Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 27)

— Ось ти вчора щодо коня питав.

— Якого — коня? — не зрозумів Іван.

— Ну взагалі, чому, мовляв, він людиною не стає.

— А-а,— Іван згадав, що справді вчора була якась така розмова.

— Так от,— з гордістю повідомив Гладишев,— я зрозумів, чому кінь не стає людиною. Він не стає людиною тому, що в нього пальців немає.

— Ото здивував,— сказав Чонкін.— Це я змалку знаю, що в коня немає пальців.

— Та я тобі не про те. Я кажу не те, що в нього немає пальців, а те, що він не стає людиною, бо в нього немає пальців.

— А я тобі кажу — це всім відомо, що в коня немає пальців.

Тут вони засперечалися, як часто люди сперечаються між собою, доводячи один одне, а другий інше, не намагаючись зрозуміти співбесідника, і мало не полаялися, але на ґанок своєї хати вийшла в білизні Афродіта й покликала чоловіка снідати. Не заперечуючи, Кузьма Матвійович попрямував додому. На столі шкварчала щойно з вогню яєчня з салом. Гладишев присунув до себе сковорідку, сів на лавку і враз відчув сідницями щось не те щоб гостре, проте тверде й нерівне. Він підскочив і озирнувся. На лавці лежала кінська підкова.

— Що це? — строго запитав він, показуючи підкову дружині.

— А звідкіля мені знати? — стенула та плечима.— Он біля порога валялася. Я спершу хотіла викинути, а потім подумала, може, потрібна...

Договорити їй не вдалося. Гладишев схопив підкову, вискочив з-за столу і, як був у розхристаній сорочці, кинувся геть із дому.

Ще віддалік угледів він біля стайні гурт людей, серед яких були голова Голубєв, парторг Килін, обидва бригадири та конюх Єгор Мякишев.

— Що тут скоїлося? — поцікавився Гладишев.

— Кінь утік,— пояснив Мякишев.

— Який — кінь? — похолов від здогадки Гладишев.

— Осоавіахім,— конюх спересердя сплюнув.— Ми тут намітили, яких коней в армію здавати і його також, а він вночі зламав загорожу і щез. А може, цигани вкрали.

— Може бути,— поквапився погодитись Гладишев.

Підполковник Опаликов стояв, розвівши врізнобіч руки й ноги, чекаючи, доки інженер полку Кудлай і два старших техніки надінуть на нього парашут. Опаликов супився. Через кілька хвилин йому належить підняти полк у повітря і спрямувати в район Тирасполя згідно з наказом. Маршрут вивірено, викреслено, інструктаж з льотним складом проведено. Командири ескадрилей доповіли про готовність до зльоту. "Тирасполь так Тирасполь,— міркував Опаликов.— Яка різниця, де тебе зіб'ють? А зіб'ють, нікуди не дінешся. Не нашим "ішакам" з "месерами" битися. Гаразд, казав він сам собі, річ не в цьому. Тридцять чотири роки прожив, і годі. Декому й стільки не вдається. Дещо бачив. Але ж Надька, Надька..." Згадка про дружину ще більше зіпсувала настрій. "Я тебе чекатиму",— сказала вона. Ще б пак. Ждатиме в чужому ліжку. Сучка! Інші жінки, коли почули про війну, ридали. А вона хоча б сльозинку із себе видушила. Хоч би задля годиться. Ялівка. Певно, навіть рада. Чоловік на фронт, їй — повна воля. Та їй і раніше цієї волі не бракувало. Перетягала на собі всіх, кого тільки могла. Часом ідеш містечком і соромно. Здається, всі на тебе пальцем показують. Он він йде. Командир полку. Взявся полком командувати, а зі своєю власною дружиною впоратися не може. В армії все на виду. Гірше, ніж у селі. Всі про все знають. І про той випадок, коли вона з інтендантом на складі речового постачання, на старих шинелях... До чого опуститися! Адже хотів тоді її застрелити, пістолета з кобури добув... Рука не послухалася. Хоча, звичайно, сам у всьому винен. Як каже Кудлай, бачили очі, що купували... Видно, така вже в неї натура. Ненаситна тварюка. Ну й хай іде вона під три чорти, думав підполковник Опаликов, коли в мотоциклетній колясці під'їхав Пахомов.

— Товаришу підполковник,— Пахомов, вистрибнувши з коляски, рвучко підніс руку до скроні.

— Ну, що в тебе? — перебив його Опаликов, піднімаючи ногу, щоб Кудлаю було зручніше протягти й обгорнути лямку парашута.

— Вантаження аеродромного обладнання в ешелон закінчено,— доповів Пахомов.— Днів через чотири, гадаю, і ми до Тирасполь доберемося.

— Ну-ну,— сказав Опаликов, якого інженер підсаджував на крило.— Так ми тебе там і чекатимемо в Тирасполі.

Він сів у кабіну, посовався, вмощуючись зручніше. Поклав планшет на коліна, ще раз подумки пройшов першу частину маршруту. Зліт. Збір у зоні очікування. Потім курс 257 і 4 градуси поправки на вітер. Після проходження контрольного пункту на 12 градусів поворот ліворуч. Все нормально, все правильно, тільки от Надька... Опаликов підвів голову.

Пахомов усе ще стояв біля літака, переступав з ноги на ногу.

— Ну, що іще, Пахомов? — звернув на нього увагу командир полку.

— Та ось не знаю, як з Чонкіним бути,— невпевнено сказав комбат.

— З яким ще Чонкіним? — здивовано звів брови Опаликов.

— З червоноармійцем, котрий біля аварійної машини.

