Владимир Тендряков – Замах на міражі (страница 43)
Ірина обернулася до Севи.
— «Стережіться лжепророків, які приходять до вас в овечих шкурах…»
— Уявляєте, а я приблизно те ж саме подумав, звичайно, іншими словами, — зраділо підхопив Сева.
— Коли ви вже такий проникливий, то здогадайтесь — чому я сюди прийшла?
— Напевне, щоб запросити нас за стіл.
— Не вгадали! По-перше, наша компанія ще не в повному складі, по-друге, пиріг з капустою ще не упрів, а по-третє… Ось заради цього третього я й прийшла; гадаю, що міцної наливки, яку приготувала Катерина Іванівна, може, й мало буде. Дивіться — четверо чоловіків! Не зле було б негайно купити пляшчинку або зо дві коньяку. А зараз ще раз виявте свою проникливість, юначе, скажіть мені: хто має вчинити цей подвиг?
— Стережіться лжепророків і стережіться пророкувати! — торжествуюче вигукнув Толя Зибков.
Сева смиренно кивнув:
— Розумію. Цей подвиг повинен здійснити я.
— Розумний. І не баріться!
Сева пішов. Ірина викурила з нами сигарету, повернулася на кухню. Толя Зибков уздрів Мислителя на столі, взяв його в руки, довго крутив ним, непоштиво перевернув догори ногами, присвиснув.
— Ого, яка лавочка!
Низенька лавочка, на якій сидів Мислитель, була оздоблена по нижньому краю простеньким східчастим узором. Я якось не звернув на нього увагу.
— Це вражає, Георгію Петровичу. Бачте, замало сидіти на зручній лавочці, воліємо ще й на красивій… Звідкіль ця дивна потреба у красі? Бабуся-мавпа, здається, нею зовсім не грішила.
І ми схилилися над перевернутим Мислителем, говорили про необхідність мистецтва…
Наша тема вичерпалася не скоро, а Миша все ще не з’являвся. Увійшла Катя, вже без фартуха, без кухонного рум’янцю, старанно зачесана, підфарбована, у світлому святковому платті.
— Усе готове. Може почнемо, щоб не нудитися?.. Ага, а де ж Сева?
— Посланий за коньяком.
— Він давно вже повернувся. Віддав коньяк й умить щез. Я думала, він поспішив до вас… Ану, ану, піду гляну, чого він там?..
Хвилин через десять Сева з’явився. Він був чомусь без свого ультрамодного галстука, лице трохи бліде і якесь асиметричне. Я не встиг спитати, що з ним, як на столі задзвонив телефон.
Зовсім незнайомий чоловічий голос:
— Товариша професора Гребіна Георгія Петровича, якщо можна.
— Слухаю вас.
— З відділення міліції турбують. Капітан Кумушкін. Хочу вас спитати, коли дозволите.
— З міліції?.. Так, прошу.
— Ви знаєте такого громадянина… Копилова Михайла Олександровича?
— Що з ним?
— Та ось затриманий…
Через п’ять хвилин я вже збігав по східцях униз.
Досить простора, не дуже світла кімната міліції, перегороджена бар’єром, викликала відчуття суворої відчуженості, навіть занедбаності, ніби знаходилась не поряд з вируючою, залитою вечірнім сонцем московською вулицею, а десь на глухій залізничній периферії.
Біля входу нудьгуюче підпирав одвірок кремезний міліціонер, за бар’єром маячили червоні околиші, а біля стіни на лавці під плакатом з похмурим закликом до боротьби з пияцтвом, четверо — наїжачений Миша Дідусь і довговолосі, довгов’язі парубійки. У двох ображено пісні фізіономії праведників, у третього ж фізіономія деформована, потворно розпухлі губи — тут уже не до праведності, заглибився у себе.
Миша стріпнувся, поспішно кинувся назустріч мені, пригнічений, здавалося, став нижчий на зріст, жалісно посміхнувся:
— Не дійшов до вас, Георгію Петровичу. Ось звернути довелось.
— Прошу пробачення…
Офіцер міліції, цупкенький, ладний, з привітно-офіційним виразом на лиці, живими оцінюючими очима.
— Капітан Кумушкін. А ви, коли не помиляюся, професор Гребін. — Осудливо-владно у бік Миші: — Прошу зоставатися на місці. Будете потрібні, покличемо… Пройдемо до кабінету, товаришу Гребін, там усе з’ясуємо.
— 3-зуб-би, гад, виб-бив… — простогнав хлопець з деформованою фізіономією.
Кумушкін не звернув уваги на стогін.
У тісному кабінетику з канцелярським столом, з вікном на дитячий майданчик з гойдалками Кумушкін змінив «офіційну привітність на начальницьку заклопотаність.
