Владимир Киселев – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 (страница 9)
Дівчина зверталася до всіх трьох. Та Павло був певен — це стосується тільки його. Він помахав рукою.
— Неодмінно!
Потяг рушив так плавно, що здавалося, ніби поплив перон. І лише тоді, коли розтанув у вологій темряві останній вагон, довколишній світ набув своєї непорушності.
Михайло Слабошпицький
ГІЛКА ЯЛІВЦЮ ІЗ СААРЕМАА
— Що б ви порадили відвідати? — запитав він. — Планету Земля, — відповів географ. — У неї хороша репутація.
Антуан де Сент-Екзюпері
Така вже склалася традиція, що розповіді про великі й малі подорожі заведено починати з дороги. Мабуть, це тому, що значна частина нашого динамічного життя минає в путі.
Рейсовий літак Таллін — Кднгісепп, здається, безрушно завис між низькими рідкими хмарами і збриженим безбережжям Балтики. Але літак реве моторами, здригається від натуги — значить, ми летимо. Я зводжу очі вгору на вицвілі хмари, і пам’ять мені підказує вичитане в книгах, коли готувався до поїздки на Сааремаа: в це небо з острова (тоді він називався Езель) у серпні й вересні сорок першого важко здіймалися літаки і брали курс на Берлін. Майже тисячу вісімсот кілометрів з бомбами на борту — до мети. З них тисячу чотириста — над Балтійським морем. Вісім годин у повітрі, в тилу у ворога. Це було якраз у ті дні, коли геббельсівська пропаганда трубила на весь світ, що радянську авіацію вже остаточно знищено, що вже зовсім близький переможний фінал війни.
Що думали, що відчували наші льотчики тоді, вдивляючись у холодне темне, поцятковане тривожними зірками небо? Висота — майже сім тисяч метрів. Негерметичні літаки. Температура за бортом — мінус сорок п’ять градусів. Я читав спогади учасників тих польотів. Читав, як часто вони потрапляли в смуги непроглядного туману й орієнтувалися тільки по карті. Читав, як не хотіли їх слухатися задубілі руки й ноги, як від величезної нервової напруги на них інколи нападали зорові галюцинації. Бувало, що вони сприймали яскраву зірку за ворожий винищувач із увімкненою фарою.
Після першого нальоту берлінське радіо повідомило: “В ніч з 7-го на 8 серпня великі сили англійської авіації, кількістю до 150 літаків, намагалися бомбити нашу столицю. Діями винищувальної авіації та зенітної артилерії основні сили англійців були розсіяні. З 15 літаків, які прорвалися до міста, 9 збито”. У відповідь на цю інформацію англійці передали таку довідку: “В ніч з 7-го на 8 серпня жоден літак з нашої метрополії не підіймався в повітря через украй несприятливі метеорологічні умови”.
До речі, в тому нальоті на Берлін було всього 15 радянських літаків. І лиш один збили ворожі зенітки.
Дев’ять нальотів на Берлін. На його воєнні об’єкти радянські льотчики скинули 311 бомб загальною вагою 36 050 кілограмів. Доречно сказати, що англо-американська авіація за весь 1941 рік скинула на Берлін 35 500 кілограмів бомб.
В одній з книг я прочитав лист з Берліна на фронт: “Дорогий мій Ернсте! Війна з Росією вже принесла нам багато сотень тисяч убитих. Похмурі думки не полишають мене. Останнім часом уночі до нас прилітають бомбардувальники. Всім кажуть, що бомбили англійці, але ми точно знаємо, що тої ночі нас бомбили росіяни. Вони помщаються за Москву. Берлін од вибухів бомб здригається… Рідні Віллі Фюрстенберга служили на артилерійському заводі. Завода більше не існує!.. Коли російські бомби падали на заводи Сімменса, мені здавалося, все провалюється крізь землю. Навіщо ви, Ернесте, зв’язалися з цими росіянами? Невже не можна було знайти щось спокійніше?..”
…Десь там попереду, внизу, — місце тодішнього аеродрому з назвою Кагул, назавжди вписаною в історію війни.
У мирному небі над Сааремаа — пасажирський літак. Думки людей у ньому дуже далекі від війни, смертей і трагедій.
З усіх у літаку, мабуть, лише мій друг Юло Туулік цієї миті вертає думкою туди, через сорок з лишком років назад, бо в нього нараз здригнулись і загострилися риси обличчя, мовби він знову побачив те, від чого несила відірвати очей. Він там, у своєму дитинстві, під ногами у війни. В його документальному романі “Ялівець вистоїть і в посуху” є слова про таку мить душі: “Потрібна була найменша інформація, щоб увімкнулися механізми пам’яті, народжуючи давнє відчування, клацнули сигнальні лампочки, зімкнулися канали з минулого в сучасне… Пам’ять крові і пам’ять часу поєдналися…”
Очевидно, саме Сааремаа і Сирве — ті місця і той стан, де для нього поєднуються пам’ять крові і пам’ять часу.
