Владимир Тендряков – Замах на міражі (страница 26)
А Нерон з покірним старанням виконував усе, що заведено у лицедіїв, те, чого вимагала від них сувора публіка: не сміти присідати для відпочинку, не сміти витирати піт нічим, окрім одежі, яка на тобі, не сміти бризкати слиною чи виділяти що-небудь носом, щоб помітили глядачі… Скромність і бездоганність лицедіючого імператора викликали несамовиті оплески і грозовий схвальний гул, прорізаний істеричними вимогливими криками: ще, ще не наситилися!
Нарешті вже Нерон закінчив, укляк на коліно, схиливши обрамлену світлими кучерями голову, повів рукою — принижено-шанобливий жест, що виражає повагу до глядачів, готовність прийняти їхній суд.
І глядачі, притиснуті один до одного, вибухнули спершу хаотичними криками й оплесками, але крики поволі перейшли у дружні наростаючі і спадаючі вали захвату. Їм у такт акомпанементом оплески тисяч долонь. Римська публіка зараз сама давала виставу одному-єдиному глядачу, який стояв із смиренно опущеною головою на сцені. Римська публіка зналася на цьому, бо на постійних видовищах мала можливість засвоїти свої обов’язки — ганити або захоплюватися. Зараз ганити заборонено— вона тисячоусто захоплювалася.
Аппій у себе в Аквілеї не пройшов такої школи, він був розбитий, почував себе незатишно у порваній тозі, втомився від шуму юрби, від напруження, з яким стежив за імператором, від власного старання, з яким бив у долоні. І він ніяк не міг попасти в такт, плескав вроздріб з усіма. Центуріон, який проходжувався між рядами, насунувся на нього, без слів — іржаве обличчя під начищеним шоломом байдуже — вдарив древком списа раз, другий… Зневажливо, мов раба. А з-за його плеча вигулькнула лисяча фізіономія, кинула гострий погляд, багатозначно покрутила носом.
Аппія ніхто ніколи у житті не бив, він завжди був у пошані, але дивно: зараз він не відчував ані образи, ані гніву, а тільки біль у плечі від удару. І страх… Настільки промовистою була спина центуріона, який відходив від нього, така кам’яна переконаність у ній — чесно виконано доручену справу, — що Аппій навіть і не сумнівався: провинився, заробив по заслузі. Проте почував себе жалюгідним, ницим, нікчемою, що затесався у ворожу юрбу — кожен повинен зневажати його, кожен може скривдити.
— Та аплодуй же! Аплодуй! — не дивлячись у його бік, виразно промовив сусід, немолодий і поважний, також з однією вершницькою смужкою на вим’ятій туніці. — Додому не вернешся.
І Аппій запопадливо заплескав, намагаючись потрапити в такт. Він плескав, а страх у ньому ріс. Він згадував кинутий з-за плеча центуріона пронизливий погляд лисячої фізіономії. Його запримітили, його мають вивести. За неповагу до імператора. Не вернешся додому. З такими, як він, у Римі не церемоняться.
Сусід старанно не дивився у його бік, їв очима смиренного Нерона, ляскав у долоні.
Аппій плескав і — треба ж! — попадав у такт.
Вистава тривала весь день і всю ніч. Були недовгі перерви, коли дозволялося вийти. Всім дозволялося, але він, Аппій, був на приміті. І Аппій не зважився залишити своє місце. Глядачі тут же на лавках їли, дістаючи хліб і вино з кошелів. Раба, який мав принести Аппію їжу, не впустили. Отже, його треба було розшукати біля входу…
Він сидів і дивився на виставу, нічого вже не бачив, нічого не чув, але з усіх сил плескав, коли плескали всі. Увесь день, і ніч, і ще частину дня…
Він не пам’ятає, як вибрався з цирку. Раб, який вірно чекав біля входу з кошелем їжі, відтягнув його до будинку, де Аппій завжди зупинявся, коли приїжджав до Рима.
Його, дбайливо поклали в ліжко, почалася гарячка…
Він отямився і побачив схилене над ним вузьке смагляве обличчя, уважні темні очі.
— Милість божа зійшла на нас — ти дивишся, і погляд твій осмислений, — промовив незнайомець.
— Хто ти? — слабо спитав Аппій.
— Я лікар, ім’я моє Лукас.
Так і відбулось їхнє знайомство ще у напівмаренні.
Господар дому — багатий купець-іудей. — вже багато років був зв’язаний торговельними справами з Аппієм. Аппій, будучи впливовим в Аквілеї, допоміг йому одержати римське громадянство, тому зараз хворому — кращі покої, уважний догляд і надійний лікар.
Лукас був грек з Антіохії, там він зійшовся з проповідником нової віри. Проповідник цей мучився загадковою хворобою. Лукас його лікував, їздив з ним і по Галатії, і по Македонії, прибув до Рима.