— Сталося ось що… — без передмов почав він. — Магазин «Гастроном» на нашій вулиці, той самий, що навпроти Скверика, гадаю, його ви добре знаєте… Ну так ось, якийсь юнак вийшов з нього з авоською там чи з пакетом, звідки стриміли шийки пляшок. За ним одразу ж ув’язалися троє бравих парубійків… Ви тільки що мали честь їх лицезріти, правда, не в такій уже геройській подобі, яку вони звично мають на вулиці… У скверику вони обступають цього хлопця, а далі дуже знайома нам сцена — чіпка лапа за авоську, зрозуміло, з умовляннями: алкоголь, мовляв, шкідливий для здоров’я!.. При цьому, зважте, сквер зовсім не безлюдний — і перехожі, як завжди, і бабусі з візочками, і пенсіонери на лавках, дівча собачку на повідку вигулює… Звісно; власник пляшок пробує обурюватися — стусан у живіт; а може, й в щелепу, хлопець осувається на землю, а браві хлопці, прихопивши авоську з пляшками, баским талончиком… Та наткнулись на нього. На Копилова… Він справді у вас працює?..
— Він мій асистент. Знав його ще студентом. Можу з усією відповідальністю…
— Так, так, товаришу Гребін! — з деяким ентузіазмом, навіть не давши договорити, згоджується зі мною Кумушкін. — Нема ніякої необхідності переконувати мене у порядності вашого асистента. Вірю вам і вірю йому! Він не напав на них з кулаками, а запропонував повернути відібране і, напевне, зажадав вибачення. Але ж це вуличні герої, їх троє на одного… Першими з кулаками накинулися, звісно, вони…
— Гм-м. Нерозважливо.
— Отож-то, що нерозважливо. Двох зразу поклав, а ось третій кинувся навтьоки, та, мабуть, зі страху забув, що тікає з краденим. Ваш асистент наздогнав його і… в поспіху необережно застосував прийом — до крові і, здається, зуби вибив.
— І ви це йому ставите в вину?
— Особисто я — ні.
— Тоді я маю велике прохання — швидше відпустіть його. Нас чекають.
Капітан Кумушкін з хвилину співчутливо розглядав мене, зітхнув.
— Вам доведеться все-таки вислухати мене до кінця… Отже, герої валяються на газончиках, потерпілий, скулившись, сидить на доріжці, а в скверику, зрозуміло, переполох. І, звичайно ж, лихим Словом нас згадують, міліцію: мовляв, коли треба, її нема. Дівчинка з собакою виявилася наймудрішою — добігла до постового. Не минуло й десяти хвилин, браві молодці навіть отямитися не встигли, як лежали, так і лежать. А ваш асистент чесно зізнається — ось так і так, напали, збили з ніг он того товариша. А потерпілий товариш, коли постовий обернувся до нього, в очі заявляє: «Ніхто на мене не нападав, нічого не знаю, самі зчепилися, а стороннього втягуєте». Й авоську свою вже в руках держить…
— Як? — вразився я. — Чому?
Знову співчутливий погляд на мене капітана Кумушкіна.
— Злякався, — просто пояснив він. — Ці копійчані розбійнички можуть потім відомстити. Й інші мовчали з тієї ж причини — далі від гріха. Адже не кожен може справитися з трьома… Одне слово, народу багато, а свідків нема.
— Ну-ну, тим більше повинні вжити рішучих заходів — тероризують населення.
— Ех-ех, — з досадою, видихнув капітан Кумушкін. — Заходи? Які?.. Може, накажете своїми силами їх провчити?
— Та боронь боже!
— Саме так, оборони нас від усякого свавілля, ми перші підкорені закону. А пан закон вимагає від нас: докази на стілі А що ми можемо викласти на стіл? Перше — заяву благородного заступника, яка заперечується тим, за кого він заступився. Друге — сліди жорстоких побоїв, завданих усім трьом, аж до вибитих зубів. Третє — пояснювальна довідочка до справи: Копилов Михайло Олександрович — майстер з карате, а користуватися цією небезпечною майстерністю рівносильно застосуванню холодної зброї… І як ви думаєте, що скаже після цього закон?.. Я з хвилину пригнічено мовчав.
— Але чому ж потерпілого не запросили до відділення міліції? — несподівано здивувався я. — Чому тут уважно з ним не побесідували?.. Чому через боягуза повинна терпіти порядна людина? Через підлого боягуза!
Кумушкін скрушно покрутив кашкетом.
— Отож і воно. Поки молодчиків, які розвалювалися на частини, збирали з газонів, потерпілий наче крізь землю провалився. Так, постовий дав промах. Він не наш — з ДАІ. Спасибі йому і на тому, що згодився пост покинути.
— Дивні фокуси викидає життя, — промовив я прибито, — очевидне недоказове, підлість некарана, а самовідданість непростима. Та невже це вас не лякає, товаришу Кумушкін?
— А я себе, товаришу Гребін, у рукавичках тримаю. На нашій роботі обурюватися і кипіти — швидко випаруєшся, для діла тебе не залишиться.
— І як же ви сьогоднішню справу вирішите? Яким чином?
— У три етапи, товаришу Гребін, у три етапи. Перший етап, можна вважати, уже пройдено — звернув пильну увагу на цих покидьків. Їм моя увага — ніж гострий, за кожним з них напевне хвіст тягнеться. А зараз — друге: прощу їх великодушно…
— Як?!
— А ви хотіли б, щоб я їх до лави підсудних приволік? Вони-то сядуть, але поруч з собою посадять Аніку-воїна. А кому закон більше запише-це питання ми з вами вже розглядали. Тож чи не ліпше негідників відпустити, щоб самовідданого хлопця врятувати? Чи ви думаєте інакше, товаришу Гребін?