Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 32)
Рухалися ми без поспіху. Мовчали. Хіба час від часу звертався хтось до Грицика, аби хоч трохи розважити його. Але він мовби й не чув, що йому кажуть. Очі Грицикові були порожні, наче висаджені віконця покинутої оселі.
А коли на обрії загойдалися дніпровські плавні, Грицик зупинився і сказав:
— Все. Далі їдьте без мене.
— А ти ж як? — обережно поцікавився Швайка.
Грицик невизначено стенув плечима і розвернув свого Звірика в степ.
Там ми провели залишок осені і цілу зиму. Нам було добре втрьох — мені, Звірикові і Грицикові. Безлюддя нас не гнітило. Тепер ми належали лише один одному та степові. Ми блукали в ньому з ранку до вечора, а коли наставала ніч, Звірик лягав по один бік від Грицика, а я по інший. І так, зігріваючи один одного, чекали світанку, аби знову рушити далі.
Ми блукали степом не просто так. Ми вишукували кайсацькі сліди.
Спочатку нам щастило. То та, то інша кайсацька ватага, уздрівши посеред голого степу самотнього вершника, з радісним вереском накидалася на нього. Видно, їм уже бачилось, як вони накидають на того вершника петлю, як женуть його у татарську неволю. Проте вони не встигали навіть пожалкувати, що зчепилися з нами.
Під зиму стало важче. Все, що сиділо верхи на конях чи ходило на двох ногах, розліталося від нас у всі боки. Тож нам самим доводилося відшукувати ті місця, де зупинялися на ночівлю степові зарізяки. Я винюшкував їхні сліди, а Грицик знаходив їх по відсвітах багать на нічних хмарах. Потому безшелесно, аби не сполохати, підбиралися до них.
А тоді Грицик входив у коло, освітлене вогнищем, і казав отетерілим розбишакам:
— Шаблі маєте? То беріть їх і захищайтесь, бо пощади все одно не буде…
Пощади й справді не було нікому. А тих, хто пробував непомітно розчинитися в темряві, наздоганяв я.
Повернулися ми до Дніпра лише тоді, коли по степових вибалках задзюркотіли ручаї. Грицик приєднався до однієї з черкаських ватаг, що поспішала в пониззя Дніпра. Звідтіля вивідники доносили, що кримські татари знову почали піднімати голови.
Гарна парочка…
Я гадав, що в моїх життях найстрашнішою була мить, яку ми з Грициком пережили тисячі літ тому, на доісторичних берегах. Тоді старий собацюра збирався поласувати нами, а в нас не було сил навіть поворухнутись. Проте відтепер я переконаний, що немає нічого страшнішого, ніж дивитися на застигле личко Фузи і катуватися від думки, що їй вже нічим не допоможеш. А я ж не раз уявляв, як ми втрьох переберемося до Воронівки і яке гарне життя почнеться у нас! Грицик мій ходитиме за плугом чи ловитиме рибу, як і його старший товариш Демко Триголовий, Фуза поратиметься по господарству, як Демкова дружина Ждана, а я стерегтиму їхнє подвір’я не згірше, ніж стереже його зараз мій сусіда дядько Бровко. А коли на землю впадуть сутінки, ми всядемося рядочком на призьбі й будемо дивитися на золоті зорі в темно-синьому небі, вдихатимемо в себе живлюще нічне повітря і, головне — будемо знати, що ніщо й ніколи нас уже не розлучить.
Але тепер цього вже ніколи не буде…
— Куд-кудлатику, ти чого так скавулиш? — зненацька долетіло до мене.
Я розплющив очі і виглянув з буди. Виявляється, вже зовсім розвиднілося. Шибки Грицикового вікна відбивали високе небо, свіжий вітер весело гарцював поміж молоденького листя. З дійницею в руках пройшла Грицикова мама. Її супроводжувала, гордо задерши рудого хвоста, баба Маруська. Заворушився за тином дядько Бровко. А просто переді мною тітка Малюшка діловито порпалася в землі і щось там здзьобувала.
— Ти скавулів, наче мале цуценя, — не відриваючись від діла, кудкудакнула вона. — Злякався когось?
Я лише зітхнув. Ет, тітко, тітко, що ти розумієш у цьому житті? Тобі аби кудкудакати. Ти навіть заскавуліти як слід не можеш. Ну хіба тобі хоча б раз завмирало серце від жалю та розпачу, як завмирало в мене, коли Грицик побивався над тілом своєї Фузи? Хіба ти здатна осягнути всю глибину його горя? Ні, тобі аби порпатися в землі та ставити дурні запитання.
І все ж спасибі їй, що розбудила мене. Адже сьогодні субота, день, якого я чекаю не дочекаюся. В суботу Грицик до школи не ходить, і ми з ним можемо провести разом цілий день. І хоча декому може здатися, що ми його марнуємо на біганину, це не зовсім так. Ну, посудіть самі: одразу після сніданку Грицикова мама заходилася білити хату, Грицик узяв граблі й почав загрібати двір. Тож я тільки те й робив, що гасав від мами до Грицика, аби їм допомогти.
— Мамо, — казав я їй, зазираючи до відерця з вапном, — а чому від цього вапна так гарно пахне?
