Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 64)

Омолон, ридаючи, відповів мені таке:

— Ібрагім — негідник, він обдурив мене, як дурну дитину. Ми приїхали сюди тижнів зо три тому, але він тримав мене замкненим у кімнаті. Я чекав його декілька днів, нарешті, голодний, виламав вікно, виліз і дізнався, що його нема, і каравану нашого нема, і одягу мого нема, і грошей нема. Мене охопив відчай, я пішов у головний храм і сказав ламам, що хочу стати затворником. Ах, батьку, що я зробив тобі і матері, став злодієм і обманщиком, — і він знову заридав.

Я, звичайно, умовив його кинути затворництво і повернутись зі мною на батьківщину і до матері. Ми домовились, що ввечері я прийду знов і, коли стемніє, виламаю закладку отвору, випущу його, заберу з собою в місто, і ми поїдемо. Але до вечора ми умовились, що він буде час від часу читати молитви, оскільки можна було сподіватися, що цікаві і лами будуть приходити вдень провідувати нового затворника. Я залишив сину свій ніж, щоб він потихеньку, коли людей не буде біля печери, звільняв зсередини цеглини закладки від замазки, щоб вона не затужавіла і вночі легше було вийняти її в зовнішньої сторони.

Надвечір, озброївшись на всякий випадок маленьким ломом, я повернувся до печери. Поблизу начебто нікого не було, а Омолон наспівував ом-мані-пад-ме-хум. Але коли стемніло і я підійшов до печери, з'явився якийсь лама і на моє запитання, чого він тут, відповів, що він на варті. Поки замазка цегли не висохла, затворник, роздумавшись на самоті пре свою долю ув'язненого в тісній келії на хлібі й воді, може вирішити звільнитися і порушити обіт, який він урочисто дав у головному храмі хам-бо-ламі перед лицем Будди.

Я поговорив з ламою, розповів, що я батько затворника, якого обдурив шахрай-мусульманин, заманивши його з цією метою в Лхасу і обікравши його, що я хочу взяти його на батьківщину і заплачу за це. Ми сторгувалися за двадцять рупій індійських, які я привіз із собою на всякий випадок. Лама допоміг мені вийняти цеглини, Омолон виліз і, поклонившись мені до землі, обняв. Потім ми заклали знову отвір цеглинами, і лама обіцяв мені, що рано-вранці прийде з розчином вапна і обмаже щілини, які залишилися між цеглою, щоб не було видно, що мурування порушили.

Ми пішли в місто і наступного дня виїхали з Лхаси. Але йти тільки вдвох через Тібет було рисковано, і ми, пройшовши два переходи, зупинились в хорошому місці і прожили там тижнів два чи три, поки не підійшов караван прочан, який повертався з Лхаси на батьківщину. Ми приєднались до нього і пройшли через Тібет, Цайдам і Кукунор в Ланьчжоу на ріці Хуанхе. Тут Омолон тяжко захворів, і мені довелось залишитися з ним. Цього листа я надсилаю з прочанами в Ургу, звідки його тобі перешлють через російське консульство».

Тепер мені треба написати ще кілька сторінок, щоб закінчити свої записки шукача скарбів в нетрях Азії.

Сумний кінець нашої поїздки на окраїну пустині Такла-Макан з втратою значної частини виручки з попередніх подорожей, втеча сина Лобсина в компанії із злодієм Ібрагімом, яка викликала необхідність поїздки Лобсина в Лхасу на визволення сина, що обійшлося йому недешево, і, нарешті, моя остання подорож в Кульджу — все це разом надзвичайно розстроїло мене і підірвало мої сили і кошти. Після повернення з Кульджі в Чугучак я підрахував наявні товари і гроші і дійшов до висновку, що на спокійне скромне життя в місті з виторгом у крамниці мені ще вистачить до смерті. Пайку Лобсина я виділив і віддав йому ще раніш на подорож у Лхасу і на підтримку його сім'ї. Але для нових закупок товарів у нас уже залишилося надто мало. Під сумнівом залишалося також, чи повернеться Лобсин із сином, чи без нього і чи захоче він продовжувати наші подорожі. Я відчував, що вже сильно постарів, не хотілося думати про спорядження каравана, їздити за крамом в Росію, взагалі клопотатися, піклуватись про верблюдів і коней. Хотілося пожити спокійно на старості літ. За містом у мене була маленька займанка з садом і городом, де можна було жити більш як півроку в теплий час на чистому повітрі, недалеко від підніжжя Тарбагатаю, залишаючи в крамниці Очира. Чекаючи повернення Лобсина, я так і зробив: по-перше, знайшов собі дружину — молоду китаянку в Чугучаку, з батьком якої я в торгових справах був добре знайомий. Вона втратила чоловіка, що служив в ямині, залишилась одна з маленькою дочкою і погоджувалась розділити мою самотність, перебравшись у мій дім. Російською мовою вона не розмовляла, зате я знав китайську цілком досить для домашніх розмов. Так я і влаштувався на старості літ.

