навряд, товариші, чи можна це вважати випадковим збігом фактів. Ні! Це був точно розрахований удар в точно розрахований час, коли удар цей міг би завдати нам максимальної шкоди.— Прокурор помовчав, подумав і продовжував засмучено: — Ну що ж, товариші, не вперше доводиться відбивати нам нападки наших— воро гів. Ми подолали білу армію, ми вистояли в нерівній боротьбі з Антантою, ми ліквідували куркульство, розгромили банду троцькістів, ми сповнені рішучості виграти битву з фашизмом, так невже ж ми не впораємося ще й із Шевчуком?.
Серед присутніх прокотився гамір, що означав: так, хоча й важко, але впораємось.
Доки прокурор виголошував свою промову, Єрмолкін смикався і совався на стільці. Йому здавалось, що всі, рахуючи Худобченка, Ревкіна і Філіппова, час від часу уважно позирають на нього, визначаючи, як він ставиться до того, що відбувається, чи не співчуває Шевчуку як можливому однодумцеві.
Не встиг прокурор сісти на місце, як Єрмолкін зірвався на ноги, йому ще ніхто не давав слова, а він уже заговорив. Напевне, він також хотів виголосити якусь достойну промову, аби присутні могли оцінити правильність і твердість його переконань.
— З великим трудовим піднесенням зустріли трудівники нашого району...— розпочав він, але одразу ж, напевне, від хвилювання, збився, думка урвалася, він запанікував і почав істерично вигукувати щось про якогось хлопчика трьох з половиною літ, котрого Шевчук хотів чи то вбити, чи то зарізати, але й цього не договорив, засмикався ще більше й почав вигукувати "мерзотник" і "сволота". Він бився в конвульсіях, бризкав слиною...
— Борисе Євгеновичу, що з вами? — з місця затурбувався Ревкін.
— Мерзотник! — продовжував тіпатися Борис Євгенович.— Сволота! Мій син... Йому три з половиною роки...
— Борю! Борю! — підбіг до нього Неужелєв.— Прошу тебе, заспокойся. Випий води. Я розумію, тобі прикро. Нам усім прикро. Найсвятіше... За що ми боролися... За що сьогодні кров проливаємо на всіх фронтах... Але я тобі обіцяю, Борю, ми нашу радянську владу ображати ніяким Шевчукам не дозволимо.
Принесли води. Почекали, доки Єрмолкін вгомониться.
— Продовжимо, товариші,— повернувся Ревкін до перерваної теми.— Тут Борис Євгенович виступав, можливо, із зайвою гарячковістю, але, по суті, він має рацію. І, на мою думку, з цим питанням усе зрозуміло.
— Зрозуміліше не буває,— підтримав Борисов.
— А мені не зрозуміло!
В дальньому кутку, з гуркотом відсунувши стільця, підвівся Веніамін Петрович Парнищев, директор елеватора. Це був величезного зросту чоловік, широкоплечий, з кучерявим волоссям, що спадало на лоба.
— Як не зрозуміло? — переполошився Борисов. У його голосі відчувалися і здивування, і стурбованість, що справа може набути несподіваного розвитку, і погроза, що, мовляв, коли комусь не зрозуміло, то принагідно можемо і роз'яснити.
— Мені не зрозуміло!— відмітаючи погрози, повторив Парнищев.— Товариш Борисов, можливо, у нас розумник, він у всьому миттю розбирається, а я дурний, я за одну мить не розберуся. І я скажу так. Тут деякі, я бачу, нервові, занадто квапляться, здіймають істерику і надміру гарячкують. А мова, між іншим, іде не про щось, а про долю людини. Людини!— по складах повторив Парнищев і потряс над головою вказівним пальцем.— І вирішити цю долю, не розібравшись в усьому як слід, ми не маємо права. Ось я, товариші, з цим чоловіком... як тебе?
— Шевчук,— нагадав учитель з готовністю.
