Владимир Василенко – Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка (страница 3)

На підставі цієї та інших подібних постанов на «чорну дошку» були занесені сотні українських сіл. І навіть суцільні райони. Їх мешканці опинялись у своєрідних «гетто», позбавлялись елементарних предметів повсякденного побуту, ставали жертвами спеціальних фінансових санкцій та вибіркових політичних репресій. Після виконання хлібозаготівельних планів 1930–1931 рр. в українському селі практично не було запасів зерна, і це підтверджували результати численних обшуків та рейдів, під час яких вилучалися мізерні, з погляду планових державних квот, обсяги зерна. Незважаючи на це, Сталін 1 січня 1933 р. телеграмою за власним підписом направляє українському керівництву постанову ЦК ВКП(б), яка стала своєрідним сигналом до продовження масових обшуків і вилучення будь-яких залишків продовольства в українських колгоспах, у колгоспників та одноосібників.

Широке застосування надзвичайно жорстких і жорстоких репресивних методів виконання надмірних планів хлібозаготівель і свавільне позбавлення селян усіх запасів продовольства є переконливим доказом наміру тоталітарної влади викликати голод в Україні і використати його як знаряддя для цілеспрямованого знищення українського селянства, як частини української нації.

Аналіз поведінки комуністичного керівництва дає можливість виявити низку непрямих доказів, які переконливо підтверджують наявність такого наміру.

По-перше, у розпал Голодомору українським селянам було заборонено виїздити поза межі України. Заборона забезпечувалась розміщенням на кордонах УСРР та на залізничних станціях військових частин і підрозділів ГПУ. Відповідно до Постанови Політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 р., органи влади були зобов’язані «не допускати масового виїзду селян із Північного Кавказу в інші краї та в’їзд до меж краю з України», а також «масового виїзду з України в інші краї та в’їзд в Україну з Північного Кавказу». Ця заборона свідомо позбавляла селян, що голодували, можливості придбати необхідні для порятунку продукти харчування поза межами ураженої голодом території України, прирікаючи їх на голодну смерть.

По-друге, систематичні і жорстокі репресивні заходи вживалися до тих партійних і радянських керівників усіх рівнів, які висловлювали незгоду з надмірними планами хлібозаготівель і прагнули допомогти селянам, що голодували, шляхом виділення їм продуктів харчування із колгоспних фондів.

По-третє, у державних резервах Непорушного і Мобілізаційного фондів було нагромаджено досить великі обсяги збіжжя, але цей ресурс не було використано для надання допомоги голодуючій Україні. В обох фондах на 1 січня 1932 року зберігалося 2,033 млн. т збіжжя, а на 1 січня 1933 р. — 3,034 млн. т. Цієї кількості зерна цілком вистачило б для забезпечення хлібним раціоном (при денній нормі 1 кг) до нового врожаю 10 млн. осіб у 1932 р. і 15 млн. осіб у 1933 р.

По-четверте, величезні обсяги збіжжя та інших продуктів харчування, вироблених в Україні, експортувалися за її межі — в інші регіони СРСР і за кордон, тоді як мільйони українських селян були позбавлені їжі і вмирали голодною смертю. З Радянського Союзу було експортовано 5,8 млн. т збіжжя у 1930 р., 4,8 млн. т — у 1931 р., 1,6 млн. т — у 1932 р. та 1,8 млн. т — у 1933 р.

Не викликає сумніву, що обмеження зернового експорту в 1931 р., наприкінці якого в Україні вже виникли серйозні продовольчі ускладнення, поширювалося голодування й навіть з’явилися перші ознаки голоду, та припинення такого експорту у 1932–1933 рр. могли б запобігти виникненню голоду. Причому такий крок не був критичним для реалізації планів радянської індустріалізації. Річ у тому, що в цей період упали світові ціни на пшеницю і, відповідно, зменшилися валютні надходження від її експорту. У 1932–1933 рр. вартість експортованого хліба становила лише 369 млн. крб. Тоді як від експорту лісоматеріалів і нафтопродуктів було одержано майже 1 млрд. 570 млн. крб.

По-п’яте, сталінський тоталітарний режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовлявся від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади, і отримання якої сприяло б якщо не відверненню трагедії, то істотному зменшенню її масштабів. Політика заперечення Голодомору і відмова від міжнародної гуманітарної допомоги є переконливим додатковим свідченням наміру режиму використати голод для знищення українського селянства, як частини української нації.

Отже, комуністична влада мала вдосталь ресурсів і можливостей для запобігання Голодомору в Україні, і голоду в інших регіонах СРСР. Однак ці ресурси не було використано. Натомість в Україні була свідомо задіяна продумана система репресивних заходів для позбавлення селян всієї їжі та припинення їх доступу до їжі, оскільки кремлівське керівництво мало намір використати штучний голод як знаряддя геноцидного знищення.

