Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 7)

— Самі, видно, сільські.

— Невже помітно? — здивувався Чонкін.

— Як не помітити,— сказала Нюра, ніяково похнюпившись.— У нас тут городяни були, допомагати приїздили. Так часом соромно дивитися. Сапку в руках тримати не вміють. Цікаво, чому їх там у містах вчать?

— Відомо — чому,— здогадався Чонкін.— Сало сільське жерти.

— Ото й воно,— погодилась Нюра. Чонкін поплював на долоні і взявся знову до роботи. Нюра, йдучи слідом, час від часу позирала крадькома на нового свого знайомого. Вона, звичайно, одразу помітила, що й зростом він не дуже-то вдався, і обличчя не з вродливих, але їй при її задавненій самотині і такий підходив. А Чонкін, вона помітила, хлопець кмітливий і меткий, для господарства, одразу видно, годящий. І він подобався їй все більше й більше, і в душі її навіть^ зажевріло щось схоже на надію.

7

Нюра була зовсім самотня. Самотнішої жінки не було в усьому селі, не рахуючи баби Дуні, але в тої життя вже наближалося до кінця, а Нюрі ледве виповнилося двадцять чотири роки. Життя саме в розквіті, але для заміжжя вік, мабуть, і завеликий. Ті, хто моторніший, постаралися вискочити до двадцяти та вже й дітей понароджували (в Нюриної ровесниці Тайки Горшкової взимку п'ятий хлопчик народився). 1 не було б образливо, якби була гірша за інших, так ні. Ні обличчям, ні станом Бог не зобидив, красунею, може, й не була, зате й почварою ніхто не вважав. І що та Нінка Курзова, яка зроду мала гандж — пляму на пів-обличчя, а й та знайшла своє щастя, вийшла заміж за Кольку і зараз ходила на четвертому чи п'ятому місяці.

Не одна Нюра, звичайно, в дівках сиділа, але в інших хоч були чи батьки, чи брати й сестри, чи ще хтось, а в неї — нікого. Були два брати старших — вона їх не пам'ятала. Один у три роки під час пожежі згорів, другий, трохи старший, від сипняка сконав.

Мати Нюрина померла чотири роки тому. До цього два роки скаржилася на поперек — усе її щось ламало та горбило, чи то від простуди, чи то від важкої праці — хтозна. Може, їй полежати треба було, перепочити, та як полежиш, коли бригадир щоранку мало не силоміць на вулицю витягає — треба працювати. І своє господарство теж, велике чи мале, а робота знайдеться. До фельдшера малася б сходити, а він за сім верстов у Долгові. Сім верстов туди та сім назад. А лікування у нього одне: на ніч ноги в гарячій воді попар і під ватяну ковдру. До ранку, мовляв, пройде. Звільнення, якщо температури немає, не доб'єшся. Коли, мовляв, усім звільнення давати, то хто ж працюватиме?

Коли матері зовсім кепсько стало і вона почала криком кричати, батько пішов до голови (тоді ще інший був, не Го-лубєв) коня просити, а той йому каже: "Тобі самому дати не можу, а як буде попутній — будь ласка". Коли попутній трапився, він уже був ні до чого. Цвинтар Красновський був поряд, за городами, і покійницю однесли туди на руках.

Батько Нюрин пожив ще рік в Красному, а потім, якимось побитом отримавши паспорт, подався до міста на заробітки. Працював там різноробочим на будівництві електростанції, далі перейшов до міліції, і односельці, котрі возили прода вати колгоспні овочі, багато разів бачили його на ринку — ходив у формі з револьвером, ганяв спекулянтів. Спершу він Нюрі бодай зрідка писав листи, а потім одружився, в нього народилася дитина, став писати все рідше, а згодом і зовсім перестав, тільки час від часу передавав привіти через знайомих.

З заміжжям у неї нічого не вийшло, можливо, ще й тому, що мала зроду боязкий характер, не могла собою захопити, чи що, і один залицяльник кинув її через те, що була мовчазна, мовляв, ні про що навіть погомоніти; інший добивався від неї, аби згодилася на те, чого хотів, до заміжжя, і образився, що вона йому не вірить; третьому повірила, але він теж покинув — через те, що надто легко погодилася. А женихів і спочатку було негусто, а що далі, то менше їх ставало, танули, як сніг на долоні. Хто одружився, хто пішов в армію і не повернувся, а для тих, які підростали, своїх дівчат вистачало. Так ось і сталося, що Нюра лишилася сама.

Самотність наклала особливий відбиток на її життя. Взяти хоча б її стосунки з худобою. В інших, скажімо, корова — це корова. її годують, доять, вигонять до череди, та й годі. А Нюра за своєю коровою гляділа, чистила її, вибирала зі шкури шпичаки. І розмовляла з нею ласкаво, мов з людиною, і ділилася, як було щось смачне (коли шматочок цукру дасть, коли пиріжок), тому й корова до неї ставилася, ніби людина до людини. Череду в село приженуть, вона від череди одірветься і притьмом додому — скучила, значить. І грається з господинею. То її рогом підштрикне, начебто всерйоз, а насправді легенько, жартома. Але коли помітить, що хтось хоче Нюру образити, то тут уже не до гри, а очі кров'ю наллє, голову опустить і суне на кривдника — побережись!