— Так ось, з цим Шевчуком я особисто взагалі не знайомий. Ну, може, десь бачилися, на вулиці чи в кіно, я не знаю. Так що до сьогоднішнього дня мені було, як кажуть, до лампочки, чи живе десь отакий Шевчук, чи ні. Але тут я вислухав всю оцю справу, і ось чого я зрозуміти не можу. Адже ж ти,— звернувся він до Шевчука,— радянська людина?
— Радянська,— квапливо погодився Шевчук.
— Комуніст?
— Комуніст,— підтвердив Шевчук.
— То як же ти міг таке зробити?— громовим голосом запитав Парнищев.
— Що — зробити? — боязко мовив Шевчук. Він був явно розгублений. Йому здалося, що Парнищев у якийсь хитромудрий спосіб прагне його захистити, і Шевчук хотів піді-грати Парнищеву, та не знав, як.
— Ти, Шевчук, тут ось що, ти облиш тут із себе незайману, даруйте на слові, корчити... Тут зібралися твої товариші, стурбовані твоєю ж долею. Ти поглянь, хут майже всі керівники району. Навіть сам товариш Худобченко особисто приїхав. Вони одірвалися від важливих справ тільки для того, щоб послухати тебе, а ти-и...
Парнищев розчервонівся, очі його вилізли з орбіт, і він співав натхненно, як соловей.
Шевчук пильно дивився на Парнищева, але не міг дотя-мити, захищає він його чи топить.
— Та я...— почав було Шевчук, але Парнищев махнув рукою, перебиваючи.
v — Зачекай зі своїм "та я". Доякався! Ну, я розумію, припустимо, не бажаєш ти бути комуністом, не бажаєш ти бути радянською людиною...
— Я бажаю! — пристрасно сказав Шевчук, прикладаючи руки до грудей.
— Але зараз,— продовжував Парнищев, не чуючи,— в такий важкий для нашої країни час, ти повинен був згадати хоча б про те, що ти — росіянин. Ось, товариші,— перейшов Парнищев на елегійний тон,— читав я тут якось в газеті про одного графа чи князя з педобитих білогвардійців, котрий зараз проживає в Парижі. І ось цей чоловік, який люто ненавидів радянську владу, зараз рішуче відмовився співробітничати з німцями. "Зараз, сказав він,— коли над вітчизною нависла чорна хмара, я не граф, не антибільшовик, зараз я перш за все російська людина!"
В залі зааплодували. Всім було зрозуміло, що Шевчук стоїть далеко нижче від цього графа.
— Ось що, Шевчук,— продовжував Парнищев.— Ти здійснив брудний і недобрий вчинок. Так май же мужність його визнати, і я перший обніму тебе, як брата.— Розвівши широко руки, Парнищев навіть ступив крок до Шевчука, але одразу ж повернувся і сів на місце.— У мене все, товариші,— тихо сказав він.
Всі мовчали і дивилися на Шевчука. Шевчук, переступаючи з ноги на ногу, м'яв у руках бувалу в бувальцях будьонівку з одним вухом.
— Ну, що ж, товариші,— мовив Ревкін.— Ми Шевчуку дали висловитися. Ви самі чули, що він тут сказав. Він не хоче визнати помилковість своїх висловлювань...
— Хочу! Хочу! — ледь не ридаючи, закричав Шевчук.
— А-а, так! — здивувався Ревкін.— Ну, що ж, товариші, послухаємо.
Шевчук підвівся, підійшов до столу і вчепився пальцями в сукно.
— Ну!— підбадьорив його Ревкін.
— Товариші] — несподівано чітко розпочав Шевчук.— Я здійснив ганебний для комуніста вчинок. Першого дня війни, вражений почутим повідомленням, я виявив легкодухість і несподівано проказав слова відомого російського прислів'я: "Ось тобі, бабусю, і Юріїв день!" Це було помилковим, політично незрілим виступом. Я розумію, що в конкретній обстановці деяким товаришам мій виступ міг видатися ворожим...
— Що значить — міг видатися? — перебив військком.
— Тобто я хотів сказати, що об'єктивно моє висловлювання, може, й виглядає... але я не хотів...