Лобсин, затриманий хворобою сина на шляху з Лхаси в Ланьчжоу, повернувся тільки через півроку і розповів мені докладно про пригоди сина. Ібрагім розмалював, що доля його, Омолона, тепер в його власних руках, що є можливість, користуючись курною бурею, непомітно виїхати, вивезти верблюдів і коней в Нію, одержати там в аксакала залишені нами товари і піти швидко в Лхасу новою дорогою, добре йому, Ібрагіму. знайомою, продати там товари, виручити за них і тварин добрі гроші і залишитись жити в Лхасі, розпочати торгівлю або інше заняття, знайти дружину — словом, стати самостійною людиною з прекрасним майбутнім. На запитання сина, як же кинути батька і мене в пустині, Ібрагім заспокоїв його тим, що ми досвідчені мандрівники, виберемось пішки в Нію і звідти повернемось додому, а затримка в пустині необхідна, щоб встигнути дійти до міста, взяти товари і зникнути з ними перш, ніж ми пішки доплентаємось до Нії. Так він умовив цього наївного хлопця, спокусив майбутньою самостійністю і засобами для її досягнення. По шляху в Лхасу він упадав за Омолоном, називаючи його своїм начальником, володарем каравану, але, прибувши туди, швидко перемінив поводження і почав-замикати в кімнаті, коли йшов влаштовувати свої справи по продажу своїх товарів і прихованому від'їзду. І поїхав він не назад в Нію, а, закупивши деякі товари, вирушив у Кашмір і Індію, як дізнався Лобсин на заїжджому дворі, де Ібрагім зупинився з Омолоном.

Лобсин, втративши мене як компаньйона по торгівлі-і подорожах і витративши всі вільні гроші на врятування сина, залишився в своєму улусі в горах Джаїру, зайнявся господарством, а сина одружив і тим прив'язав-його до дому. Вони почали розводити хороших племінних овець і кіз, яких продавали в Чугучаку; відвідували мене, приїжджаючи в місто, де мій син давав їм притулок і місце для пригнаної худоби. Сидячи в мене за чаєм, Лобсин пригадував наші подорожі і пригоди; інколи приходив до мене і консул і одного разу засмутив повідомленням, що рукописи, привезені нами з печер з Тисячею будд в Дуньхуані, при детальному вивченні виявились підробленими копіями старих рукописів і за історичну цінність їх змісту поручитися не можна.

Закінчуючи ці записки, не можу не згадати з подякою про консула Сокова, який дуже багато зробив для мене. З самого початку, коли він викликав мене як перекладача при розборі справ з монголами і китайцями і познайомився зі мною, він примусив мене відновити свої знання, розмовляв зі мною з різних питань, давав книги для читання і навіть підручники. Часу між торговими подорожами у мене було багато, в мою крамницю покупці заходили рідко, і можна було годинами читати книги і навіть писати спокійно без перешкод. З наближенням ночі я закривав крамницю і вдома міг навчатись і читати цілий вечір. Мене цікавили книги з описом життя і побуту різних народів, описи подорожей, книги історичні, і я знову зробився освіченою людиною. А коли дав притулок Очиру і став навчати його російської грамоти, то сам згадав правопис і граматику; спостережливість і любов до природи у мене були ще з дитинства і, звичайно, розвинулись при подорожах, коли я почав записувати вечорами і на дньовках те, що помічав цікавого і що думав про це, замість того щоб спати або думати про дурниці.

І весь час, коли я на старості літ почав складати ці записки, пригадуючи всі пригоди і користуючись своїми замітками, я приходив іноді до консула і просив його пояснити яке-небудь трудне питання, а він не відмовляв мені. Без допомоги Сергія Васильовича Сокова я б не досяг того, що зробив у своєму житті, і не склав би цього опису своїх подорожей.

КОРОТКИЙ ПОЯСНЮВАЛЬНИЙ СЛОВНИЧОК

Аксакал (тюркське) — буквально «біла борода», поважна, шановна людина, старшина, начальник.

Амбань — звання поважного чиновника Китайської імперії, звичайно губернатора провінції або генерал-губернатора краю.

Арат — трудящий Монгольської Народної Республіки, селянин, буквально скотар.

Аргал (монг.), кізяк (казах.) — лайно рогатої худоби та кінський кізяк, який у безлісих місцях Монголії, Центральної Азії вживають як паливо і в суміші з глиною як будівельний матеріал.

Архар (тюркське), аргалі (монг.) — гірський баран, який живе у високогірних місцях Алтаю, Центральної Азії та Казахстану; в СРСР створена нова порода овець шляхом гібридизації архара і мериноса — архаро-меринос.

Аршан (монг.), арсан (тюркське) — мінеральне джерело.

Байкалич (монг.), баялиш (каз.) — солянка чагарникова, яку поїдають верблюди.

Бархани — форми незакріплених, рухомих пісків, які мають вигляд місяця з крутою підвітряною стороною і положистою навітряною, з двома витягнутими по вітру рогами на кінцях.