Владимир Владко – Аргонавти Всесвіту (страница 56)

— Тільки б витримало скло, тільки б воно витримало, — шепотіли побілілі губи Сокола.

Скреготіння посилилося. Павук намагався розгризти шолом. Жовті цівки густої рідини поповзли склом: мабуть, це й справді була отрута, яку випускали із дзьобів отруйні залози чудиська.

Тепер Вадим опинився в іще гіршому стані: він позбавлений був можливості що-небудь бачити крізь забруднене скло шолома. Ще раз він спробував витягти кирку. Вона похитнулася, але не вистромилась.

І раптом скреготіння припинилося. З тріском дзьоб врізався в тканину. У ніздрі Сокола вдарив огидний сморід, — такий гострий, що від нього засльозилися очі.

«Розірвалися трубки кисневого приладу!» — з одчаєм вирішив Сокіл. Зібравши всі сили, він ще раз шарпнув рукоятку кирки. О радість! Вона піддалася. Ще одне шалене зусилля — і він висмикнув кирку. Тоді, вигинаючись у міцних лапах павука, Сокіл почав бити киркою куди доведеться, майже нічого не бачачи перед собою і тільки мимоволі відзначаючи, що кожного разу кирка впиналася в м’яке тіло потвори.

Скільки ударів він завдав, Сокіл не пам’ятав. Але ось лапи павука враз ослабли. Секунда, друга — і Сокіл відчув, що він звільнився. Він упав на вологий грунт, на сире листя папороті. Геолог сидів на грунті і протирав скло шолома рукою в рукавичці. Блискучими від радості очима він бачив, як павук повільно відповзає вбік, віддаляється від астроплана. Він припадав на криві лапи, з численних ран на його кошлатому тулубі витікала густа біла рідина.

«А Микола Петрович?» — згадав зразу ж таки Сокіл.

Риндін лежав біля скелі. Він не ворушився. Сині його губи безсило напіввідкрилися, груди не підіймалися. Він був або непритомний, або…

Сокіл скочив на ноги. Гострий біль у боці примусив його відразу зігнутися. Проте що там біль, треба рятувати Миколу Петровича! Пересилюючи цей гострий пекучий біль, він обхопив тіло Риндіна впоперек тулуба, підняв його і поніс до драбинки. Тільки тут Сокіл знову похитнувся: наче розпечене залізо вп’ялося йому в бік. Втім, він втягнув тіло Риндіна драбинкою до люка, відчинив його і важко звалився разом із своєю ношею всередину шлюзової камери.

Підвестися у нього вже не вистачило сил. Він дотягнувся до кнопки керування люком, натиснув її: люк за ним зачинився. Тоді Сокіл поплазував на боці до внутрішніх дверей, тягнучи за собою непритомне тіло Риндіна. Сантиметр за сантиметром він просувався вперед, доки не добрався до внутрішніх дверей, які вели до центральної каюти. Останнім відчайдушним зусиллям Сокіл відчинив ці двері, вповз до каюти і втягнув за собою тіло Миколи Петровича.

Двері з м’яким шумом автоматично зачинилися за ним.

Тремтячими руками Сокіл відкинув шолом з голови. Не знімаючи скафандра — чи ж до цього було йому зараз?.. — він нахилився над Риндіним, що лежав на підлозі.

У нерухомому тілі Миколи Петровича не можна було помітити ані найменшої ознаки життя. Він не дихав. Ані кровинки не залишилося на його блідому, знеможеному обличчі. Посиніле і враз змарніле, воно байдуже дивилося в стелю своїми напіввідкритими затуманеними очима.

— Миколо Петровичу!.. Миколо Петровичу!.. — в одчаї торсаючи Риндіна, кликав Сокіл.

Мовчання.

— Миколо Петровичу!.. — ще раз скрикнув Сокіл, піднімаючи голову академіка і з останньою надією заглядаючи в його безживні очі.

Риндін нерухомо лежав на підлозі, не відповідаючи Вадиму Соколу ані жестом, ані словом, ані диханням.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

що розповідає про дальші події в печері, де опиналися Галя Рижко і відважний Ван Лун, який все ж таки не може ні розв’язати загадку світних камінців, ні з’ясувати причини дивної хвороби Галі.

Галя ясно відчувала, як в її лівій скроні поквапливо стукотів малесенький гострий молоточок: тук-тук-тук… тук-тук-тук… Вкрите потом чоло торкалося холодного скла шолома. Дівчина знала: ось іще секунда — і кінець. Грізне рикання нависло над нею. І піднята лапа з широкими зубцями… та невже ж це — останнє, що їй доводиться почути й побачити в її короткому житті?..

Наче розірвані шматки довгої кінострічки пробігали, мелькали перед її очима. Уривки ці на мить зупинялися, затримувалися, спалахували яскравими образами — і потім знову зникали, поступаючись місцем для інших. Скільки людина може згадати протягом лічених секунд, коли над нею нависла страшна, неминуча небезпека, коли, здається, прийшов усьому край? Протягом цих кількох секунд Галя встигла згадати чи не все своє життя, побачити його з сторони так виразно, ніби воно стояло прямо перед її очима.