А кабан Борко — той взагалі бігав за Нюркою, мов собака. Нюра років два тому взяла його в колгоспі маленьким триденним поросятком, маючи намір з часом зарізати. А поросятко трапилося слабеньке, багато хворіло. Нюра його також гляділа, як дитинча. Годувала з соски молоком, клала на живіт грілку, купала в кориті з милом, пов'язувала хустинкою і клала з собою в ліжко. Виходила, а коли він підріс, не зважилась зарізати. Так він і жив у неї замість собаки, худий, брудний, літав подвір'ям, ганяв курей, проводжав Нюру, коли вона йшла на пошту, і зустрічав, коли поверталась. А вже вищання було і радості при її поверненні — на всеньке село.

Навіть кури були в неї не такі, як в інших. Сяде Нюра на ґаночку, а вони вже й тут. Яка на плече вилізе, яка на голову, і сидять, мов на сідалі, не здригнуться. І Нюра не ворушиться, боїться злякати. В селі через це з Нюри багато хто підсміювався, а вона не ображалась, проте думала, коли б трапився їй якийсь чоловік, хай і негарний, і не надто розумний, лише 6 добрий і до неї 6 добре ставився, а вже вона теж не зосталася 6 у боргу, розкрилася 6 перед ним усією душею. І ось зараз поперед неї йшов борозною, змахуючи сапкою, маленького зросту чоловік у військовій формі з червоними вухами, що стирчали з-під пілотки. Хто він, цей чоловік, чого хоче? Може, тільки час згаяти з нудьги, а може, й ні, хто його зна? Одразу не вгадаєш.

Літній день хоч який довгий, а й той наблизився до кінця. Помітним став рух повітря, потягло від річки Тьопи прохолодою, велике червоне сонце, перерізане навпіл перистою хмаринкою, торкнулося краєм курного обрію. Заму кала на іншому кінці села скотина, і Нюра, зоставивши Чонкіна на городі, побігла зустрічати свою Красавку. По дорозі здибалася з Нінкою Курзовою, та йшла з довгим прутом, теж зустрічала корову. Пішли разом.

— Ну як, картоплю підгорнула? — ущипливо запитала Нінка, вже все село, звичайно, звернуло увагу, що Нюра на городі працювала не сама.

— Ще трошки залишилося,— сказала Нюра.

— Тепер-от з помічником легше,— підморгнула Нінка.

— Та вже ж, звісно, в чотири руки,— сказала Нюра і почервоніла.

— Хлопчина хоч хороший? — діловито поцікавилася Нінка.

— Та хто його зна,— Нюра стенула плечима.— Чи ж з першого разу розбереш? Зросточку маленького, але так, видно, роботящий. Як пішов з сапкою по рядку, так я за ним угнатися ніяк не можу.

— Ну-ну,— схвалила Нінка,— а звати як?

— Іваном,— гордо повідомила Нюра, наче ім'я було особливе.

— Холостяк?

— А я й не спиталася.

— Дарма. Одразу питати треба.

— Та наче й незручно якось одразу.

— У лоб незручно,— переконано відповіла Нінка,— а так, ніби до слова, можна. Хоча все одно збреше.

— А навіщо йому брехати?

2 В. Войнович

33

— Як не брехати? — сказала Нінка.— Все наше життя складається з того, що чоловіки брешуть, а жінки їм вірять. А цей ще й військовий. Йому б лише час згаяти, та й годі. А ти його так попитай, та ще и спробуй в документ зазирнути, хоча в їхніх документах теж нічого може не бути, це ж не паспорт.

— Отже, цілковита безпорадність? — запитала Нюра.

— Виходить, так.

— А я йому чомусь вірю,— сказала Нюра.— Несхоже, щоб брехав.

— Коли віриш, діло твоє,— байдуже мовила Нінка,— але я б на твоєму місці йоґо одразу до себе не допускала.

— А хто ж допускає? — знітилася Нюра.

— А я й не кажу, що допускаєш, а можеш допустити. А вони, чоловіки, та ще й військові, в них звичка така — своє діло зробить, а потім тебе ж на кпини візьме.

Тут Нінка стрибнула до тину, бо на дорозі з'явилася Красавка, яка мчала галопом, а за нею, не відстаючи, біг маленький песик і відчайдушно гавкав. Красавка летіла просто на Нюру з такою швидкістю, що, здавалось, ніяка сила її не зупинить, але перед Нюрою зупинилась мов укопана.'

— От сатана яка,— злякано сказала Нінка.— Гляди, Нюрко, аби не взяла вона тебе на роги.

— Нічого, мене не візьме,— відповіла Нюра впевнено і почухала Красавчин лоб між рогами. Та задихалася від швидкого бігу і дихала шумно, широко роздуваючи ніздрі.

— А моєї зарази щось не видно,— сказала Нінка.— Побіжу, коли 6 ще в город до когось не вскочила. Заходь погомоніти,— як завжди запросила вона.— Пісень поспіваємо, посміємося.

І пішла собі, помахуючи лозиною.

На зворотному шляху Нюра забігла до баби Дуні і купила в неї півлітра самогону. Вона боялася, що баба Дуня зачне розпитувати, для чого самогон, і придумала сказати, ніби має приїхати батько. Але баба Дуня сама вже скуштувала свого зілля так, що їй все було нецікаво.