Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 11)

Легким подувом вітру задуло сірника. Прокурор дістав іншого, чиркнув і побачив, що незнайомець швидко віддаляється від нього.

— Та куди ж ти? — розгубився Павло Трохимовин.— На, припали! Чуєш, друже? Братику! Зупинися!

Він навіть пробіг кілька кроків за незнайомцем, але потім махнув рукою, зупинився і, сказавши "от дурень!", сплюнув.

Потім витягнув з рукава шарф, намотав його поверх коміра пальта і пішов далі, просторікуючи сам із собою:

— Теж мені, боягуз жалюгідний, прокурора злякався. І правильно робиш, що боїшся,— казав Павло Трохимович, звертаючись до телеграфного стовпа, що трапився йому на дорозі.— Правильно! Ти гадаєш, людина людині хто? Друг? Товариш? Братик? На, понюхай! Людина людині люпус ест! Людина людині — вовчище з ось такими іклами. Так, звичайно, я — прокурор. Я прокурор! — повторив він і побрів далі.— Я комуніст. Я солдат партії. Я не маю права на м'якотілість. Ось поб'ємо німців... Ось комунізм збудуємо, і тоді всім за потребою... Тоді будемо кожного по голівці... гладити. А зараз не час...— він зупинився, поміркував.— І вчора був не час.— Він ще поміркував і озирнувся.— І завтра буде не час.— І знову підвищив голос.— Але все одно! Я боєць! Я солдат!! Я кат!!! Я вбивця!!!! Я наволоч!!!! — вереснув він і вдарив себе кулаком у груди.

Азалія Митрофанівна, або просто Аза, дружина прокурора, сиділа перед дзеркалом і розтирала на вилицях крем. Було пізно. Діти, Оленка і Трохимко, давно полягали спати. Тарілка репродуктора ледь деренчала, передаючи легку музику. За дверима почулися кроки. Аза насторожилася. Двері розчинились, і на порозі в розстебнутому брудному пальті з'явився Павло Трохимович.

— Господи! Знову? — вжахнулася Аза.

— Знову,— кивнув Павло Трохимович.— А ти все цеє? — він потер під очима, ніби також розмащував крем.— Хочеш бути молодою? Не допоможе. Ні. Життя кого хочеш зморщить, навіть жінку прокурора.

— Пашо! — сказала вона докірливо.

— А що "Пашо?" Що "Пашо"! — він погладив пальцем її халат.— Халатик, бач, шовковий.

— Ну, Пашо, ти ж сам купив мені його до дня народження.

— Так, звичайно.— Крокуючи по кімнаті, він робив чудернацькі рухи руками.— Я купив. До дня народження. А за які гроші? А за віщо мені ці гроші платять? А гроші мені платять за те, що я людей...— він наблизив до неї побуряковіле обличчя і різко видихнув: —... убиваю.

— Пашо! — закричала вона.— Подумай, що ти верзеш?

— Ха-ха! — засміявся він.— Подумай. Давно подумав. А що вдієш? У мене сім'я, і всі ви жерти хочете.

— Пашо! — сказала вона з докором.— Ти ж дітей розбудиш.

— А, дітей! — він увірвався в дитячу і, відпихаючи повислу на руці дружину, заволав: — Ану, вставайте, паразити! Я хочу вам оголосити, що ваш батько — кат і вбивця!

Вони не спали. Семикласниця Оленка і п'ятикласник Трохим сиділи кожен на своєму ліжкові, натягнувши до підборіддя ковдри і тулячись до стіни.

— Оленко! Трохимку! — широко розкинувши руки, мати відгороджувала їх від батька.— Не слухайте татка. Татко п'яний.

— Так, я п'яний. І тому кажу правду.

Він вийшов у передпокій і на аркуші, видраному з Олен-чиного зошита, тримаючи ручку в кулаці, розбризкуючи чорнило, написав: "Я, прокурор Євпраксеїн П. Т., перебуваючи при здоровому глузді і тверезій (закреслено), зізнаюся у своїй співучасті і оголошую про свій вихід з. Я знаю, на що йду, але в мене більше немає сил, і мій вчинок продиктований моєю громадянською совістю і"

На цьому він скінчив і, не поставивши ні крапки, ні часу, ні дати, розписався. І щедрим жестом простягнув папірця дружині:

— На, віднеси!

— Кому?

— їм.

— Гаразд,— сказала вона покірно,— я віднесу. Ти роздягайся і відпочинь, а я однесу.

— Віднесеш? — він підхопився.— Посадити мене хочеш? — загримів, торжествуючи.— Дай сюди! — Він вирвав папірця й пошматував.— Я знаю, що ти така, що тільки й ждеш, як би позбутися. Ось до мене сьогодні приходила... проста російська жінка... навіть не розписана, а готова за ради нього... А ти-и!.. Під розстріл мене хочеш? Сволота! Не діждеш. Я сам...

І тут повторилося те, що траплялося не раз. Він зірвав зі стіни дубельтівку й закричав:

— Виходь!

— Пашо,— сказала вона сумно, наперед знаючи, що її слова не подіють.— Ти хоча б дітей посоромився.

Колись діти кидалися до батька, хапали його за ноги і кричали "таточку". Тепер вони сиділи в своїй кімнаті і злякано стежили за подіями через відчинені двері.

— Виходь!—квапив прокурор.

— Зажди, я хоч чоботи надіну. '

— Авжеж, ще чоботи бруднити. І так славна будеш. Босу, покірну, в самому халаті, надітому на голе тіло,

він вивів її до нужника. Було зимно, але світло, місяць уповні виринув з-за хмар і байдуже освітлював місце майбутньої страти.

— Іменем Російської Радянської Федеративної...— урочисто виголосив прокурор, зводячи рушницю.

