Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 2)

— І це з пухирцями.

— А де ж тут пухирці?

— А ти помацай — побачиш,— сказала Нінка. Тайка з сумнівом поглянула на льотчика й мовила:

— Я помацала б, так він, напевне, лоскоту боїться. Льотчик знітився і почервонів, бо не знав, як на все це

реагувати. 4

Його врятував голова Голубев, який під'їхав до місця події на бідарці.

Сама подія застала Голубєва в той момент, коли він разом з одноруким рахівником Волковим перевіряв бабу Дуню на предмет самогоноваріння. Результати перевірки були наочними: голова злізав з бідарки дуже обережно, довго намацував носком чобота залізну скобу, що висіла на дротині замість підніжки.

Останнім часом пив голова часто і багато, не гірше, ніж той, який повісився в Старому Клюквині. Одні вважали, що він пив, бо був п'яницею, інші гадали, що спричинилася до того сім'я. Родина в голови була велика: дружина, в якої постійно боліли нирки, й шестеро повсякчас замурзаних дітей, котрі без угаву билися між собою і багато їлгі.

Усе це було 6 не так страшно, але, на лихо, справи в колгоспі йшли кепсько. Себто не так, аби дуже погано, можна було 6 навіть сказати — добре, але щороку все гірше й гірше.

Спершу, коли від кожного двору все стягли в одну купу, купа та мала показний вигляд, і господарювати над нею 6ул о приємно, а потім дехто спохопився і пішов тягти* назад, хоча назад не давали. І голова відчував себе в ролі тієї жінки, яку посадили на купу барахла — вартувати. Оточили її з усіх боків і тягнуть кожен собі. Одного за руку вхопить, інший у цей час з-під неї ще щось висмикне, вона до нього — той утік. Що тут вдієш?

Голова страждав, опинившись у такому становищі, не розуміючи, що не він один винен у цьому. Він весь час чекав, що от-от приїде якась інспекція і ревізія, і тоді він одержить за все і сповна. З району наїжджали іноді різні ревізори, інспектори та інструктори, пили разом з ним горілку, закушували салом і яйцями, підписували посвідчення про відрядження і їхали собі. Голова навіть перестав їх боятися, але, бувши людиною від природи недурною, розумів, що вічно так тривати не може, наскочить колись Найвища Найвідповідальніша Інспекція і скаже своє останнє слово.

Тому, дізнавшись, що на околиці, біля будинку Нюри Бєляшової, приземлився літак, Голубев нітрохи не здивувався. Він зрозумів: час розплати настав, і приготувався зустріти його мужньо і достойно. Рахівникові Волкову наказав зібрати членів правління, а сам, пожувавши чаю, аби хоч трохи притлумити запах, сів у бідарку і поїхав до місця приземлення літака, поїхав назустріч своїй долі.

Коли він з'явився, натовп розступився, утворивши між ним і льотчиком живий коридор. Цим коридором голова досить твердою ходою пройшов до льотчика і здаля простягнув йому руку.

— Голубев Іван Тимофійович, голова колгоспу,— чітко назвав він себе, намагаючись дихати про всяк випадок набік.

— Лейтенант Мелешко,— відрекомендувався льотчик. Голову трохи спантеличило, що представник Найвищої

Інспекції такий молодий і в такому скромному званні, але він виду не подав і сказав:

— Дуже приємно. Чим можу вам зарадити?

— Та я й сам не знаю,— відповів льотчик.— У мене мастилопровід лопнув і двигун заклинило. Змушений був сісти.

— За завданням? — уточнив голова.

— Яке завдання? — сказав льотчик.— Я ж вам кажу — змушений. Двигун заклинило.

"Давай, давай, патякай більше",— подумав Іван Тимофійович, а вголос сказав:

— Коли щось з двигуном, так тут можна допомогти. Степане,— звернувся він до Лукова,— ти глянув би, що воно там таке. Він у нас на тракторі працює,— пояснив голова льотчику.— Будь-яку машину розбере і знову збере.

— Ламати — не будувати,— підтвердив Луков і, діставши з бокової кишені своєї засмальцьованої куртки розвідний гайковий ключ, рішуче посунув до літака.

— Е-е, не треба,— поквапно зупинив його льотчик.— Це не трактор, а літальний апарат.

— Різниці немає,— все ще не полишав надії Луков.— Що там гайки, що тут. В один бік крутиш — закручуєш, в інший бік крутиш — відкручуєш.

— Вам треба було не тут сідати,— сказав голова,— а біля Старо-Клюквиного. Там і МТС і МТМ — враз би полагодили.

— Коли змушений сісти,— терпляче пояснив льотчик,— вибирати не доводиться. Побачив — поле не засіяне, і сів.

— Травопільної системи дотримуємося, тому й не засіяно,— сказав голова, виправдовуючись.— Може, хочете оглянути поля чи перевірити документацію? Прошу до контори.

— Та навіщо мені ваша контора! —т— розсердився льотчик, завваживши, що голова до чогось хилить, а до чого, збагнути не міг.— Хоча зачекайте. В конторі телефон є? Мені подзвонити треба.

— Чого ж одразу дзвонити? — образився Голубев.— Ви б спершу поглянули що до чого, з людьми би погомоніли.

