Владимир Владко – Аргонавти Всесвіту (страница 32)

Твоя Галя».

Мого листа було покладено разом з великим пакетом і іншими листами на Землю. Вадим Сергійович знову пригвинтив дверцята поштової ракети.

— Ну, будемо відправляти, — розпорядився Микола Петрович. — Одягаймося, Вадиме!

Вони одягли скафандри. А тоді Микола Петрович натиснув кнопку керування підйомником, на якому лежала поштова ракета, — і металева платформа з нею повільно почала підійматися вгору через великий люк, що відчинявся перед нею в стелі складу.

Микола Петрович, простеживши, як двері люка знову зачинилися, подав знак Вадимові Сергійовичу — і вони обидва вирушили назовні, як звичайно, через шлюзові люки.

А ще за кілька хвилин ми з Ван Луном відчули ледве помітний поштовх. Поштова ракета відірвалася від астроплана і полинула на Землю.

Дзеркало телескопа у нас уже було повернуте туди, куди мусив летіти космічний листоноша. І ми з Ван Луном побачили вогняну хмарку, що швидко віддалялась від нас: це працював ракетний двигун нашого листоноші. Лише кілька секунд — і хмаринка зникла, розтанула. Все! І тільки голос диктора Землі в навушниках все ще нагадував нам про надзвичайну подію. Іноді цей голос майже зникав, іноді його було чути краще. Ми слухали все ті ж самі слова і радісно поглядали один на одного.

…Вже вкладаючись спати (я, як і раніше, сплю прямо в повітрі, тільки прив’язуюсь до стінки під свинцевими аркушами, — і це дуже зручно!), я спитала Сокола, який цієї ночі відбував вахту:

— Вадиме Сергійовичу, розкажіть, будь ласка, як ви відправляли поштову ракету і як ви самі не відірвалися від корабля: адже один лише крок… брр, мені страшно думати, що можна було залишитися там, зовні, у холодному, мертвому просторі… а наш астроплан мчить так швидко, хіба його потім доженеш? Розкажіть про відправлення ракети!

У нашій каюті панувала сутінь, але з тону, яким відповідав мені Сокіл, я зрозуміла, що він посміхається.

— Нічого особливого, Галю. Коли ми вийшли на палубу астроплана, поштова ракета вже лежала там, на своїй платформі, між розчиненими дверима вантажного люка, наче в колисці. Ну, ми встановили її в потрібному напрямі, як показав Микола Петрович. Потім включили її двигун, а самі відійшли вбік. І вона майже одразу рвонулася і полетіла назад, до Землі. Тільки і всього.

Я була незадоволена. Така важлива подія — а він так сухо розповів про неї! Проте Вадим Сергійович, трохи помовчавши, додав, ніби розмірковуючи вголос:

— Ні, мабуть, не все. Мушу сказати, Галиночко, що мені й справді стало не по собі, коли поштова ракета викинула з своєї дюзи розпечену хмарку газів. Ми стояли, як я вже сказав, осторонь. І все ж таки мене трохи штовхнуло. Я відчув, що мене відносить вбік від астроплана. Немов щось тягне в простір. І не те, щоб я падав, ні, не так. А немовби відпливаю, відносить мене повільною, проте міцною течією… і схопитися нема за що, і пливти нема в чому… це тобі не вода, а порожнеча! Це було, правда, страшнувате відчуття. Власне кажучи, нічого небезпечного, — вів він далі, ніби виправдовуючись, — адже ми з Миколою Петровичем зачепилися тонкими тросами за гачки біля верхнього люка, отож нам ніщо не загрожувало. Та, крім того, мусило вплинути і власне притягнення астроплана, яке обов’язково потягло б мене назад, до корпусу астроплана. Все це я розумів. Але, як я тепер добре бачу, можна ясно розуміти розумом і все ж таки піддаватися емоційним відчуттям, особливо, коли вони незвичні… Так, мабуть, я довго пам’ятатиму цю хвилину!

Дивно, але цього разу навіть насмішкуватий Ван Лун не відгукнувся яким-небудь жартом. Він задумливо сказав:

— Думаю, це правда. Людина — жива, вона багато відчуває. Розум не завжди зверху. Машина ніколи не боїться, людина може хвилюватися. Це так.

Всі змовкли. А я уявила собі, що стою на корпусі астроплана, в темній порожнечі… навколо тільки далекі холодні зірки… і от мене відносить убік, і трос відчепився… і я лечу в чорний, безконечний простір… і астроплан все далі й далі від мене… і я залишаюсь сама в цій порожнечі… Ні, це надто страшно! Навіть піт на лобі виступив! Краще думати про щось інше. І я спитала Ван Луна:

— А чому все ж таки ми почули сьогодні Землю, товаришу Ван Лун? Чому космічне проміння пропустило до нас передачу Землі, а не заглушило її, як раніше?

Ван Лун, мабуть, знизав плечима.

— Це дуже важко сказати. Вважаю, можливо, Микола Петрович пояснить. Сам не знаю. Тільки якщо Микола Петрович не спить.

Голос Миколи Петровича звучав мрійно, коли він відповів:

— Ні, Ван, я не сплю. Але думаю не про те, про що ви запитували. Мене, мабуть, дуже схвилював голос нашої рідної Землі, який ми так хотіли почути, так чекали весь час. І ось ми почули його, — турботливий, стривожений… Мені згадалися наші розмови перед стартом: це коли ви, Вадиме, говорили про те, що ми надовго прощаємося з Землею, відриваємося від неї. Пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю, — трохи сконфужено відгукнувся Сокіл.

