Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 48)
Гори, стрімкі й велично спокійні, височенною стіною дибилися на тому боці улоговини. Ані Пунтус, ні Марцаліс не встигли б до них навіть дістатися за такий час, та в цьому й не було потреби. Їх шлях, безумовно, лежав до зорельота — через плато, покраяне скелями і розколами. Лише тут їх і слід шукати.
Згромадивши на плечі скриньку з радіопередавачем і запасом зондів-антен та пристебнувши до пояса плазмовий ніж, який при нагоді міг послужити і зброєю, Пасько з локаторним шукачем у руках вирушив навпростець через плато до улоговини.
На деякий час сріблястий купол зник з очей, заступлений кам’яним ескарпом. Пасько опинився у темряві, притишив ходу і з заздрістю дивився на рожеві вершини. Ліхтар приносив мало користі, він освітлював лише маленький кружечок під ногами. Пасько подумав, що, може, десь поряд, у якомусь розколі і знайшли свій останній притулок його товариші, поспішаючи, як і він, до зорельота.
Нарешті світло проникло і в улоговину. Навколо все заіскрилося міріадами крапельок-веселок. Пасько аж зажмурився. Коли його очі під окулярами світлофільтрів звикли до яскравого світла, він здерся на найближчий виступ і уважно оглянув довкілля. Товариші могли йти лише цим шляхом, бо узбіччя були цілком непрохідними. Але ніщо йому не нагадувало, що тут коли-небудь проходила людина, — ніким не займана цілина, мовчазне суворе каміння…
Пасько перелічив запас зондів-антен і, подумавши, послав на базу сигнал: «
Зореліт відкрився раптово, як тільки тіснина перейшла в улоговину. До нього залишалося метрів шістсот, либонь, іще більш нерівного й небезпечного шляху. Пасько не відриваючись дивився на гордий профіль зорельота, що схилився ген там, над безоднею, і, навіть нахилений, зберігав стрімкість своїх ліній. Яка краса! Пасько мимоволі захоплювався творінням людського генія і відчував, як раптовий напад туги стискає серце.
Зореліт виглядав як живий, але смертельно поранений велетень. Блискуча металічна обшивка подекуди не витримала випробувань простору — чужа атмосфера, метеорити залишили свої відбитки на її колись дзеркальній поверхні.
Пасько перебрався на сусідню скелю, панорама огляду збільшилася. Зореліт став видимий майже до корми. І Пасько помітив те, що досі було сховане від нього і що вразило його до глибини душі. Вузька тріщина чорною змією повзла по корпусі знизу мало не до половини тіла корабля. Це, напевно, і означало катастрофу. Може, давню, а може, і зовсім недавню.
Знову його першим пориванням було бігти якнайшвидше до корабля. І знову Пасько примусив себе стриматися. Пунтус і Марцаліс ніби стояли в нього перед очима. Подумалося, що вони, напевно, побігли до зорельота навпростець. Це було логічно. Але вони не знали, що не повернуться. А він це знав і зобов’язаний був зважувати кожен крок.
Пасько присів на камінь, зменшив потужність електричного обігрівача в скафандрі. Свіжий струмінь холодного кисню обсушив спітніле чоло, стало трохи легше. Пасько почав думати більш розважливо. Він допускав, що з обома його товаришами могло випадково трапитися нещастя. Одначе їх рації, забезпечені міцним захисним панцирем, маючи автономне енергетичне живлення, повинні діяти ще декілька сотень годин. Хвиля — відома. Така сама, як і в нього. І на ній тепер нема жодного звуку. Невже щось затримує хвилі?
У Паська було дві можливості, щоб розпочати пошуки. Одна, більш певна, — піти до зорельота, друга — оглянути місцевість навколо корабля. Він був переконаний, що з зорельота починали товариші, принаймні, один з них, швидше за все Пунтус, перший. Пунтус не повернувся. Це повинно було насторожити Марцаліса, і той, остерігаючись чогось невідомого і небезпечного, певно, не пішов навпростець, а вибрав кружний шлях — більш довгий і більш надійний. І також не повернувся. Отже, будь-яка дорога ховає рівну частку загрози. Пасько зітхнув і пішов навпростець.
Нелегко було помітити сліди когось з космонавтів у цьому кам’яному хаосі. Погляд мимоволі скерувався в бік гірського хребта. Зараз під яскравим промінням він здавався набагато красивішим, аніж тоді, коли Пасько бачив його з рівнини. У безповітряному середовищі скелі були на диво рельєфними, без напівтіней, забарвлені в дивовижні кольори. Милуючись ними, Пасько, однак, не забував, що за цією красою ховалося щось іще, і про це він не мав права забувати.
До зорельота було недалеко. Щоб не бачити тріщини в корпусі, яка нагадувала про аварію, Пасько трохи збочив ліворуч. Звідсіля корабель здавався майже цілим, готовим до стрибка в безмежні простори Всесвіту. Пасько закрокував швидше, ніби й справді боявся спізнитися на старт.