— Послухайте,— заблагав льотчик,— що ви мені голову морочите? Навіщо мені говорити з людьми? Мені з начальством поговорити треба.

"Он яка розмова почалася,— відзначив подумки Голубев.— На "ви" і без матюків. І з людьми балакати не хоче, а зразу з начальством".

— Діло ваше,— сказав він приречено.— Тільки адаю, з людьми погомоніти ніколи не завадить. Людк, їй все бачать, все знають. Хто сюди приїжджав, і хто що казав, і хто кулаком по столу грюкав. Ет, що там казати! — він махнув рукою і запросив до себе в бідарку.— Сідайте, одвезу. Дзвоніть, скільки хочете.

Колгоспники знову розступилися. Голубев послужливо підсадив льотчика в бідарку, відтак виліз сам, від чого ресора з його боку геть прогнулася.

Черговий по частині капітан Завгородній в розстебнутій гімнастерці і давно не чищених, укритих товстим шаром пилу чоботях, змучений спекою, сидів на ґанкові штабу і спостерігав за тим, що відбувалося перед входом до казарми, де розташувалася комендантська рота.

А відбувалося там от що. Червоноармієць останнього року служби Іван Чонкін, маленький, кривоногий, в гімнастерці, що збилася під паском, в пілотці, насунутій на великі червоні вуха, і в обмотках, які сповзали, стояв струнко перед старшиною роти Пєсковим і злякано дивився на нього запаленими від сонця очима.

Старшина, вгодований рожевощокий блондин, розсівся на лавочці з нефарбованих дощок і, заклавши ногу на ногу, посмоктував цигарку.

— Лягти! — неголосно, наче знехотя, скомандував старшина, і Чонкін слухняно гепнувся на землю.

— Відставити! — Чонкін зірвався на ноги.— Лягти! Відставити! Лягти! Товаришу капітан! — гукнув старшина Завгородньому.— Ви не скажете, скільки на вашому золотому?

Капітан поглянув на свого великого годинника Кіров-ського заводу (не золотого, звичайно, старшина пожартував) і ліниво відповів:

— Пів на одинадцяту.

— Так рано,— пожурився старшина,— а спека, хоч вмирай.— Він обернувся до Чонкіна.— Відставити! Лягти! Відставити!

На ґанок вийшов днювальний Алієв.

— Товаришу старшина! — гукнув він.— Вас до телефону!

— Хто? — запитав старшина, невдоволено озираючись.

— Не знаю, товаришу старшина. Голос такий хрипкий, наче застуджений.

— Запитай, хто.

Днювальний зник у дверях, старшина обернувся до Чонкіна.

— Лягти! Відставити! Лягти!

Днювальний повернувся, підійшов до лавки і, з жалем дивлячись на розпростертого в пилюці Чонкіна, доповів:

— Товаришу старшина, з лазні дзвонять. Запитують: мило самі будете отримувати чи пришлете когось?

— Ти ж бачиш, я зайнятий,— стримуючись, сказав старшина.— Скажи Трохимовичу — хай отримає.— І знову до Чонкіна: — Відставити! Лягти! Відставити! Лягти! Відставити!

— Слухай, старшина,— поцікавився Завгородній.— А за що ти його?

— Та він, товаришу капітан, нехлюй,— охоче пояснив старшина і знову поклав Чонкіна.— Лягти! Службу вже закінчує, а вітати не навчився. Відставити! Замість того щоб як належить честь віддавати, пальці розчепірені до вуха приставить і йде не стройовим кроком, а як на прогулянці. Лягти! — старшина дістав з кишені хустинку і витер спітнілу шию.— Стомишся з ними, товаришу капітан. Марудишся, виховуєш, нерви збавляєш, а толку катма. Відставити!

— А ти його мимо стовпа поганяй,— запропонував капітан.— Хай пройде десять разів стройовим кроком туди й назад і привітається.

— Це можна,— сказав старшина і поплював на цигарку.— Це ви правильно, товаришу капітан, кажете. Чонкін, ти чув, що сказав капітан?

Чонкін стояв перед ним, важко дихаючи, і нічого не відповідав.

— А вигляд який! Весь у пилюці, замурзаний, не боєць, а тюхтій. Десять разів туди й сюди, рівняння на стовп, кроком...— старшина витримав паузу,— руш!

— Ось так,— пожвавішав капітан.— Старшина, накажи: хай носок тягне краще, сорок сантиметрів від землі. Ех, роззява!

А старшина, заохочений підтримкою капітана, командував:

— Вище ногу. Руку зігнути в лікті, пальці до скроні. Я тебе навчу вітати командирів. Кругом ...арш!

У цей час в коридорі штабу задзвонив телефон. Завгородній покосував на нього, але не підвівся, йти не хотілося. Він гукнув:

— Старшина, ти поглянь, в нього обмотка розмоталася. Він же зараз заплутається і впаде. Просто зі сміху померти. І навіщо тільки таке одоробло в армію беруть, га, старшина?

А телефон в коридорі дзвонив усе наполегливіше і голосніше. Завгородній неохоче підвівся і пішов у штаб.

— Слухаю, капітан Завгородній,— мляво, спроквола сказав він у трубку.