— А-а,— Опаликов поставив ноги на педалі, перевірив легкість ходу керма та елеронів, увімкнув тумблер запалення.— Його хіба досі не змінили?

— Та ні ж,— сказав Пахомов.— І машина там.

— Це не машина,— махнув рукою Опаликов,— це домовина. А Чонкін цей що там робить?

— Стоїть,— стенув плечима Пахомов.— Кажуть, ніби навіть одружився.

Він посміхнувся, не знаючи, як поставитися до вчинку бійця.

— Одружився? — вигукнув Опаликов. Це в його голові ніяк не вкладалося. Одружитися в такий час! Тут з дружиною, яка є, не знаєш, що робити.

— Ну, раз одружився, нехай живе,— вирішив він.— Не до нього. Кудлай! — гукнув він інженерові.— Передай по полку, щоб запускали двигуни.

Долю Чонкіна було вирішено.

17

— Я капусняк поставлю варити, а ти піди прижени корову,— засунувши голову в піч, Нюра шумно роздмухувала вогонь.

— Зараз,— Чонкін чистив зубним порошком ґудзики на гімнастерці, і йти йому нікуди не хотілося.

— Зараз, то одразу й рушай,— зауважила Нюра.— Ґудзики можна опісля почистити.

Вона щойно з повною сумкою припленталася з Долгова, рознесла пошту, стомилася і теп^р була невдоволена тим, що Чонкін не приготував обідати.

Чонкін відклав убік гімнастерку і щітку, підійшов до Ню-ри ззаду і вхопився за неї одразу обома руками.

— Йди, йди,— Нюра невдоволено крутнула задом.

Трохи посварилися. Чонкін посилався на те, що ще зарано, нарікав на біль у попереку, проте нічого йому не допомогло — довелося врешті-решт поступитися.

У дворі він погрався з Борком, на вулиці побалакав з бабою Дунею, далі з дідом Шапкіним, який сидів на призьбі, і нарешті дійшов до контори, де побачив великий натовп, що складався переважно з жінок. З чоловіків були тільки Плечовий, рахівник Волков і ще один, Чонкіну не знайомий. Всі решта — на фронті. Першого ж тижня війни мало не всіх позабирали. Люди мовчки дивилися на гучномовець, в якому щось потріскувало.

— Чого стоїте? — запитав він Нінку Курзову.

Але Нінка нічого не відповіла, тільки приклала палець до вуст. Ураз у динаміку хтось покашляв, і голос з помітним грузинським акцентом тихо сказав:

— Товариші! Громадяни! Браття і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюся я, друзі мої!

Чонкін зітхнув і завмер, не зводячи з динаміка очей.

Динамік знову покашляв, потім у ньому щось забулькало, наче той, хто стояв десь біля мікрофона, лив воду чи стримував ридання. Це булькання тривало довго і справило на слухачів гнітюче враження. Але врешті воно скінчилося, і той самий голос з акцентом неголосно й розсудливо вів далі:

— Віроломний військовий напад гітлерівської Німеччини на нашу Вітчизну, розпочатий двадцять другого червня, триває. Незважаючи на героїчний опір Червоної Армії, незважаючи на те, що кращі дивізії ворога і кращі частини його авіації вже розбиті і знайшли собі могилу на полях битв, ворог продовжує лізти вперед, кидаючи на фронт нові сили. Гітлерівським військам вдалося захопити Литву, значну частину Латвії, захопити частину Білорусії, частину Західної України. Фашистська авіація збільшує райони дії своїх бомбардувальників, піддаючи бомбардуванням Мурманськ, Оршу, Могильов, Смоленськ, Київ, Одесу, Севастополь. Над нашою Вітчизною зависла серйозна небезпека...

Баба Дуня, яка стояла позаду Чонкіна, схлипнула. Засіпалися губи в Нінки Курзової, котра кілька днів тому провела чоловіка на фронт. Заворушилися, зашморгали носами й інші.

Чонкін слухав слова, що вимовлялися з помітним грузинським акцентом, цілковито вірив їм, але не все міг збагнути. Коли кращі дивізії ворога і кращі частини його авіації розбиті і знайшли собі могилу, то чи ж варто так журитися? Гірші дивізії і частини розбити ще легше. Крім цього, незрозумілим був вираз "знайшли собі могилу на полях битв". Чому вони не шукали собі її в іншому місці? І хто цю могилу для них вирив? І Чонкіну уявилася велика кількість людей, які в пошуках могили ходять по невідомих полях. Йому на якусь мить стало навіть шкода цих людей, хоча він добре знав, що жаліти їх не можна. Розмірковуючи таким чином, пропустив він багато з того, що говорив оратор, і тепер підвів голову, щоб зрозуміти зміст.

— Червона Армія, Червоний Флот і всі громадяни Радянського Союзу повинні відстоювати кожну п'ядь радянської землі, битися до останньої краплі крові за наші міста і села, виявляти сміливість, ініціативу і кмітливість, притаманні нашому народові...

Усі слухали, кивали головами, і Чонкін теж кивав. Він готовий був битися, але не знав, з ким і як. Коли забирали на фронт чоловіків, військкоматівський капітан сидів на ґанкові контори і розмовляв з головою. Чонкін підійшов до нього, звернувся за всією формою, так, мовляв, і так, а той не дослухав та як гаркне: "Ви на посту стоїте? А хто дав вам право покидати пост? Кругом! На пост бігом марш!" Ото і вся розмова. А Сталін, той би так не сказав, він розумний, може збагнути все. Недарма народ його любить. І співає добре. "Валянки, валянки". Тільки чому жіночим голосом? Пісня скінчилася, пролунали оплески.