Кам’яні нагромадження зустрічалися все частіше, переходили в суцільні завали. По виступах у скелях, щохвилини зісковзуючи, він ледве видерся на вершину кам’яної гряди. Віддихавшись, обережно висунув голову і не втримався, підхопився. Зовсім неподалік, тулячись до підніжжя високого крутосхилу, ніби ховаючись, лежала людина, зодягнута в скафандр. Пасько бачив лише її ноги.
Не вибираючи дороги, Пасько скотився вниз і підбіг до людини. Це був Марцаліс. Як живий, хоча шолом його був відкинутий. Пасько перевернув товариша на спину. На обличчі, в широко розплющених очах Марцаліса застигли біль, раптовий страх і ще щось таке, чого ніяк не можна було зрозуміти. На тілі ніяких слідів, які могли б пояснити, чому відкинутий шолом.
Знесилений, Пасько прихилився до скелі. Тисячі питань блискавицями перетинали мозок. Виходило щось неймовірне: спочатку Марцаліс помер, а потім узяв і відкинув шолом і тим самим автоматично вимкнув рацію. Але цього, безперечно, він сам зробити не міг. Тоді — хто?
Лише тепер Пасько звернув увагу на запасні кисневі балони, які лежали поруч з Марцалісом. Вони були з відкрученими вентилями — без газу. Схоже на те, що комусь знадобився кисень, і він перегнав його по шлангу в інші балони.
Думка обпалила Паська, налякала неймовірністю. Він гнав її геть, а вона лізла в голову, виростаючи, заступаючи собою все інше. Пунтус пішов раніше на цілу добу. Його кисень уже скінчився. Пунтус? Пасько аж зубами заскреготав від люті на себе. Як він міг хоч на мить припустити таке? Хіба Пунтус, з яким пройдено стільки космічних шляхів, його друг, який завжди підставляв плече допомоги товаришеві, міг зважитися на таке? А коли не він, то хто? Їх тут було лише двоє — Марцаліс і Пунтус. Відчуваючи, що скоро і він заплутається в цій чортівні, що навалилася на нього, Пасько присів біля тіла Марцаліса, постарався зосередити думку на побаченому.
Надія, з якою він вирушав на пошуки товаришів, зменшилась наполовину. Один загинув. А другий, можливо, ще живий. Може, він, Пунтус, натрапивши на труп Марцаліса, забрав його повні балони і тепер десь близько, поряд і чекає допомоги? Пасько знову вилаяв себе: як це не спало йому на думку раніше? Він навіть закричав: «Пунтусе! Пунтусе!»
В шоломофоні у відповідь не почулося ані звуку. Це трохи охолодило збудженого Паська. Він постояв хвилину над тілом товариша, потім, щоб не загубити це місце, поклав на скелю порожній кисневий балон і пішов далі.
День увійшов у силу. Сонце світило яскраво і, напевно, гаряче, бо там-сям тріскали скелі, беззвучно сповзаючи вниз стрімкими стінами тіснини. Пасько йшов обережно, стримуючи увесь час бажання перестрибнути через розколи, які один за одним траплялися на його шляху. Вони здавалися вузькими, протилежний край — близьким. А кинеш камінь, щоб перевірити, і лише тоді зрозумієш справжню відстань і глибину — в безповітряному просторі все виглядало оманливим.
Невдовзі знов показався корпус зорельота, до часу схований горою. Сам не знаючи чому, Пасько насторожився. Потім здогадався — Марцаліс лежав лицем до зорельота.
З того місця, де стояв Пасько, можна було спуститися вниз, у долину, якою закінчувалася улоговина. Можна було дістатися так само і до зорельота, до якого вів вузенький карниз, навислий над урвищем. Пасько вже вирішив іти карнизом, як раптом помітив, наче на затіненому боці спалахнув і відразу згас слабкий вогник. Пасько покліпав очима, боячись, що це йому здалося, і поліз униз.
Він був упевнений, що Пунтус там, і не дуже слідкував за дорогою. І тільки озирнувшись, спинився як укопаний. Під скелею, на якій височів зореліт, лежав Пунтус. Він наче оступився і покотився, затримавшись на мить на гострих каменях. Але… І в нього був відкинутий гермошолом, як у Марцаліса.
Паська охопив жах. Все, що він бачив тут, було схоже на якусь страшну казку. Останні сумніви зникли: поряд з зорельотом має бути хтось третій. І, ніби підтверджуючи його думку, приймач, автоматично налаштувавшись, вихопив з тиші уривок фрази — невиразне бурмотіння. Голос був незворушним, мовби неживим.
Пасько послухав іще і з полегкістю зітхнув: робот. Все пояснювалося дуже просто. Автомати надовго пережили екіпаж і привели зореліт на цю планету — вона трапилася на їх шляху випадково. Запрограмовані на діяльність, роботи покинули корабель і розбрелися. Один з них вцілів досі. Тільки, вочевидь, щось у ньому зіпсувалося, бо, спочатку вбивши людей, він потім спробував допомогти їм і зривав з них гермошоломи, пускав у обличчя струмінь кисню.