— Не заважай, Кудлатику, — відказувала мама. — І не лізь до відра, бо забруднишся.
— Це не страшно, — заспокоював я її і мерщій біг до Грицика, бо він саме загріб своїми граблями цурку, яку так зручно носити в зубах. — Грицику, ти що робиш? Це ж моя цурка!
— Не заважай, Кудлатику, — відказував Грицик. — Бачиш, росте трава? А сміття заважає їй рости.
Я хотів запитати, що в цьому поганого, проте не встиг. За хатою почувся стукіт молотка, і я з усіх лап рвонув туди. Там Грициків татко прибивав до воріт нові дошки. Поряд з ним лежав ящичок з блискучими цвяшками. Кілька з них, наче вуса, стриміли в кутиках татового рота.
— Ой, які гарні цвяшки! — вихопилося в мене. — Можна, я теж візьму один?
— Не заважай Кудлатику, — відказував тато крізь цвяшки. — Краще збігай та подивися, що робить Грицик.
Отак я й бігав туди-сюди, аж язик мені висолопився. Добре, що невдовзі настав час обідати.
По обіді Грицик запитав:
— Мамо, можна, я трохи прогуляюся?
— Та йди, — дозволила мама. Вона щойно передала таткові банку з блакитною фарбою і той наносив перші мазки на нові ворота. — І Кудлатика забери з собою, бо його потім не відмиєш від фарби.
І ми подалися в село. Спочатку зазирнули до клубу, потім пробігли повз машинний двір, де гуркотіли мотори, далі послухали, як лаються через козу баба Мотря з бабою Килиною, а тоді рвонули до стадіону, де вже лунко бухкав м’яч. Та коли ми пробігали повз сільську крамницю, Грицик раптом завмер: він побачив за вітриною свою однокласницю Яринку Гайову, яка щось купувала.
Аж дивно: в школі він безліч разів стикається з Яринкою — і нічого. Але варто їм стикнутися десь поза школою, як у Грицика починають червоніти вуха і він стає сам не свій.
Тим часом Яринка склала все в кошик, розрахувалася з продавчинею і рушила до виходу. І тут Грицик заметався, шукаючи якогось сховку. І я його зрозумів: ще бракувало, аби Яринка його помітила й подумала, що він зумисне стежить за нею.
Проте ховатися було вже пізно, і Грицикові нічого не лишалося, як глибоко видихнути повітря і рушити до крамниці з таким виглядом, ніби йому теж щось там потрібно.
Вони зіткнулися на ґанку і втупилися очима одне в одного.
— Привіт, Сторожук, — першою озвалася Яринка і чомусь відвела очі.
— Привіт, Гайова, — заливаючись рожевою барвою, відгукнувся Грицик. — Ти… Мені треба дещо купити.
— То йди, — відказала Яринка і відступила убік. А далі я вже на них не дивився, бо побачив чорні вушка Найди, а потім і її саму. Вона саме виходила слідом за своєю хазяйкою.
— О! — вихопилося в мене. А тоді я зібрався на силі і сказав те, що зазвичай кажуть при зустрічах у нашій Воронівці: — Скільки літ, скільки зим!
— Привіт! — озвалася Найда дзвінким голоском. — Як поживаєш?
— Добре, — бадьоро відповів я, — чого й тобі бажаю.
— Дякую, — відказала Найда і прихильно змахнула хвостиком.
А тоді я почув, як засміялася Яринка.
— Дивися, — сказала вона Грицикові. — Вони вже подружилися!
— Ага, — сказав Грицик. — Дай-но я понесу твого кошика…
І ось ми йдемо широкою стежкою, що поросла щільним споришем. Ліворуч нас відділяють від вулиці квітники, а праворуч здіймаються високі плетені тини. Грицик з Яринкою ідуть попереду і, здається, не помічають нікого на світі. Їм добре, хоч і трохи ніяково. Адже вони вперше йдуть плече в плече — не як однокласники, не як знайомі, а просто як… як Яринка з Грициком!
У Яринки очі сині з коричневими крапинками — зовсім не такі, як у чорноокої Фузи. І коси не такі: у Яринки вони русяві й пухнасті, а в Фузи були такі темні, що аж вилискували. А от брови у них однакові — чорні й вигнуті, наче ластівки в польоті. І усмішки в них схожі, і ступають обидві так легко, що, здається, зовсім землі не торкаються.
Ми з Найдою, щоб їм не заважати, біжимо трохи позаду. Біжимо і милуємося ними. Які ж вони гарні! І як хочуть зробити одне для одного щось таке, чого ще ніхто на світі не робив! Ось Грицик нахилився над квітником, зірвав якусь червону квіточку й простяг Яринці.
— Це тобі, — ледь чутно промовив він і почервонів не згірш від свого дарунка.
Яринчині вуха теж червоніють. Вона обережно бере квіточку, притискує до личка і ледь чутно шепоче:
— Дякую. Яка гарна!
Хоча точнісінько така сама росте в квітнику під її вікнами.
— Леле, які ж вони красиві! — зачаровано шепоче Найда, заворожено дивлячись на Яринку й Грицика. — Найкращі у всьому світі!
Ні, Найдо, ти помиляєшся. Це ти найкраща в світі!
— Хочеш, я тобі знайду найкращу в світі кісточку?