Владимир Владко – Аргонавти Всесвіту (страница 51)

Нахилившись над проваллям, Ван Лун гукнув:

— Галю! Відгукніться, Галю!

Мовчання. Як і раніше, чути лише дзижчання і невгамовне стрекотіння незчисленних комах. Галя не озивається. Так, будемо перевіряти далі.

Яскраве проміння нагрудного прожектора Ван Луна освітило темне дно першого провалля, — того, біля якого був знайдений передавач. Ні, нічого не видно, крім… крім округлої ямки в пухкому грунті на дні. Вона нагадує слід людського тіла. Можливо, це відбиток тіла дівчини, що впала туди згори? Але куди ж тоді вона зникла? Адже сліди потвори губилися не тут, а біля другого провалля!

Ось вона, нова стежечка надії. Звичайно, відсутність Галі лишалася поки нерозв’язною загадкою; проте відпадало інше, найстрашніше припущення, що дівчину схопила потвора. Так, тепер можна було діяти.

Ван Лун навмисне особливо пильно перевірив своє спорядження: коли хочеться поспішати, треба робити все повільно і акуратно. Китайська приказка говорить: «Якщо тричі не обміркуєш вчинок свій, потім завжди шкодуватимеш!»

Автоматична гвинтівка з розривними кулями — є. Запасний резервуар з Оксилітом прив’язаний на спині. В основному резервуарі запасу оксиліту вистачить на дванадцять годин дихання; запасний дасть іще шість годин, — не для нього самого, а для Галі, в якої заряд оксиліту вже виснажувався. На спині — переносний радіопередавач. Він добре укріплений ремінцями. Три атомітні гранати на поясі — є. Запасні обойми з патронами — в сумці на боці. Всі прилади діють бездоганно, все в порядку. Можна вирушати.

Ван Лун включив переносний радіопередавач і чітко, твердо промовив:

— Товариші, вирушаю на розшуки вниз, у провалля. Не знаю, чи будете чути мене далі. Грунт може гасити сигнали. Втім, не турбуйтеся. Все буде гаразд. Підтвердіть, що чули мене, прошу!

Наступної ж таки миті він почув короткий хрипкий звук. Один, другий… Так, Риндін і Сокіл відповідають йому.

Ван Лун знав, з якою тривогою чекають його повідомлень Риндін і Сокіл, які залишилися в астроплані. Яка шкода, що радіоустановка корабля зіпсувалася під час падіння астроплана і струсів, яких завдала ця проклята тварина, коли вона нападала на корабель! І не було часу полагодити пошкодження, тому він і не може почути голоси товаришів. Добре, що хоч в них працює радіоприймач, який приймає його сигнали. А передавач може надсилати йому у відповідь тільки оці хрипкі звуки. Так, у путь!

Ван Лун прив’язав надійним вузлом до найближчої стрункої цикадеї міцний капроновий канатик з вплетеними до нього дерев’яними перекладинками і опустив його кінець в провалля. Канатика цілком вистачило до самого дна. Включивши нагрудний прожектор, Ван Лун почав спускатися.

Ось воно, пухке, вкрите опалим листям і уламками гілок дно. Ось округла ямка в ньому. А чи немає ще слідів? Яскраве проміння прожектора освітлювало кожну вм’ятину, кожен камінець. Сліди, де ж сліди Галі, якщо це справді відбиток її тіла?..

Є! Ось вони!

У пухкому грунті виднілися сліди гумових чобіт з їх характерними металічними підківками. Дівчина пішла в широкий підземний хід, вона йшла легко, вільними кроками: значить, обидва падіння не завдали їй шкоди. Гаразд, але навіщо вона вирушила в цей тунель, чому не залишилася на дні провалля чекати допомоги?

Підземний хід не заглиблювався далеко. Мабуть, він тягнувся весь час метрах у п’яти-шести під поверхнею Венери, не глибше. Про це свідчив і пухкий вологий грунт, і численне коріння дерев, що звисало зверху і з стін тунелю.

Сліди Галі було виразно видно протягом метрів двохсот, до місця, де тунель роздвоювався. Тут вони одразу зникали. Даремно Ван Лун намагався відшукати бодай один відбиток гумового чобота: все було немов заметено широкими смугами, наче величезна мітла пройшлася підземним ходом. Ця мітла знищила всі дрібні сліди. Ван Лун зазирнув у одне розгалуження, в друге… Його спостережливе око відзначало всі особливості, всі деталі. І він немовби бачив на власні очі те, що тут відбувалося.

Галя швидкими кроками йшла тунелем до його розгалуження. Тут вона зупинилася в роздумі, — мабуть, міркувала, куди саме їй іти далі. Пішла вона нібито наліво, — сюди скерований останній відбиток чобота. А з правого відгалуження виповзла якась велика тварина, яка важко тягла свій тулуб пухким грунтом. Тому слідів Галі більше не видно, тварина повзла тим самим ходом.

Усе це зрозуміло. Неясно одне: чи пощастило дівчині уникнути зустрічі з твариною, чи вона зіткнулася з нею? Чи, може, вона тікала, а тварина наздогнала її? Знову тривожні, невтішні догадки, що аж ніяк не радують… Втім, відповідь на це можна дістати тільки в тому разі, якщо йти далі слідами цього підземного велетня, який плазував уздовж тунелю. Так, а що ж, до речі, являє собою цей тунель? Очевидно, він також не може бути природним.