Раніше, коли траплялося таке, вибігали сусіди. Тепер же не було нікого. Лиш одне вікно розчинилося, і жіночий голос запитав:

— Що там таке?

А інший, також жіночий, відповів:

— Прокурор знову Азалію на розстріл вивів.

Вікно одразу зачинили. Прокурор мимоволі озирнувся на сторонні звуки, а коли повернувся знову, Азалії поблизу нужника вже не було. Тут і місяць закотився, стало зовсім темно.

' — Азо! — гукнув прокурор у темряву.— Виходь! Не перешкоджай виконанню вироку.

Азалія не відгукувалась. Павло Трохимович обігнув нужника, зазирнув в обидві його половини, втелющився в купу, накладену перед входом, вилаявся і з рушницею напереваги пішов додому: Але вдома двері виявилися замкненими зсередини. Прокурор гамселив у двері кулаками й ногами, кричав: "Азо! Відчини! Іменем закону! Я більше не буду!" — та, не діждавшись ніякої відповіді, ліг спати на постілку біля дверей.

Вранці він, як завше, повзав перед дружиною на колінах, хапав її за ноги, благав простити і обіцяв викинути рушницю на смітник або продати.

Затим, почасти прощений, напившись міцного чаю, подався на роботу і виконував свої обов'язки твердо, як належить.

11

Нюра йшла та й ішла довгими коридорами установ, які злилися для неї в один безконечний коридор з брудною підлогою, вичовганими лавами. На тих лавах у несміливих, очікувальних позах сиділи прохачі, себто люди, котрі ще чогось бажали від цього життя, шукачі правди, борці за справедливість, кляузники, принижені й ображені в подертих куфайках, в лахмітті, в личаках, у чунях, в калошах на голих ногах, а то й зовсім босі, діди й баби, жінки з дітками, молодий хлопчина на милицях, літній матрос з перебинтованою головою, дід в суконному пальті, по якому табунами бродили бліді воші, рахітичний малюк, що жував хліб у брудному полотняному вузлику.

Блідий неголений чоловік з гарячковим блиском в очах розповідав Нюрі, як слідчий відбивав йому нирки, пояснюючи свої дії ідеологічною війною і складністю міжнародної обстановки.

— Перед самою війною,— казав цей чоловік,— мене звільнили, але я тепер ні на що не здатен.

Він показував Нюрі свою довгу заяву, в якій пропонував внести статус інваліда ідеологічної війни, а йому особисто дати першу групу з правом безкоштовного проїзду в громадському транспорті.

Була тітка, що загубила картки. Вона ходила по інстанціях, казала, що в неї троє дітей, що вони помруть з голоду. їй відповідали: "Тут не богадільня. Про дітей треба було думати раніше. У нас немає спеціальних фондів для роззяв".

Один вельми непрезентабельного вигляду громадянин став на шлях боротьби геть через дрібниці. Якось йому знадобилося перекрити дах, і він звернувся до директора радгоспу з проханням виписати йому скількись там соломи. Директор відмовив на тій підставі, що прохач недостатньо активно проявляв себе в громадському житті, тобто не відвідував самодіяльність, не випускав стінгазету, не ходив на збори, а коли й ходив, то не ліз на трибуну і пасивно брав участь у загальних оплесках.

Замість того, щоб просто вкрасти цю солому (як робили одні) або дати директорові трояка (як робили інші), соломо-прохач вирішив діяти законним чином, писав скарги усім, включаючи Калініна. Відповіді поверталися до тих, на кого він скаржився, двічі (один раз в дирекції радгоспу, один раз у міліції) його було бито, три місяці його лікували в божевільні, однак остаточно, мабуть, не вилікували.

Всі люди, котрих стрічала Нюра в цьому безконечному коридорі перед безконечною шеренгою дверей, сиділи тут іноді цілодобово, як на вокзалі. Час від часу викликалося прізвище когось із тих, хто сидів, і він, заздалегідь стягнувши шапку і кланяючись, входив у довгождані двері, щоб через хвилину вилетіти звідтіля з каламутним поглядом, а то й з вигуком, наче з кабінету зубного лікаря.

За тими дверима сиділи поважні особи. Всі вони працювали без наркозу. Вони кожного відвідувача сприймали, як гідру, котра конче бажає щось вхопити у нашої робітничо-селянської держави. Самі не виробляючи нічого, окрім непотрібних паперів, вони докоряли кожному, хто входив, ніби саме він і живе на шиї у держави, ніби й так отримав занадто багато, а тепер ще прийшов по зайвину.

В цьому безконечному коридорі, осяяному постійним присмерковим світлом, завше вогкому и холодному, наче тут не бувало зміни дня і ночі і пір року, текло розмірене, аж мовби потойбічне життя.

Нюра йшла з кабінету в кабінет, з кабінету в кабінет. Часом вона забувала, чого прагне добитися, головною її метою вже було спершу потрапити до кабінету, а потрапивши, залишити його. Обличчя начальників, котрі приймали її, злилися для неї в одне обличчя з надутими щоками і байдужим поглядом. Це об'єднане Обличчя підхопило ідею прокурора Євпраксеїна і почало розвивати її далі. І в одному кабінеті Обличчя сказало, що не просто треба засудити поведінку Чонкіна, не просто відмежуватися, а зробити це публічно, десь на зборах. А в іншому кабінеті сказали, що ще краще не на зборах, а у пресі. А в третьому кабінеті сказали, що ще краще навіть і на зборах, і в пресі. Пропонувалося їй засудити і свою власну поведінку за політичну короткозорість і відсутність пильності. Чим далі, тим більше вимагали від неї, не пропонуючи нічого натомість.