Владимир Владко – Аргонавти Всесвіту (страница 43)

Не далі ніж у кілометрі від них ліворуч починався знову густий ліс, — мабуть, ще більш непрохідний порівняно з заростями, які вони тільки-но пройшли. Цей ліс тягнувся суцільною оранжево-червоною смугою від одного краю обрію до другого. Праворуч ішло вниз міжгір’я, а за ним — знову ліс, такий самий могутній, такий самий первісний. Чи ж не вкрита лісами і вся поверхня Венери?..

Зарості звідси, від кам’янистого майданчика, спускалися схилом униз, до дна міжгір’я, де лежав міжпланетний корабель. Тепер згори можна було переконатися, що міжгір’я дійсно являло собою річище річки, яка зникла. З одного боку воно круто вигиналося, наче обходячи міцну перепону з гігантських скель. Зате з другого боку, куди був скерований гострий ніс міжпланетного корабля, міжгір’я розширювалося і вже не робило поворотів. Зі схилів міжгір’я над астропланом нависали великі скелі, що висовували свої поламані верхівки з червоного моря густих заростей, які оточували їх. І що нижче опускалися схили міжгір’я, то менше залишалося на них дерев. Унизу цикадеї створювали тільки окремі невеличкі групи: дно міжгір’я, вогке й темне, вкривала сама густа папороть.

Астроплан, певно, впав на один із схилів і вже потім скотився вниз, ламаючи на своєму шляху дерева. Сліди цього було виразно видно: зламані пальми, кілька розщеплених кипарисів — і маса розчавленої папороті, яка тільки тепер починала знову підіймати вгору своє узорчате, освіжене зливою листя.

Міжпланетний корабель лежав затиснутий двома скелями на самому дні міжгір’я. Дві масивні скелі височіли там, нахилені під кутом одна до одної, — і астроплан наче навмисно втиснувся між ними своєю кормовою частиною. На його корпусі, що потьмянів від нагрівання в атмосфері Венери, були ясно помітні блискучі подряпини — сліди ударів під час падіння.

— Так, здорово застряли, — висловив спільну думку Вадим Сокіл, засмучено похитуючи головою. — І трудно навіть уявити собі, як нам доведеться вибиратися…

Ван Лун промовчав, не зводячи погляду з астроплана, який здавався звідси, з висоти біля кілометра, зовсім іграшковим. Звичайно, становище було незавидне.

— Важка, очевидно, буде справа, — продовжував Вадим Сокіл. — Єдиний, на мою думку, вихід — це висадити в повітря скелі… не одразу, звісно, а частинами. Проте і тоді невідомо, що робити далі. Міжгір’я глибоко завалене камінням, наше колісне шасі не допоможе… От задача!

Він машинально зробив такий жест, наче хотів за звичкою скуйовдити своє кучеряве волосся, — і відсмикнув руку, натрапивши на товсте скло циліндричного шолома.

І раптом Галя Рижко радісно вигукнула:

— Товариші! Що я вам скажу!

Обидва її супутники запитально глянули на неї: що вона ще вигадала, ця експансивна дівчина? Але Галя вже вела далі:

— Можна зовсім по-іншому, не висаджуючи скелі! І взагалі, навіть без утруднень стартувати звідси!

— Новий винахід, Галиночко? Що ж, послухаємо, — недовірливо озвався Сокіл.

— І ніякий не винахід, — палко заперечила ображена його недовір’ям дівчина. — Погляньте самі: куди скерований ніс астроплана? І в якому він стані?

Два прозорих шоломи повернулися в бік астроплана. Нижня частина його корми лежала між скелями. Весь міжпланетний корабель перебував у похилому стані, його ніс був підведений вгору. Ну, так що ж з того? Що надумала Галя Рижко?

Але дівчина не чекала відповіді на свої запитання. Вона вже говорила далі — пристрасно й переконливо:

— Хіба це не нагадує вам трамплін? Ну от, звичайний трамплін, які бувають по гімнастичних залах. Скільки разів я стрибала з нього! Та ви просто не хочете поміркувати, слово честі! А це так легко уявити собі. Адже ж астроплан всім своїм корпусом скерований під кутом угору, вздовж міжгір’я. І нічого більше не треба. Якщо Микола Петрович дасть із ракетних двигунів вибухи потрібної сили, підряд кілька вибухів, — тоді наш корабель полетить уперед і вгору. Адже скель прямо перед ним немає, так? А по дотичній лінії, скерованій туди, куди дивиться ніс астроплана. він вилетить угору, і схили міжгір’я йому не завадять. По дотичній, все одно немов по естакаді!

Бачачи серйозні погляди товаришів, бачачи їх роздуми, Галя зніяковіла. її збудження рантом згасло: що, як все, що вона зараз наговорила, — дурниці? А коли це неможливо?..

Ван Лун і Сокіл ще раз подивилися в бік астроплана, потім перевели погляди на схили вздовж міжгір’я, наче перевіряючи можливий політ астроплана по дотичній.

— Та скажіть уже нарешті, що ви про це думаєте, — вже жалісно промовила розгублена Галя.

