Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 23)

— Вип'ємо,— сказав Іван.

Випили і знову огірка пожували. І знову схилився прокурор до голови.

— Приходить до мене жінка клопотатись про свого чоловіка. Ну, гаразд, не можу я їй ділом допомогти, але можу хоча б поспівчувати. А я ні, я дивлюся на неї крокодилом. А я ж, Іване, колись був добрим хлопчиком,— прокурор схлипнув і розмазав по щоці шмарклі.— Я любив природу, тварин. Бувало, несу додому хліба шматок на карточки, а за мною плентається собака. Голодна, облізла, а очі в неї, Іване, як у тої жінки. Я злюся на неї, тупочу ногами, я сам голодний, але я знаю: мене хтось пожаліє, а її не пожаліє ніхто. І я одщипну від того шматка і їй...

Прокурор махнув рукою, затряс головою і засмикався у риданні. Гулубєв розгубився, схопив прокурора за плечі.

— Пашо,— сказав він,— та ти що? Та кинь ти. Якщо вже все одно нас, як ти кажеш, так чи інакше покарають, то й справді, чого ж нам боятися? Ну, уб'ють в крайньому разі, так од смерті ж не вбережешся. Убити нас вони можуть, але вони не можуть зробити нас безсмертними, ось у чому їхня слабкість.

— Так-так,— кивав прокурор,— в цьому їхня слабкість.

Час наближався до закриття чайної. Стара прибиральниця витирала спорожнілі столики і ставила на них догори ніжками стільці. Анюта виштовхувала одного з відвідувачів, той виривався, розмахував руками і виразно читав нісенітницю:

Заводской дыхтяг

воздуха береги. Пых-дых, пыхтят

мои фабрики...

...Голубєв з Євпраксеїним вийшли з чайної останніми. Давно вже все навкруги обезлюдніло, а вони все ще товк лися посеред дороги під ліхтарем, ніяк не могли розпро щатися.

— Іване! —гукав прокурор, хапаючи голову за барки.— Нічого не бійся. Я завтра сам прийду на бюро. Коли тебе почнуть довбати і запитають: хто "за", хто "проти",— я підведуся і скажу: "Я проти! Не знаю, як ви, а особисто я, прокурор Євпраксеїн, я особисто, іменем федеративно-систичної, проти. Ви,— скажу,— можете вбити Івана, можете вбити мене, іменем федеративносистичної, зате ми загинемо, як люди, а ви,— він одпустив Голубєва і витягнув уперед довгого пальця,— жили хробаками і хробаками здохнете".

Довго ще вони прощалися, трясли руки, ляскали один одного по спинах, розходились і знову сходились. Нарешті голові вдалося одірватись, він сяк-так перекинувся у бричку, а прокурор ішов поряд, тримаючись за бричку рукою, і умовляв Голубєва нічого не боятися. Потім він усе ж відстав і, вигукуючи щось підбадьорливе, зник у темряві.

Виїхавши з Долгова, голова відпустив віжки, засунув руки в рукави і скулився, притулившись до спинки сидіння. Кінь сам знав дорогу. Передчуваючи відпочинок у теплій стайні і оберемок свіжого сіна, він біг легко й швидко. Бричку м'яко підкидало, і Голубєву було добре й затишно. Із задоволенням згадуючи свою розмову з прокурором, він думав: "Так, Пашка має рацію, нічого не треба боятися".

І про те ж саме думав він, коли, здавши коня, йшов додому від стайні, і пізніше, коли, підібгавши до підборіддя коліна, занурювався в сон під теплою ватяною ковдрою.

26

Прокинувся він на початку дев'ятої і одразу ж згадав, що на другу призначено бюро, де розбиратимуть його персональну справу, де в кращому випадку вліплять йому строгача, а в гіршому... Та він згадав і вчорашню свою розмову з Євпраксеїним, і на душі одразу стало спокійно.

Сівши на ліжку, він посміхнувся, потягнувся, глянув у вікно і побачив прив'язаного до паркану коня під сідлом. "Хто б це міг бути?" —здивувався голова.

Тут за дверима почувся якийсь гамір, двері відчинилися, й на порозі виникла дружина.

— Іване, до тебе прийшли,— сказала вона.

З-за її спини визирав прокурор, обличчя його було пом'я тим і блідим.

— Паша? — здивувався Голубєв.— Щось трапилось? Прокурор поглянув на голову, потім на його дружину.

— Вийди,— наказав їй Голубєв.

Вона вийшла і причинила за собою двері.

— Ось що, Іване,— переминаючись, нерішуче сказав Євпраксеїн.— Вчора... ми з тобою розмовляли... Так я був дуже п'яний... Словом, п'яний я був, зрозумів?

— І ти за сім верст зранку примчав, щоб мені це сказати?

— Так, за цим. Тобто ні... Тобто я хочу сказати, що у п'яному вигляді іноді не те говорю. А насправді я так не думаю. Насправді я...

— Я.все зрозумів, Пашо,— тихо мовив Голубев і сам почервонів, зніяковівши.

*— Зрозумів? Ну й гаразд...— прокурор позадкував до дверей, але зупинився.— Ні, взагалі-то ти не думай... Я не за себе... я за тебе... Якщо тобі партія каже, що ти не правий, ти мусиш визнати, що ти не правий.

