Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 38)
Демко був страшенно радий моїй появі. Він навіть забув, що я просто так по гостях не бігаю. Демко схилився наді мною і заходився чухати попід шиєю, примовляючи:
— Худий ти якийсь. Не те, що твій друг Барвінок. Ну, нічого, ми з моєю Жданою миттю поставимо тебе на ноги!
Я завихляв хвостом на знак згоди. Я був не проти. Через ті пахощі, що йшли від Демка, мені навіть з голови вилетіло, чому я гнав сюди без перепочинку.
Нараз я побачив, як із верболозу вийшов Швайка. Він про щось гомонів з дебелим чолов’ягою в брунатному кожусі. Чолов’яга повернувся до мене обличчям, і я впізнав у ньому козацького ватажка Вирвизуба.
— А цей як тут опинився? — аж виснув я від подиву. — Він же казав, що поїде зимувати на свою Волинь!
Це я чув на власні вуха, як тільки Дніпро вкрився кригою. На Вирвизуба саме тоді напав такий кашель, що Грицик не втримався й сказав:
— Слухай, Штефане, а чи не поїхати б тобі кудись підлікуватися? Ну яка ж може бути вивідка, коли ти так бухикаєш?!
— Я теж гадаю, що цієї зими з мене кепський вивідник, — прохрипів Вирвизуб і знову затрясся у нестримному кашлі. — Мабуть, подамся на свою Волинь. Там, знаєш, такі гарячі черіні, що будь-яку напасть за лічені дні виженуть!
І от він, виявляється, чомусь опинився не на волинській черіні, а на дідовому обійсті.
Манюня перехопив мій погляд і спитав:
— Дивуєшся, чому Вирвизуб опинився тут? Так він тільки сьогодні зранку на ґринджолах приїхав. Каже, ніби вже здоровий, як бик. А приїхав тому, що односельці послали його по Жданину вудженину. Кажуть, що такої більше ніде нема.
Я ще раз втягнув носом неймовірні пахощі, що кружляли довкола Манюні, й подумав, що Вирвизубові земляки таки розумні люди.
І лише тепер я нарешті доп’яв, чому за парканами обійсть не було чутно чоловічих голосів. Чоловіцтво зібралося саме тут, на Дніпровім березі. З десятеро оголених по пояс дядьків щось витісували над самісінькою водою, і серед них вирізнялася кремезна постать хортицького весляра й теслі Чортория. Поряд з ним вивіркою крутився непосидючий Телесик. Мабуть, вони з Чорториєм знову щось затіяли. На узвишші дзвінко клепали крицю ковалі, а за кілька кроків від кузні чубаті парубки набивали своїм коням нові підкови.
Та найбільше люду було на самому Дніпрі. Попід нашим берегом рибалки видовбали в товстій кризі кілька продовгастих ополонок, запускали у воду підсаки й витягали з води сонну рибу. Вони вивертали вилов на маленькі санчата-кошовки, хлопчаки хапалися за мотузки і наперегін тягли їх на берег.
От тільки не зрозуміло було, що робила решта рибалок. Їх тут було не менше сотні. Вони чорніли аж до крутого протилежного берега, і кожен видовбував собі ополонку. Тих ополонок було вже не менше, ніж самих рибалок. Подекуди ополонки з’єднувалися і синіли до протилежного берега широкими розводами.
— Дивуєшся, чому всі висипали на Дніпро? — перехопив мій погляд Демко. — То я тобі скажу. Розумієш, нещодавно з того берега спробувала підкрастися якась татарська орда. Хотіла, мабуть, чимось поживитися.
Я заперечливо хвицьнув хвостом: цього бути не може. Останнім часом ніхто з татарів і носа не потикав із Криму на правий берег.
— Він не про кримчаків, — пояснив Барвінок, — він каже про інших татар, буджацьких. Це з тих, що валандаються поміж Бугом та Дунаєм.
— Добре, що Барвінок перший побачив, як татарва скочується з того берега, — Демко кивнув на далекі кручі, — і ми встигли приготуватися до відсічі. А якби Барвінок був деінде? Тож тепер дідо звеліли відгородитися від того берега ополонками. Нехай, кажуть, краще орда піде під кригу риб годувати, аніж морочитиме нам голови…
Нараз я завважив, як з берега з’їхали великі сани. На них чорніла кам’яна брила, обплетена товстою линвою. З іншого боку до линви був прив’язаний товстий окоренок.
— А тепер поглянь на он ті сани, що везуть каменюку, — не вгавав Демко. — Як гадаєш, навіщо нам той камінь на Дніпрі? Ніколи не допетраєш!
Я й справді нічого не розумів. Тому запитально нашорошив вуха.
— Це на той випадок, коли ординцям заманеться підкрастися до діда влітку, — пояснив Манюня. — Ми зараз вкинемо той камінь в он ту ополонку, і він стане якорем, а той окоренок, що над ним, — поплавком. Знаєш, навіщо?
Я зморгнув.
Манюня вдоволено усміхнувся і пояснив:.
— Навесні рибалки з’єднають ці цурпалки неводами, і татари заплутаються в них, наче карасі…
Довгі пошуки
— А це ще що за з’ява? — зненацька пролунав поза мною хрипкий голос.
Я озирнувся. Двором, спираючись на ґирлиґу, шкутильгав у наш бік сивий, аж білий, дідусь. Його збляклі очі зацікавлено втупилися в мене.