— Як бачите, ви були не праві, Вадиме. Ми не відірвалися від Землі, вона з нами завжди й всюди, наша Батьківщина. Навіть у безмежних просторах Всесвіту. Де б ми не опинились, наш народ і Батьківщина думають і піклуються про нас. Як це прекрасно, друзі мої! Яке щастя бути сином радянської Вітчизни!..

Він замовк. Ніхто з нас не насмілювався порушити мовчання, завадити думкам Миколи Петровича. Та й самі ми були також схвильовані його словами, теплими й зворушливими.

Але от Микола Петрович заговорив знову:

— Тепер відносно вашого запитання, Галю. Відповідь на нього може бути зовсім не такою складною, як вам здається.

— Та що ви!

— Ось послухайте. Це, звичайно, тільки попередні думки, вони ще потребують перевірки. Проте справа уявляється мені такою. Потужний потік космічного проміння, до якого ми потрапили незабаром після вильоту з Землі, має свої межі. Можливо, що космічне проміння поширюється не суцільно, а окремими потоками, такими широкими рукавами. Довгий час ми летіли, прорізаючи один з подібних потужних потоків, який, судячи з спостережень Вадима, іде з боку крабовидної туманності Тельця. І цей потік заглушав усі радіосигнали. А тепер, як мені здається, ми вилетіли з того потоку, принаймні з найбільш інтенсивної його частини. Тут, у цьому районі космічного простору, в якому ми перебуваємо тепер, потік проміння слабший, він менше викривлює і заглушає радіосигнали. Хоча в навушниках і тривають тріскотіння і гуркіт, але, як ви помітили самі, вони стали значно слабшими. І ми дістали можливість розбирати сигнали з Землі. Ну, можливо також, що й у нас на Землі збільшили потужність передавача, точніше його скерували в наш бік… Повторюю, все це тільки мої здогадки: хіба можна сказати зараз щось певне? От завтра Вадим проведе нові спостереження, вимірить інтенсивність, силу потоку космічного проміння. І, може статися, наслідки цих нових спостережень ствердять мої думки. Довідаємося завтра.

— Ще одна загадка, — вставив Вадим Сергійович.

— Назвемо це краще ще одним завданням, яке нам доведеться розв’язати, — поправив його Микола Петрович.

— Будь ласка, хай буде завдання, — погодився Сокіл. — Перед нами їх стільки, що й не злічити… і одне важливіше за інше.

— Вважаю, це дуже добре, — втрутився Ван Лун. — А то навіщо б нам летіти на Венеру? Туристи подорожують без діла, нам треба працювати, розв’язувати завдання.

— Та хіба я сперечаюсь? — жваво озвався Сокіл. — Це само собою зрозуміло, Ван. В мене були зовсім інші думки, і ви їх підкріпили своїм зауваженням, дорогий друже.

— Які думки? Скажіть, прошу.

— Уявіть собі, про фантастику.

— Про яку фантастику? — в один голос здивовано поцікавилися і Ван Лун, і Микола Петрович. Вражена була й я.

— А от про яку, — раптом захоплено заговорив Сокіл. — Ось ми з вами летимо в міжпланетному просторі, летимо на Венеру. Це безумовний факт — і разом з тим, з погляду людей, які жили ще в недалекому минулому, ну, скажімо, у п’ятдесятих роках нашого сторіччя, — це така ж безумовна фантастика.

— При чому тут п’ятдесяті роки нашого сторіччя? — заперечила я. — Вони минулися, ті роки, і ніякої фантастики в нашій подорожі немає.

— Правильно, правильно, Галиночко, і я ж так кажу. Але ось я згадую, як описували в минулому міжпланетні подорожі. І дивуюсь. Мені довелося прочитати чимало науково-фантастичних романів на цю тему — і я завжди дивувався.

— З чого?

— А з того, що коли судити за цими романами, то міжпланетні подорожі завжди виникали і здійснювалися випадково, без всякої потреби. Отак, вирішили — і полетіли. А навіщо? З якою метою? Невідомо. За словами Ван Луна — як туристи.

— Та про що ви, Вадиме? — вже нетерпляче спитав Микола Петрович.

— Зараз усе поясню. Ось я нагадаю вам кілька найпопулярніших у свій час науково-фантастичних романів про міжпланетні подорожі, звичайно. Почнемо з уславленого романа прекрасного письменника Жюля Берна «З Землі на Місяць». Чудовий роман, ним зачитувалися цілі покоління людей! І можна тільки захоплюватися розмахом сміливої фантазії Жюля Берна. Але…

— Ви що, хочете нагадати про наукові неточності Жюля Берна? — поцікавився Микола Петрович.

— Зовсім ні. Якщо пригадати, що цей роман написаний ще в дев’ятнадцятому столітті, то, навпаки, можна дивуватися, як Жюль Берн спромігся припустити так мало неточностей. Адже тоді навіть ніхто і не думав ще розроблювати питання про міжпланетні подорожі з науковою метою. Ні, я не про те, Миколо Петровичу. От що я маю на увазі: чому герої Жюля Берна полетіли на Місяць? Та просто тому, що артилерійському клубові, членами якого вони були, стало нічого робити після закінчення війни між Півднем і Північчю Америки. А коли нема чого робити, — давай, мовляв, вигадувати заняття! І вигадали: збудуємо велетенську гармату, з якої і надішлемо на Місяць ядро. От і все. Не було чого робити, ну й полетіли, чи не так?