— Ой-йой! — поморщився голова і замахав руками.— Навіщо ти це кажеш? Іди звідсіля, йди.

Тут і прокурор почервонів і взявся за клямку дверей.

— Пашо! — зупинив його Голубев. Той озирнувся.— Пашо! — повторив голова, хвилюючись, і спустив ноги з ліжка.— Але ж ти вчора все вірно говорив. Так невже ж тільки сп'яну?

— Сп'яну,— розглядаючи свій правий чобіт, твердо мовив прокурор.

— Шкода,— сказав Голубев.— А так же гарно говорив, теоретично все так ловко обгрунтував.

— Теоретично, теоретично,— передражнив прокурор.— Та яка там теорія! Теоретично, може, все так і є, а практично... а практично... а практично я боюсь!—закричав він і, замахавши руками, вискочив з хати.

27

Був похмурий день, зависла в повітрі мряка осідала на щоках і неприємно холодила руки. Клени вздовж парканів були ще зеленими, але в зелені вже прозирали червоні плями.

Засунувши руки в кишені, лейтенант Філіппов ішов навпрошки через майдан. Він ішов неквапливою ходою людини, що обтяжена державними турботами і знає собі ціну. Ще недавно, здавалося, бігав вистрибом, як хлопчисько, готовий миттю виконати будь-який наказ старших начальників. *Але тепер, замінивши капітана Милягу, котрий передчасно пішов із життя, Філіппов одразу наче подорослішав, підібрався, розправив плечі, весь якось змінився, і зміна ця перш за все позначилася на ході. В ній з'явилася та особлива повільність людини, котра усвідомлює, що,навіть неквапно рухаючись, вона завжди вчасно дістанеться до пункту свого призначення.

Він ішов, задумано дивлячись перед себе і наче нічого не помічаючи, та насправді він бачив усе. Біля раймагу тулилася вздовж стін доволі довга черга за пшоном, якого не було, але мали ось-ось привезти. І біля лазні, перетвореної в санпропускник, стояла велика черга евакуйованих жінок, в не по-тутешньому святковому, вже потертому одязі. Повернувши за лазню і праворуч, лейтенант поминув пів-кварталу Поперечно-Поштамтською вулицею і вийшов до будинку, де розташувалися два райкоми — партії та комсомолу — і райвиконком. Біля входу стояв міліціонер, який суворо запитував тих, що входили, до кого і навіщо. Фі-ліппова, звичайно, він не запитав нічого, але виструнчився і відкозиряв. Кабінет секретаря райкому був на другому поверсі, куди вели широкі сходи (райком зайняв приміщення колишнього дворянського зібрання) з широкою килимовою доріжкою посередині. А нагорі, на майданчику, стояли два великих гіпсових бюсти — Леніна і Сталіна — на фанерних постаментах, обтягнутих червоною тканиною. Лейтенант ковзнув кілька разів підошвами чобіт по стоптаній мармуровііі піл юзі і рішуче ступив на доріжку, а бабуся в куфайці, и мурк;і з калошами і з мішком за плечима спускалась йому м.і

Філіппов привітався лише з Ганною Мартинівною, а решту всіх наче й не помітив і рішуче, по-хазяйськи смикнув на себе двері, оббиті чорним. Пройшовши через невеликий тамбур, він одчинив другі двері і опинився в кабінеті першого секретаря.

В кабінеті стовпом стояв густий тютюновий дим. Члени бюро — було їх більше двох десятків — у напіввійськових костюмах і в довгих цивільних піджаках сиділи, хто за довгим столом, хто на шкіряному дивані під стіною, а двоє стояли біля крайнього вікна і, витягуючи рурочкою губи, палили біля відчиненої кватирки.

Коли лейтенант заходив, у кабінеті чути було гудіння, як у лазні, та з його появою воно одразу припинилося. Тільки один з тих, хто сидів на шкіряному дивані, не бачачи Філіппова, продовжував говорити, що від туберкульозу найкращий засіб — собаче сало. Але йогб штовхнули у бік, він озирнувся і також замовк. І підхопився з дивана. Підхопились і його співрозмовники. Засовалися з гуркотом стільці, і ті, хто сидів за столом, також підвелися. Лейтенант не зрозумів, чому вони так поквапно підводяться (він все ще не міг звикнути до свого нового становища), і озирнувся, думаючи, що за ним увійшов хтось іще. Але за ним нікого не було. Він відчув навіть певну ніяковість. Мабуть, з усіх присутніх він був наймолодшим, і було незрозуміло, чому ці люди виявляють до нього таку повагу. Тільки Ревкін не відразу підхопився, а звівся лише після того, як Філіппов до нього наблизився. Підвівшись, він подав Філіппову руку і одразу ж сів на своє місце, інші ж продовжували стояти, де^то, втім, робив вигляд, наче підвівся, аби розім'ятися. І що сяде, коли йому того забагнеться. Лейтенант обійшов присутніх, потис кожному руку. Він не всіх ще знав, і дехто називав йому своє прізвище, а він свого не називав, він уже розумів, що воно їм і так відоме. Серед присутніх були й три чоловіки у формі: військком, начальник міліції та командир розташованого тимчасово військового гарнізону. Філіппов не був членом бюро, але його запросили, оскільки вирішувались вельми важливі для народу питання.