«Вважаю, нора крупної тварини, — знову подумав Ван Лун. — Чи не тієї, про яку розповідав Микола Петрович?..»

Він ішов уздовж підземного ходу швидкими, хоча й зовсім неквапними, розміреними кроками. Це була звична хода досвідченого мандрівника, який давно оволодів майстерністю багато ходити, не витрачаючи при цьому ані крихітки зайвої енергії. Якщо б хтось інший спробував іти поруч з Ван Луном, то дуже швидко відстав би від нього або змушений був би раз у раз переходити на прискорений крок. Спокійна, розмірена хода Ван Луна не заважала йому в той же час уважно розглядати все на своєму шляху, помічати найменші подробиці, які випали б з уваги іншої людини.

Ось він на секунду спинився і підійшов до товстелезного обривка коріння, що звисав зі стіни. Коріння було розсотане, перетерте, наче жорнами, хоча досягало впоперек чверті метра. Ван Лун несхвально похитав головою:

— Втім, у цієї тваринки досить міцні щелепи. Такого звіра треба зустрічати обережно.

За кілька хвилин Ван Лун знову спинився. Його увагу привернули дивні світні камінці в стінах підземного ходу. Він виключив прожектор і присів біля тих камінців, пильно їх розглядаючи.

— Еге, дуже цікаві світляки. Подумав був, що живі. Ні, камінчики. Таких досі не бачив.

Але він не мав часу для роздумів про світні камінці. І, включивши знову прожектор, Ван Лун рушив далі.

Його насторожений слух відзначив би навіть найслабіші, далекі звуки. Але чуйний мікрофон на його шоломі не міг спіймати нічого, крім шуму кроків самого мандрівника.

Більш за все непокоїла Ван Луна відсутність слідів Галі. Припустимо, що дівчина тікала від тварини, яка переслідувала її. Але, тікаючи, вона бодай час від часу мусила наближатися до стін, залишати біля них сліди. І Ван Лун тоді помітив би їх, адже ж він дуже добре бачив відбитки своїх ніг на пухкому грунті. Одне з двох: або тварина була такою великою і широкою, що буквально протискувалася в підземному ході і справді стирала своїм важким тілом всі сліди на грунті і навіть на стінах, або… або вона наздогнала-таки дівчину, схопила її і понесла з собою. І знову Ван Лун зусиллям волі відігнав від себе це сумне припущення.

Хід здавався безконечним. Уже двічі Ван Лун поглядав на годинник. Подорож під поверхнею Венери тривала понад годину, проте виявити нічого нового не вдавалося.

Ті ж самі стіни і склепіння з пухкого грунту, що осипався під найменшим дотиком; у них повкраплювані у великій кількості світні камінці. Таке ж саме коріння дерев, що переплітається іноді в примхливе мереживо. І ніяких слідів, крім тих, які залишила гігантська тварина, що рухалася підземним ходом якийсь час тим самим напрямом, що й Ван Лун. Двічі йому зустрічалися розгалуження, і щоразу мандрівник обирав той хід, яким раніше проплазувала тварина: на превеликий жаль Ван Луна, в жодному з розгалужень йому не пощастило помітити слідів дівчини…

Раптом Ван Лун зупинився і прислухався. Його увагу привернули неясні, тихі звуки. Немов хтось у віддаленні пересипав грунт безперервною шиплячою цівкою. Ось упало кілька каменів, вони покотилися, вдаряючись один об один. Кожен звук окремо був би дивним і незрозумілим, але, доповнюючись взаємно, всі вони разом малювали в уяві Ван Луна цілком певну картину. Ван Лун міркував:

«Гадаю, по норі десь попереду мене повзе невідома істота. Це не та величезна тварина, яка пройшла раніше, бо повзе вона дуже тихо й обережно. Невідомо, куди вона рухається, від мене чи до мене: звуки чомусь не слабішають, проте й не посилюються. Втім, не може ж вона повзти, лишаючись на одному місці? І все ж таки, судячи по звуках, так воно і виходить. Дивно…»

Ван Лун виключив прожектор і, користуючись тільки невірним освітленням, яке створювали загадкові світні камінці, ще обережніше вирушив уперед, тримаючи гвинтівку напоготові. Мандрівник наче забув одразу про свою звичну манеру ходити швидкими розміреними кроками. Він повільно пробирався біля стіни, затримуючись перед кожним поворотом і пильно вдивляючись у темряву. Втім, у такій повільності не було нічого дивного: Ван Лун зобов’язаний був знайти і врятувати Галю Рижко — і тому йому доводилося бути гранично обережним і не припускати непотрібного риску.

Крок за кроком він просувався вперед. Загадкові звуки все так само не зникали, але й не посилювалися, вони стали, мабуть, тільки значно яснішими і виразнішими, бо мандрівник, безсумнівно, наблизився до місця їх виникнення. Незрозуміла тварина і справді немовби лишалась на одному місці — та й характер звуків, які вона видавала, не змінювався. Ось ще раз чути, як впали і покотилися кілька каменів. І знову пересипається земля… Та що ж це таке?