Підтвердженням штучного характеру Голодомору 1932–1933 рр. і навмисного використання його для вимордовування українських селян є продемонстрована сталінським тоталітарним режимом спроможність «контролювати голод». Із середини 1933 р. смертність від голоду в Україні почала знижуватись, і він припинився наступного року, хоча врожай 1934 р. становив лише 12,3 млн. т і був набагато нижчим, ніж врожаї 1932–1933 рр., які сумарно дорівнювали 36,9 млн. т.

Першим кроком у напрямі припинення репресивного вилучення продовольства в селян стала таємна директива-інструкція від 8 травня 1933 р. за підписами Сталіна і Молотова, адресована «всім партійно-радянським працівникам, органам ОГПУ, суду і прокуратурі». Цей документ орієнтував на припинення масових репресій: «Настав момент, коли ми вже не маємо потреби у масових репресіях, які, як відомо, торкаються не лише куркулів, а й одноосібників і частини колгоспників». Оскільки знесилені голодом та ізольовані у своїх селах селяни вже не становили загрози режимові, директива передбачала припинення масових виселень, «упорядкування» арештів та «розвантаження» місць ув’язнення.

У другій половині 1933 р. — на початку 1934 р. ЦК ВКП(б) та РНК СРСР ухвалили низку постанов, спрямованих на поліпшення умов праці і життя в колгоспах. Ці акти, зокрема, передбачали відмову від нереалістичних квот хлібозаготівель та свавільних методів вилучення зерна, встановлення нового порядку видачі авансів за участь у збиральних роботах (10 червня 1933 р.), нормативне закріплення права колгоспників мати корову, дрібну худобу та птицю (20 червня 1933р.), заборону додаткових зустрічних планів колгоспам, які виконали встановлені планові завдання (2 серпня 1933р.), надання допомоги безкорівним колгоспникам у придбанні корів (10 серпня 1933 р.) тощо.

Втім, вирішальним чинником у припиненні голоду стало скасування старої системи хлібозаготівель. Відповідно до Постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 19 січня 1934 р. встановлювалися тверді норми здачі зерна. Обов’язкова поставка не повинна була перевищувати одну третину валового збору кожного господарства при середньому врожаї. Одночасно з припиненням практики свавільного вилучення в селян зерна було більш ніж удвічі, порівняно з 1932–1933 роками, зменшено його експорт. У 1934 р. на експорт відправлено лише 770 тис. т збіжжя.

Виявлена тоталітарним режимом «ефективність» як в організації, так і в припиненні Голодомору свідчить, що намір винищення українських селян було реалізовано у певно визначених ним часових межах.

У спробах заперечити геноцидний характер українського Голодомору інколи посилаються на виявлені в архівах документи про допомогу, яка, за рішеннями союзного центру, надавалася регіонам, у тому числі й Україні. Так, британець Р. Девіс та австралієць С. Уіткрофт згадують і аналізують 35 постанов ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, ухвалених у період із 7 лютого по 20 липня 1933 р., які стосувалися надання такої допомоги. Схожої позиції дотримується американець М. Таугер. Слід зазначити, що таких постанов є набагато більше — їх видавала не лише союзна влада, і не лише в 1933 р. Вивчення цих документів свідчить, що така допомога була несвоєчасною, недостатньою й вибірковою. Значні її обсяги становила не продовольча допомога селянам, що голодували, а насіннєва допомога колгоспам для забезпечення посівної кампанії і збирання нового врожаю.

Якщо продовольча допомога надходила до села, вона надавалася лише у формі громадського харчування і лише тим колгоспникам, котрі ще були здатні працювати й жили в польових станах. Існували навіть постанови, відповідно до яких у лікарнях годували й лікували лише здоровіших і з кращими шансами на одужання. Продовольча допомога не надавалася селянам-одноосібникам, натомість її отримувало місцеве партійне і комсомольське керівництво, активісти.

Як правильно зазначив В. Марочко, у 1932–1933 рр. рішення союзних органів щодо «виправлення становища а Україні» і «надання допомоги Україні» були спрямовані не на подолання причин голоду і рятування українських селян, а насамперед на забезпечення виробничих потреб у ході посівних та збиральних кампаній.

Така допомога надавалась як у пропагандистських цілях, так і з метою маскування злочинної поведінки влади. З огляду на це не можна не погодитися зі слушною думкою С. Кульчицького, що допомогу пограбованим селянам, у яких щойно було примусово вилучено усі запаси продовольства, слід вважати елементом злочину.