У минулому році страшна пожежа спустошила Рим. Нерон побачив у цьому вину тих, хто навернувся до віри, що невгодна богам, звелів хапати і страчувати. І страти були страхітливі, про них йшли перекази по всій імперії — нещасних одягали у шкури диких звірів, цькували собаками, їх спалювали на вогнищах у такій кількості, що вночі у садах Нерона було так видно, ніби на свята. Сам Нерон сидів у юрбі в одежі візничого й милувався…
У ці дні Лукас загубив проповідника Павла: чи той загинув, схоплений на вулицях серед сотень інших, чи встиг з небагатьма щасливцями прорватися в Остію, де їх чекав корабель, що вирушав до Іспанії, — невідомо. Сам Лукас уцілів тому, що лікував багатого патриція на віллі за містом.
Він був вільновідпущеником, але не з тих, хто здобув волю собачою відданістю господареві, хитрістю і збиткуваннями над іншими рабами. Він заслужив це своїми знаннями, які щедро і з користю застосовував. І слабкий і сильний відчували однакову потребу у ньому. Вугласто-незграбний, не приховуючи своєї плебейської простоти, він ніби щезав, ставав непомітним, коли у ньому не мали потреби, і з’являвся, ставав незамінним, якщо траплялася якась біда. Від його м’якого голосу, від уважного мовчання, від прямого, чогось очікуючого погляду втомлених темних очей спливав обволікаючий спокій, такий рідкісний у цьому розшарпаному, ненадійному світі, де кожного підстерігає невидима небезпека.
Не настойки з трав, і не різкий запах притирань лікували Аппія, а цей нежданий спокій. Страх, що його могли запідозрити в неповазі до божественного Нерона, почав помалу здаватися дурницею. Та й сам підступний Нерон у цьому тихому пристанищі був далекий і примарний, неправдоподібний, як недавній жахливий сон, Про нього просто не хотілося згадувати, він починав вірити, що ще є на світі доброта, є надійні люди, ще можлива неквапна — без недомовок, без утаювань — бесіда.
— Бог заповів, щоб на землі були раби і були пани, — тихо промовляв, схилившись над лежачим Аппієм Лукас. — Та це не означає, що Бог більше любить вас, панів. Рабу він доручив носити найважче — тягар покірності. Що може бути важчим від цього? То невже бог не повийен любити раба? І пан, який пихато зневажає покірність, хіба не йде проти Бога, хіба не карає цим себе?
Тихий голос, але жалить. Аппій пробував обуритися:
— Але хіба раб не лінивий, не брехливий, хіба він ніс би тягар, який заповів йому бог, коли б його не змушували силою? Покажи мені такого раба, який би смиренно скорявся, і я любитиму його!
— Я сам був рабом, — нагадував Лукас з лагідною прямотою, — і мене любили… Так, такі, як ти, пани. Інакше мене б не відпустили на волю.
— Я не мав рабів, схожих на тебе.
— Ти просто їх не помічав, — спокійно заперечував лікар. — їх мало. Так. Більшість рабів не несуть Боже, ось тому Бог і карає їх вашими руками. Ну, а скажи, пане, чи багато хто з вас чинить так, як заповідав Бог? Він заповідав — не вбий, а ви вбиваєте без жалю, навіть пишаєтеся своїм правам убивати. Заповідав — не кради, а ви крадете…
— Я жодного разу у житті ні в кого не крав! — обурився Аппій.
— Невже?.. — засумнівався Лукас. — Ти крав, сам того не відаючи, у свого раба — замість повної жмені оливок давав половину. Ти годував досита своїх волів, та лише не рабів, які на тебе працюють. Може, я брешу, благородний Статілій Аппій, твої раби завжди були ситі?..
І Статілій Аппій мовчав.
— Ось я й хочу сказати, що угодних богу панів так само мало, як і угодних богу рабів. Ніхто з них не любить ближнього свого, як самого себе.
Вузько посаджені уважні очі дивляться просто у вічі. Аппій мовчав і згадував, як на його плантаціях оскаженілі наглядачі виривають його іменем останній кусень хліба у голодних рабів. І раби втікають від нього, щоб бути спійманими і розіп’ятими на хресті… Він, чесний Статілій Аппій, нарікає на жорстокий світ, де люто владарює злобний Нерон, а як має почуватися раб у тому світі, володарем котрого є сам Аппій?..
І Лукас, ніби вгадуючи його думки, починав розповідати про вчителя — в Антіохії, Галатії, Фракії він створював громади, де є бідні, є багаті, є пани і є раби, але всі брати один одному, пан завжди пам’ятає — «…кожен одержить нагороду за працею своєю», а раб, який став братом своєму пану, не забуває, що ще більше і ревніше повинен служити йому.
День у день точилися розмови, день у день міцнішав у Аппія намір — створити у себе громаду, де він буде люблячим батьком своїх рабів. Але йому потрібен надійний помічник… Аппій почав умовляти Лукаса їхати з ним.
Обом було небезпечно залишатися у розпаленому злобою, суєтному Римі. Вони виїхали, як тільки Аппій став почуватися краще.
Їхали ясними осінніми днями Емілієвою дорогою, через горби Етрурії, низькими долинами, де ліниво котив свої води Ладус. І продовжували вести неквапливі бесіди. І здавалося Агатію тоді — все ясно і просто, попереду нове життя, попереду переродження.