Ван Лун поклав їй руку на плече:

— Думаю, дівчино, у вас добра голова. Не знаю, як буде з перевантаженням. Втім, думка вірна. Визнаю: радію, що ви опинилися в нашому кораблі.

— Так, Галиночко, це ціківа думка, — жваво озвався і Вадим Сокіл. — Звичайно, потрібні будуть ще складні розрахунки відносно перевантаження: адже початковий поштовх мусить бути дуже міцним. Але в основі ідея вірна.

От тепер Галя Рижко по-справжньому розгубилася. Вона відчула, як рум’янець заливає все її обличчя.

Проте коли хто з товаришів і помітив щось, все одно нічого не сказав з цього приводу.

— Пішли далі? — коротко запропонував Ван Лун.

— Звичайно, — в один голос відгукнулися Сокіл і Галя.

Одне за одним вони вирушили до лісу між вогкими ще від учорашньої зливи скелями. Кам’янисте плато майже одразу поступилося місцем долині, вкритій низькою папороттю. Галя здивовано відзначила про себе: як раптово змінюється характер грунту на Венері, та й рослинність також! Щойно був сухий кам’янистий грунт, — і ось уже її гумові чоботи ступають по соковитому оранжевому листі густої папороті і навіть час від часу загрузають у товстому шарі відмерлих рослин, який устилав вогкий і м’який грунт.

— Хотів би показати вам, як рухається річка з комах, — промовив засмучено Ван Лун. — Але тепер ніде такого немає.

— Нічого, Ван, немає живої річки, зате комах узагалі досить і тут, — відізвався Сокіл.

Мабуть, навіть за умов Венери живий потік комах, який бачили під час першої вилазки Риндін і Ван Лун, був не частим явищем. Можливо, комахи переселялися перед зливою? Хто знає: наші мандрівники лише починали своє ознайомлення з природою невідомої планети. Проте Сокіл не помилявся: комах було досить усюди — і навіть значно більше ніж досить. Вони повзали, бігали і літали цілими хмарами. І часом їх дзижчання, свистіння, скрекіт і безліч інших пронизливих звуків буквально оглушали і робилися нестерпними.

Попереду, як і раніше, швидкими і розміреними кроками ішов Ван Лун. І так само, як і раніше, він тримав напоготові автоматичну гвинтівку і уважно оглядався на всі боки. Ван Лун вибирав шлях між рідким чагарником, іноді відламував гілки і складав їх хрестом. Галя розуміла, що він робить це для того, щоб легше було знайти шлях назад. Вона почула голос Ван Луна, який звертався до Сокола:

— Не знаю, чому не зустрічається ніяких інших тварин юрського періоду? Що скажете, друже? Якщо палеонтологи на Землі мали рацію… не кажучи вже про вас самого, тоді нам давно вже час зустріти ваших страховищ. Ігуанодонів і мегалозаврів, наприклад. Втім, їх немає. Лише комахи, павуки, кліщі. Не можу зрозуміти чому.

Дивно: в його тоні Галя Рижко не помічала звичайних іронічних ноток. Та й Сокіл відповідав йому так само серйозно:

— Рішуче нічого не можу сказати, Ван. Я подумав ось про що. Можливо, крупні тварини на Венері не люблять денного світла, як оті хижі комахи, про яких ви розповідали, і з’являються тільки вночі? Проте — навряд чи це так… Як ви гадаєте, Ван?

Відповіді він не почув, бо Ван Лун раптом спинився і підвів гвинтівку. Він прислухався, — як і решта.

Десь далеко пролунав низький дивний гул. Він нагадував гул літака — такий самий розмірений, рівний, на дуже низьких нотах. Цей гул ставав дедалі гучнішим, — і потім так само поступово почав стихати. Ось він майже завмер і зник зовсім. Трудно було позбутися враження, ніби десь поблизу пролетів великий багатомоторний літак. Ван Лун запитально поглянув на супутників:

— Що думаєте?

Певна річ, думати можна було все що завгодно, проте відповіді не міг дати ніхто. Перший могутній звук, який почули мандрівники на Венері, лишався для них загадкою, — як і багато дечого іншого.

Ван Лун вів товаришів до високої і широкої скелі, яка височіла на півдорозі до величезного лісу. Без особливих утруднень всі вибралися на неї. Ніхто не запитував, навіщо Ван Лун привів їх сюди: було ясно, що з цієї скелі відкривався найбільш широкий краєвид.

Так і було насправді. Але мандрівникам і звідси не вдалося побачити нічого дійсно нового, якщо не зважати на те, що за оранжевою смугою лісу, над яким здіймалися де-не-де гордовиті вершини велетнів араукарій і бенетитів, вони помітили далеку сріблясту стрічку великої ріки. Вона ясно вирізнялася серед червоного моря первісного лісу, що простягся аж до самого обрію. Сокіл засмучено зітхнув:

— Скільки води! Як хороше, як чудово було б нам знизитися там. Адже ж з водної поверхні можна стартувати цілком безпечно.

— І до того ж ця річка зовсім недалеко, — додала Галя. — Усього кілометрів п’ять чи десять, правда, Вадиме Сергійовичу?

— Так, по прямій — кілометрів вісім. Проте нам від цього не легше, — ще раз зітхнув Сокіл. — Астроплан туди не перетягнеш!