Владимир Владко – Аргонавти Всесвіту (страница 20)

За ящиком, який приніс Сокіл, тягнувся гнучкий електричний кабель. Сокіл вийняв з ящика невеличкий апарат, з’єднаний шнуром з корпусом ящика, приставив його до пробки і повернув вимикач. Одразу із приладу висунувся масивний металічний стрижень, який дрібними сильними ударами бив по пробці. Це був електричний молоток. Частими ударами він забивав пробку в пробоїну. Вже через півхвилини Сокіл виключив молоток. Пробка міцно увійшла в пробоїну, щільно закривши отвір.

— Тепер заваримо краї!

У руках Ван Луна був уже інший апарат. Він нагадував знайомий кожному виробничнику прилад для електрозварювання, тільки портативніший. Ван Лун включив його. Спалахнула сліпуча, яскрава дуга полум’я. Легкими рухами Ван Лун проводив кінчиком приладу по краях пробоїни. І там, де вогняна дуга з’єднувала корпус астроплана, кріплення переборки і пробку, — метал пробки зразу розплавлявся і заливав стінку ракети, розпливаючись по ній. Пробка зварювалася з металічною стінкою і кріпленням переборки. Ця операція забрала теж небагато часу.

І нарешті Галя Рижко, яка уважно прислухалася до голосів Ван Луна і Сокола, почула радісний вигук геолога:

— Миколо Петровичу, можна включати повітряні апарати. Пробоїну закрито!

Проте Риндін заперечив:

— Рано ще, Вадиме! Двері в коридор відчинені, та й ви ще будете повертатися, повітря даремно виходитиме у відсіки. Йдіть до каюти, ізолюйте її, а тоді вже і включайте апарати постачання повітря.

— Єсть!

Тим часом Галя Рижко, яка остаточно заспокоїлася, з інтересом вивчала свій скафандр. Зроблений він був продумано і дуже дотепно. Товстий шар якоїсь невідомої Галі тканини, міцної й пружної, немов насиченої гумою, вкривав усе тіло; з неї ж були зроблені шаровари й рукава. Зовні ця пружна товста тканина була вкрита ще й тонкою металічною сіткою, яка, мабуть, призначена була захищати тканину від ударів, пошкоджень і подряпин і не давати їй роздуватися зсередини. Для цього ж таки в рукава й шаровари були вставлені металічні кільця.

Високий циліндричний закруглений зверху шолом з прозорого матеріалу міцно закріплювався на наплечному вигнутому кільці з блискучого металу. Це кільце зручно лежало на плечах людини, не заважаючи їй рухатися, і разом з тим надійно прикріплювало циліндричний шолом. Кілька гнучких трубок в металічних спіралях з’єднували нижню частину шолома з апаратами для дихання, які містилися за спиною, нагадуючи ранець.

Потужний прожектор, закріплений на грудях скафандра, давав сліпуче біле проміння. Галя кілька разів вмикала і вимикала його, знайшовши кнопку керування.

Виявилося, що руки рухаються в рукавах скафандра зовсім легко — так само, як і пальці в товстих рукавичках. Відчуття зв’язаності і незграбності, яке було у Галі перший час, виникало тільки спочатку, доки вона не звикла до скафандра. А потім все йшло добре і без найменшої незручності.

Взагалі в цьому надзвичайному скафандрі була безліч дотепних пристосувань. Галя дуже легко навчилася керувати обігріванням. Вона зразу ж намацала маленьку рукоятку в нижній частині шолома, про яку їй сказав Ван Лун, і знайшла потрібний для неї стан. Електрогрілка була, мабуть, десь у тканині костюма, а можливо, нагрівалася та сама металічна сітка, яка вкривала скафандр… В усякому разі, від цієї грілки розливалося приємне тепло, яке рівномірно зігрівало все тіло, від кінчиків пальців на руках до нігтів на пальцях ніг.

Галі дуже кортіло відшукати в скафандрі мініатюрну радіоустановку, яка дозволяла переговорюватися з товаришами і навіть чути всі звуки, що лунали зовні, поза скафандром. Адже для цього треба, щоб у шоломі був свій власний мікрофон і репродуктор і, крім того, окремий мікрофон, виведений назовні. Галя чудово розуміла все це, недарма вона завжди цікавилася радіотехнікою. Але виявити щось у шоломі чи біля нього їй не вдалося: мабуть, і мікрофон, і телефон були дуже маленькими.

Шукаючи радіоустановку, Галя обмацала вже всю верхню частину скафандра, коли прочинилися зовнішні двері каюти і ввійшли в своєму фантастичному для незвичного ока одязі Сокіл і Ван Лун. Останній зачинив за собою двері, перевірив, чи досить міцно прихопили її криві важелі, що висунулися з стіни, чи не залишилося десь щілини. Потім він повернувся до Галі:

— Нудьгуєте, дівчино, так? — лагідно, хоча, як і звичайно, трохи насмішкувато пролунав його голос. — Нічого, нічого, вже кінець. Прошу стежити за барометром, включаю постачання повітря.

— Та я зовсім і не нудьгувала, а слухала, як ви розмовляли, — відповіла Галя. — І потім зайнята була скафандром. Я ніколи не думала, що він так складно влаштований.

— А що, важко справлятися? — спитав Сокіл.