— Це, діду, Грициків Куценький, — відказав Демко. — Він тільки-но прибіг до нас. Я йому показую, як ми живемо…
Дід Кібчик насупив кошлаті брови і став схожий на сича.
— Показуєш, значить, — пробурчав він. — А чи подумав ти, що, може, цей Куций прибіг не для того, щоб справляти витрішки?
— Та я… — винувато почав бубоніти Манюня, проте дід уже відвернувся від нього. Натужившись так, що аж жили випнулися на його зморщеній шиї, він загукав: — Гей, Пилипе, є в тебе очі чи ні? Тут такий гість прибіг, а вам зі Степаном усе б язиками молоти!
— А що таке, діду? — одночасно відгукнулися Швайка з Вирвизубом і повернулися в наш бік.
— Самі погляньте. Впізнаєте?
— Та це ж Куций! — вгадав Вирвизуб. — 3 новинами прибіг чи як?
— Мабуть, щось трапилося на Низу, — стривожено додав Швайка. — Ану, друже, йди-но сюди…
Він видобув із-під реп’яшків рурку й розгорнув її. Якусь хвилину пильно вдивлявся в неї. Тоді змінився на обличчі й гукнув плечистому парубкові, що проходив повз нас:
— Ану, Устиме, вдар-но у било! Та швидше!
Устим кивнув русявим чубом і мотнувся за ріг якоїсь напівземлянки.
— Що там? — запитав дід Кібчик.
Швайка подав йому рурку і прикусив нижню губу. Схоже, думкою він був уже не тут.
Дід Кібчик відсторонив рурку.
— В мене вже очі не ті, щоб читати, — пояснив він. — Краще сам розкажи, що там написано.
— Погані справи, — неуважливо відказав Швайка. — Грицик сповіщає, що татари вихопилися з Криму…
Дід відсахнувся, мов пес, перед яким зненацька змахнули кілком.
— Коли? — проскрипів він.
Швайка стенув плечем.
— Днів зо п’ять тому буде. Причому прослизнули вони не через перешийок, а далі, через гнилий Сиваш.
— І куди ж їх понесло?
— Невідомо. Грицикові хлопці кинулися було за їхнім слідом, але пішов сніг і замів усе на світі. Може, подалися ті татари на Московщину, а може, й звернули в наші краї.
— То вони що — можуть бути вже десь поблизу?
— Все може бути.
— То чого ж ви тут ляси точите? — скипів дід.
У відповідь вдарило било. І тут же зчинився неймовірний переполох. Жінки сполошено заголосили, скликаючи дітей, чоловіки кинулися з Дніпра, наче під ними ось-ось мала тріснути крига. Звідусіль задзеленчала криця, заіржали застояні коні, а за хвилю одні за одним почали відчинятися ворота і з них вихоплювалися вже озброєні вершники.
Швайка з Вирвизубом поспіхом перемовилися між собою, Вирвизуб скочив на чийогось коня, вигукнув: «Хто на конях, за мною!» і помчав уподовж вулиці. Услід за ним подалося кількадесят чоловіків. За якусь мить вони щезли за вербами. А з воріт їм навздогін вилітали все нові й нові вершники.
А от Швайка трохи затримався. Перед тим, як скочити на коня, він вклав два пальці до рота і свиснув так, що аж у вухах позакладало. На цей посвист ніби з-під землі вродився десяток моторних парубчаків. Ми з Барвінком були неподалік від Швайки, тож почули, як Швайка поспіхом наказував:
— Ви, Миньку й Миколо, стрілою женіть до Воронівки! Скажете Байлему, що татари можуть бути неподалік від Сули. І нагадайте йому, аби негайно спорядив гінця на Переяслав… Василю, ти негайно сповісти лящівських, а ти, Когуте, мчи до Горошина… І всім, кого стрінете дорогою, сповіщайте про татарів. Зрозуміло? Не гайтеся!
Вістові з місця рвонули так, що з-під копит їхніх коней бризнули снопи мерзлої землі. А Швайка вже гукав до решти:
— А ви женіть у степ до чабанів! Нехай негайно завертають свої отари до дідового зимівника. А для тих, хто почне чухатись, нагаїв не шкодувати! Вперед!
І сам подався за ними, гукнувши на скаку:
— Барвінку, гони за мною! А ти, Куций, допоможи Вирвизубові!
Я вихопився наперед, аби розібрати сліди Вирвизубових хлопців до того, як їх затопчуть копита інших коней. Утім, розбиратися не було потреби. Штефанові вершники, обігнувши широкою дугою гнилі мочарі, саме завертали до розлогого пагорба, що панував над довколишніми місцями.
Я подався навперейми. Бігти було важко, бо снігу тут нанесло вище голови. Тож довелося вистрибувати з нього, на кшталт того зайця, якого я недавно сполохав. А ще я відчував, що ноги відмовляються служити мені. Ще б пак — адже я не відпочивав від самого моря. Та все ж треба було бігти, бо Швайка попросив мене допомогти Вирвизубові, — і не було ще жодного випадку, аби я йому відмовив.
Коли я, ледь живий від утоми, дістався пагорба, з-за обрію визирнув повен місяць. Вечорові сутінки відкотилися, і в степу стало видно, наче вдень. Вирвизуб вже вигнав свого коня на вершину і тепер, приклавши до лоба долоню, оглядав довколишню місцевість. Оглядав довго, повертаючись то в один, то в другий бік. Нарешті полегшено видихнув і сказав: