Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 10)

— Степане Васильовичу, Степане Васильовичу, що з вами, що з вами?..

Бурмаков не відразу зметикував, чому його викликає стурбований Павло. Давно б пора дати звістку про себе, а він розмріявся, як юнак. Друзі, певно, почули його «розмову» з Фобосом.

— Даруйте, — відповів він, — замислився. Ось погляньте на причину. — На телевізійному екрані корабля з’явилася та сама картина, яку бачив він сам. — Зліва — Фобос. Ось він мало мене й не спокусив.

— Розуміємо, — здогадався Павло. — Фобос майже поряд. — І, не витримавши, сказав: — А раптом він порожнистий?

Очі Бурмакова блиснули з-під окулярів гермошолома, і в динаміку прохрипіло спантеличене: «Гм-м».

Проте жартувати часу не було. Ракета мчала з надзвуковою швидкістю, і на екрані все більш виразно вимальовувалася пустеля, що наближалася. Ні височини, ані низини, ані річки. Тільки пісок. Першу висадку було вирішено зробити саме сюди, де не передбачалося зустріти більш-менш розвинене життя. На зустріч з ним люди хотіли прийти вже озброєними певними знаннями про Марс.

Невдовзі екран стало затягувати туманом.

— Висота тисяча кілометрів, — повідомив Бурмаков по радіо.

Ще через півтори години польоту Бурмаков передав:

— Йду на посадку.

У репродукторі відразу почулися схвильовані вигуки Павла і Віті. Вони вимагали повідомлень, вражень. Бурмаков відповідав коротко: «Потім, потім» — і все уважніже вдивлявся вниз, ледве встигаючи наводити об’єктиви автоматичних кіноапаратів.

З вісімдесятиметрової висоти поверхня Марса виглядала голою і твердою, ніби спеціально зроблений посадочний майданчик. Бурмаков плавно посадив ракету. Легкий поштовх, і вона зупинилася.

Перша людина зробила посадку на Марс! Майже неймовірна, чудова подія, яка, безумовно, вже вразила людство, не викликала у Бурмакова майже ніяких емоцій. Він відчував себе дослідником. А голова дослідника повинна бути ясною, нерви спокійними.

Ракета стала вертикально, оточена молочним туманом, а сам Бурмаков лежав на спині. Увімкнувши механізми, які повертали ракету в горизонтальне положення, він задав роботу приладам. Вони показали, що туман знаходиться тільки навколо ракети і поступово розпливається на всі боки, з деяким відхиленням на північ.

— Дивно… — задумався Бурмаков.

Його почули на кораблі.

— Що трапилося? — запитав Павло.

— Сів у туман. Здається, хвилину тому було чисто, ні хмарки на десятки кілометрів навколо. Звідки він узявся?

— Від ракети, Степане Васильовичу, від ракети! — радісно закричав Павло. — В розрідженій атмосфері завжди так буває. Пригадайте, як ми із Землі спостерігаємо інверсійні сліди висотного польоту реактивного літака.

— Тьху ти, сушу голову, — розсміявся Бурмаков. — Здалося, що марсіани на мене туман напустили. Ну, готуюся до виходу.

— Будьте обережні, — попросив Павло.

Поки Бурмаков збирався, навколо ракети посвітлішало. Але проби марсіанського повітря брати поки що було не можна: у нім знаходилися залишки газів реактивного двигуна. Сидіти склавши руки, чекати? На це не вистачало терпіння. Перевіривши герметичність костюма, Бурмаков відкинув люк і вибрався назовні. Ґрунт під ногами був, мов земний. А ось в тілі відчувалася незвична легкість. Та воно так і повинно бути — тут все у два з половиною рази легше, ніж на Землі. Бурмаков зробив декілька кроків. Ноги почали провалюватися в дрібний пісок, залишаючи на нім відбитки слідів. Колупнувши носаком черевика, Бурмаков відчув під ногами твердий, схожий на камінь ґрунт. Верхній, сипкий шар піску був завтовшки не більше двадцяти п’яти — тридцяти сантиметрів.

Прилади показували, що з півдня дме слабкий вітер. Бурмаков пішов в південному напрямі, щоб подалі від ракети узяти пробу чистого повітря.

Туман остаточно розсіявся. Стояв марсіанський полудень. На дивовижному, синьо-фіолетовому небі — маленьке, незвичного вигляду тьмяне сонце — якась неправильна куля з короткими і товстими жовтими променями. Його тепло погано відчувалося навіть тут, в екваторіальній зоні. А навколо, скільки сягав погляд, тягнулася мовчазна, плоска, цегляного кольору мертва пустеля.

Бурмакову стало сумно. Хіба про таке він мріяв? Засмучений, він забув, що спеціально вибрав зону великих пустель, що вже одне те, що він знаходиться тут, — факт, що граничить з межею людської фантазії. І навіть якщо він не знайде тут більше нічого, то цього, досягнутого і побаченого, цілком досить, щоб пізнати величезну частину природи чужої планети.

Але слід було щось робити. Бурмаков зібрав зразки піску, в декількох місцях відламав шматки кам’яних порід, наповнив повітрям колби і пішов до ракети. Підійшовши до люка, він обернувся. Ті ж нескінченні піски…

З досадою закрив за собою люк.

Незабаром ракета стрімко злетіла вгору.

4

— Гадаю, зневірюватись рано, — заговорив Павло, вислухавши Бурмакова, коли той повернувся на корабель. — Ми самі бачили, що на Марсі є не тільки мертві піски. Шукатимемо.

Бурмаков посміхнувся:

— Ви умовляєте мене, наче я відмовляюся. Я знаю: нас чекають такі цікаві знахідки, що навіть уявити їх не вистачить фантазії. Багато що ми знайдемо. Тільки в одному я якось втратив упевненість: не сподіваюся, що тут є розумне життя. Якби ви побачили цю мертву тужну пустелю!..

— Ви це стверджуєте, навіть не дочекавшись результату аналізів? — показав Вітя на автоматичні лабораторії.

— Так. Але що б вони не показували, слід готуватися до наступних відвідин. Полетимо ми з Вітею.

На шкалі пульта автоматичної лабораторії заблимав зелений вогник. Дослідження було закінчене. Бурмаков зібрав таблиці і діаграми, що виповзали з-під пера осцилографів, і розклав їх на столі.

— Подивимося і зробимо висновки!

Комусь іншому ці графіки і діаграми з різноколірними прямими і ламаними лініями не сказали б нічого. Бурмаков же читав їх, як звичайну книгу. Через декілька хвилин він відсунув стрічки з результатами досліджень на край столу.

— Ну? — в один голос запитали Павло і Вітя.

— Втішного мало, — сказав Бурмаков і замовк.

— Степане Васильовичу! Не тягніть!

Бурмаков нахмурив брови:

— Атмосфера складається з тих самих компонентів, що й земна. І, уявіть собі, щільніша, ніж ми очікували. Особливості марсіанської атмосфери такі, що вона поглинає сині промені, тоді як земна їх відбиває, тому ми і помилялися у визначенні її щільності.

— Це ж здорово! — зрадів Павло.

— Не дуже, — Бурмаков з сумнівом похитав головою. — Концентрація — приблизно як на п’ятикілометровій висоті над Землею. Кисень і азот в тих пропорціях, що і на Землі, вуглекислого газу — більше вдвічі. Наразі ми не помітили, є мікроби чи ні. Проте, можливо, є і мікроби, і віруси, які важко розглянути іноді і в потужніші мікроскопи, аніж наш. Пісок дещо відрізняється від земного. Швидше за все, він лесового походження. В ньому багато заліза.

— Чому заліза? — запитав Вітя.

Бурмаков пояснив:

— Мабуть, мільйони років тому залізо знаходилося глибоко. Але час робив свою справу. Різкі переходи від тепла до холоду, ураганні вітри оголили поклади, і залізо опинилося на поверхні. — І додав: — Це моя думка. Подальші, ретельніші дослідження допоможуть знайти і точнішу відповідь.

— А яка температура на поверхні? — не вгавав Вітя.

— Температура піску — біля плюс 16 градусів за Цельсієм, повітря на метровій висоті — плюс 10. Так показують прилади. Можу доповнити розповідь, так би мовити, власними враженнями! — Бурмаков повеселів: — Земні рекорди Віті тут майже нічого не означають. Ходити, бігати незвичайно легко, навіть на піску. А якби ще гравійну доріжку, у-у-у, показав би я тоді клас! Шкода тільки, костюм зняти не можна. А так хочеться цей пісочок руками помацати, пересипати пальцями…

Тим часом були проявлені фотоплівки, кінострічки. Довго розглядали космонавти незнайомі пейзажі, прагнучи знайти в них схожість із земними і в той же час добре розуміючи, що тут усе своєрідне, все інше. А на столі, немов ілюстрація до знімків, поблискував під скляним ковпаком жовто-червоний марсіанський пісок.

Другу вилазку вирішили зробити ґрунтовнішою. Було намічено досягти озера Сонця, в районі якого вони помітили воду і рослинність, і пробути на Марсі понад добу, щоб дізнатися, які зміни відбуваються там за цей час. У ракету завантажили маленький всюдихід і одномісний літак спеціальної конструкції. Зазвичай він поміщався у валізі. А коли потрібно було летіти, його крила наповнювалися повітрям. Легкий, стійкий, цей літак у високогірних умовах розвивав швидкість до двохсот кілометрів за годину.

Павло спостерігав за зборами. Йому хотілося вирушити разом зі всіма. Але не можна: одна людина повинна завжди залишатися в кораблі. І цим одним міг бути або він, або Бурмаков.

— Хоч розповідайте, що бачите, — просив він, коли Бурмаков і Вітя, вдягнувши космічні костюми, виходили до ракети.

Незабаром ракета була вже над заданим пунктом. Екватор перетнули на мінімальній швидкості — шістсот кілометрів за годину, на висоті восьмисот метрів. Летіти на меншій висоті при такій швидкості над незнайомим марсіанським рельєфом було ризиковано. Під ракетою плив одноманітний пейзаж — жовто-червона пустеля.

— Чи пустеля? — з сумнівом запитав Бурмаков після того, як вони пролетіли вже близько двох тисяч кілометрів.

— Опустимося і на літаку розвідаємо місцевість, — запропонував Вітя.