— Ні, зовсім не так! Він складний, а виходить, що вся ця складність допомагає людині відчувати себе зручно й легко.

— Ото ж воно й є, — задоволено сказав Сокіл. — У нас на астроплані все так! Ну, незабаром почнемо дихати нормальним повітрям, товариші. Ван Лун уже включив!

З вихідної трубки балона із стислим повітрям лився потік прозорого газу. Стрілка барометра анероїда повільно поверталась назад, до показників нормального тиску. І знову вона не квапилася, а повільно просувалась по циферблату, обережно проходячи повз кожну цифру.

— Скільки вже? — почула Галя голос Риндіна.

— Шістдесят, Миколо Петровичу.

— Значить, трохи згодом можна вже йти до вас, а то у мене в рубці повітря наче на Гімалаях…

Серце Галі тривожно стислося. Як вона могла забути про це!.. В астроплані, очевидно, було тільки три скафандри. І Микола Петрович віддав їй свій… Ой, як страшно думати про те, що могло б статися!.. А що ж буде після того, як вони прилетять на Венеру? Невже ж такі передбачливі люди, як Риндін і Ван Лун, не захопили з собою запасного скафандра? А якщо один з апаратів вийде з ладу?..

Наче у відповідь її думкам пролунав знову голос Риндіна:

— Ван Лун, як ви могли забути про резервний скафандр? Його давно вже слід було перенести до каюти.

У Галі відлягло від серця: значить, усе гаразд.

— Шкодую дуже, Миколо Петровичу, — відповів Ван Лун. — Дуже-дуже шкодую. Це лише моя провина.

Галя, вагаючись, подивилася на Сокола. Помітивши це, він спитав:

— Що, знову якесь нерозв’язне питання, Галю?

— Так, — сказала вона, — не розумію однієї речі.

— Якої?

— Ось, внутрішнє приміщення астроплана немовби герметично відділене від тих коридорів, які проходять між зовнішньою і внутрішньою стінами астроплана, правда?

— Правда.

— А метеорит пробив тільки зовнішню стіну?

— Ну і що ж?

— Значить, крізь отвір у цій зовнішній стіні могло вийти тільки те повітря, яке було в коридорах… А з внутрішніх приміщень воно не мусило вийти. Втім, повітря весь час виходило, і свистіло… Як же це так?

— А от погляньте сюди, Галю, — відповів Сокіл, вказуючи в куток каюти.

Там, у кількох сантиметрах від підлоги, косим зигзагом зміїлася тріщина. Вона була досить великою, над нею навіть луснула м’яка тканина, що вкривала стіну в цьому місці.

— Від міцного удару метеорита тріснула стіна каюти, — пояснив Сокіл враженій Галині. — Крізь цю тріщину і виходило у відсіки повітря. Воно й свистіло, як ви помітили. Але все обійшлося благополучно, тепер ми з Ваном заваримо і цю тріщину. А ви, Галиночко, в свою чергу, зашиєте і тканину після того, щоб усе було красиво… А ось і Микола Петрович!

Двері навігаторської рубки відчинилися. На порозі стояв Риндін. Обличчя його було похмурим. Жестом він показав: зняти скафандри!

Це було виконано одразу. Мандрівники зняли шоломи і з насолодою, на повні груди вдихнули свіже, холодне повітря. У каюті було холодно, мабуть, усього градусів з десять вище нуля: опалення, ввімкнене Ван Луном водночас з апаратом повітропостачання, не встигло ще підняти температуру до норми.

— Щось трапилося, Миколо Петровичу? — стривожено запитав Сокіл.

Голос Риндіна звучав дуже спокійно, так підкреслено спокійно, як звучить голос відважної людини під час очевидної небезпеки. Академік пощипував вуса.

— Метеорит трохи змінив наш курс, — сказав він.

Три пари очей занепокоєно дивилися на нього. Риндін, усе так само пощипуючи вуса, говорив далі:

— Ви цікавилися, Вадиме, чому не спрацювали наші радіолокаційні установки? Це дуже просто. Вони промацують простір попереду і дещо з боків, щоб в разі появи в їх полі зору метеоритів, негайно автоматично змінити курс астроплана і уникнути зіткнення. Так воно й було весь час. А цього разу радіолокаційні установки не могли помітити метеорит, бо він летів не назустріч нам, а ззаду, наздоганяв нас. І наздогнав. Швидкість нашу він майже не змінив: його маса замала для цього, та і його власна швидкість, хоча й дуже велика, все ж була в значній мірі погашена тим, що ми віддалялися від нього. Але курс він все ж таки дещо змінив, цей міжпланетний снаряд… Земні пости керування вже відзначили неприємну пригоду, запитували мене. Я розповів те, що знав і що міг виснувати. На Землі вже вирахували наше відхилення і зараз почнуть виправляти курс. Але це може спричинитися до затримки… можливо, доведеться знову включати наші двигуни. А поки що ми летимо вбік, трохи ухиляючись в глибину Сонячної системи.

— Але ж це означає… — нерішуче сказав Сокіл.

— Нічого ще не означає, — відрубав Риндін. — Якщо б не існувало земних постів керування, нам було б значно важче. А зараз… Ван Лун, ходімо до карт. Ми мусимо самі точно встановити відхилення і допомогти Землі виправити наш курс. Дорога кожна секунда!..