Ось вона, Галинка, зовсім маленька, залізла до старої шафи, де зберігалися завітні і пам’ятні для всієї родини реліквії, що залишилися від сивого дідуся, якого Галя знала лише за вигорілими фотографіями, її прадіда, учасника далекої, овіяної легендами громадянської війни. Ніхто не помітив, як це трапилося, але, на здивування всіх, Галинка раптом з’явилася перед рідними у високій будьонівці з великою червоною зіркою; через плече в неї була надіта шабля, яка волочилася слідом за дівчинкою по підлозі. І як гірко плакала Галя, коли в неї безжально відібрали ці надзвичайні речі!

А ось іспити в школі. Галина — відмінниця, вона завжди дуже добре вчилася, і мама пишалася нею. І от, відповідаючи на іспитах, вона раптом забула… найпростішу формулу води! Смішно, безглуздо, проте забула зовсім, остаточно, немов ніколи й не знала. І не могла згадати, ковтала сльози, доки вчитель, зрозумівши хвилювання дівчини, не відпустив її на місце на хвилинку: «Підіть заспокойтеся, Рижко!» А через хвилину-дві Галина продовжувала відповідати — і блискуче довела свої відмінні знання.

Школа… інститут… лекції Вадима Сергійовича… все ж таки, напевно, він любить її, милий Вадим Сергійович з вічно скуйовдженим волоссям, хоча за весь час подорожі він не сказав їй про це жодного слова, зовсім не так, як було це там, на далекій Землі…

Всього кілька секунд — і як багато спогадів, думок про минуле, дороге, близьке! Воно зникало назавжди, це безповоротне миле минуле, воно тонуло в страшному ревінні розлюченої потвори, яка зараз настигне її.

І раптом крізь це ревіння прорізався сухий тріск. Що це, постріл? Ні, не може бути, звідки?

Втім, слідом за тим уже зовсім близько, чи не над самою головою дівчини пролунав другий постріл, гучніший, розкотистий, схожий на вибух. І страшна тварина оглушливо завила.

Допомога? Звідки? Хто?

Галя поривчасто підвела голову, але тут-таки й опустила її, почувши твердий, наполегливий голос Ван Луна:

— Дівчино, лежати, не ворушитися! Ніяких рухів, прошу. Стріляю розривними кулями. Можуть пошкодити. Не заважайте мені.

Ван Лун стояв на виступі скелі, яка звисала з верхньої частини печери, поблизу отвору підземного ходу. В його руці була автоматична гвинтівка, з дула якої тягнулася тоненька цівка диму, помітна в промінні нагрудного прожектора, що прорізувало темряву печери. Ван Лун вглядався в те, що освітлював на дні печери його прожектор.

Величезне страховище, яке вже занесло було над Галею широку зубчасту лапу, тепер шалено розмахувало нею в повітрі. Влучний постріл Ван Луна, який протягом долі секунди встиг прицілитися й вистрілити, розтрощив цю лапу. Розривна куля його гвинтівки показала, на що здатні ці малесенькі снаряди. Твердий панцир лапи луснув, наче яєчна шкаралупа, м’ясо в місці розриву розлетілося на шмаття — і лапа трималася тепер тільки на вцілілих сухожиллях. Тварина вже не ревіла, а дико вила, повільно й незграбно повертаючись назад. Вона ніби тупо міркувала: ось, тільки що ворог, який стріляв, лежав перед нею, він був прирече ний — і зненацька звуки пострілів лунають з іншого боку. Тварина оглядалася, шукаючи другого противника. Довгі її вуса промацували повітря. Потвора забула про Галю. Саме цього і хотів Ван Лун.

— Дивись сюди, будь ласка, — бурмотів він, тримаючи голову тварини на прицілі. — Чекаю на тебе отут. Підходь поближче, прошу. Дуже прошу!

Легким рухом корпуса він скерував проміння нагрудного прожектора прямо в очі тварині. Вона шалено заревіла і, остаточно забувши про Галю, рвонулася на проміння, що дратувало її. Проте рухатися потвора могла тільки повільно, їй заважали поранені лани. Втупивши в яскраве проміння дурні очі, тварина повзла на нього, тягнучи по землі важкий, неповороткий тулуб.

— Правильно, сюди, — ніби заохочував її Ван Лун. — Галю, вважаю, вам не треба більше боятися. Можете підвестися, якщо хочете. Як почуваєте себе? — він говорив таким спокійним тоном, ніби ніякої небезпеки взагалі не існувало, ніби не до нього наближалася розлючена тварина. І його напружений стан видавала хіба що особлива уповільненість, розміреність мови. Здавалося, Ван Лун старанно підбирав кожне слово і надто вже чітко вимовляв його.

Галя підвела голову. Вона побачила яскравий, гострий, наче ніж, промінь прожектора, що прорізав морок печери. Цей сліпучий промінь з’єднував темну постать людини в скафандрі на високому виступі скелі і гігантське страховище, яке з ревінням плазувало до неї.

— Чому не відповідаєте, Галю? — як і раніше, спокійно й розмірено продовжував Ван Лун. — Як почуваєте себе, питаю? Надто довго мовчали? Побоююся, розучилися говорити, так?

Слово честі, це було надзвичайно! Галя з захопленням дивилася на темний силует на скелі: до Ван Луна підповзає ця страшна потвора, вона ось зараз кинеться на нього, — а він ще жартує!