А наш літак уже несподівано згойднувся і пішов на посадку; всіяний осінніми перелісками й кам’яними брилами, посмугований білими биндами доріг, острів швидко розрісся в очах, рвонувся нам назустріч.
— Ось ти й на Сааремаа, — здивував мене рівним, буденним тоном Юло, коли ми вийшли до маленького аеровокзалу, під вільгуватий подув морського вітру.
Його обличчя вже набуло свого звичного виразу. Він уже знову готовий усміхатися, виголошувати жартівливі сентенції і каламбури. Очевидно, людина не може довго бути в стані заціпеніння душі — також умикаються невідомі захисні механізми, імунні системи психіки. Розумне життя боронить себе від руйнівної дії пам’яті. Знову ніби аж відторгає, загерметизовуе до іншої нагоди мічені атоми пам’яті. До тої несподіваної миті, коли знову вдарить дзвін із минулого і атоми пам’яті прийдуть у рух, як кров’яні тільця, і вибухнуть спалахом, од якого засліпиться погляд на сучасне, але зримо, виразно, об’ємно, мов на рентгені, зблисне минуле.
“Сааремаа” — у цьому незвичному, як довгий подих, слові є щось особливе. В ньому сказано про піщану, кам’янисту, суглинкувату землю. Про солонавий присмак прибережного повітря. Про павутиння рибальських сітей, що обсотують острів з різних боків теплого сонячного дня. Про острівних чоловіків, які приходять у світ, згідно давньої легенди, вже з веслами в руках. Про досвітковий дзвін якірних ланцюгів, з яким рибалки виходять у море. Про застиглий вираз чекання в очах багатьох поколінь жінок, задивлених у море, звідки вони виглядають своїх чоловіків. Про нехапливі помахи крил вітряків, що перегортають сторінки часу, здувають з них пил забуття і тління…
З прадавніх часів аж до сьогодні зберігся на Сааремаа культ справжніх мужчин. Справжній мужчина повинен, мовлячи словами поета, не їсти уїжно й не спати уліжно. Справжній мужчина має привілей уставати до сходу сонця і трудитися до сьомого поту. Справжній мужчина той, хто проводжає дружину в поле і не замикає дверей дому свого, хто обігріє і нагодує подорожнього, хто вміє латати рибальські сіті й тримати вітрило. А якщо він ще знає й усі секрети соління салаки і в’ялення камбали, то йому взагалі ціни не скласти, — може додати до цього мій друг Юло, який народився на маленькому острові Абрука біля Сааремаа і виріс серед справжніх мужчин, серед цих ставних і мовчазних остров’ян.
“Чи знаєш ти, наскільки бідний грунт півострова Сирве, в який пішов коріннями ялівець — витривалий і жадібний до життя, іржаво-червоний посушливого літа, синювато-чорний безсніжної зими? — писав Юло Туулік. — Жителі Сааремаа також схожі на ялівець, що приносить свої терпкі ягоди ніби на знак того, що все в житті йде за своїми законами”.
Отже, Сааремаа…
Якось Юло мені сказав:
— Хто не бачив Сааремаа, той не бачив Естонії.
Ми пили каву в його затишній квартирі на вулиці Ретке, за вікнами гуляв морозний вітер і лежав незвично щедро всніжений Таллін. Я тільки-но встиг прочитати тоді роман Юло “Ялівець вистоїть і в посуху”.
Я запитував, коли буде друга книга роману.
— Друга книга… Коли тобі за сорок — уже не та гострота відчуттів, не той запас душевних сил, багато недоречних сумнівів у собі й своєму ділі… І про війну вже так багато сказано… Сьогодні якось інакше треба писати про війну, — думав уголос Юло.
У його книзі є такий авторський відступ: “Я втомився від війни. Іноді відчуваю, що готовий кинути все посередині — не писати вже ні рядка. Таке бувало й на війні, коли смерті й злигоди настільки знесилювали людей, що позицію передавали іншій частині. Однак війну не полишають на половині чи фронт відкритим…”
У нього була своя війна. 27 жовтня 1944 року сім’ю вчителя Каарела Тууліка, де був і чотирилітній Юло, разом з тисячами інших людей зігнали до мису Сирве й відправили у “велику Німеччину”. Там і знайшли свої могили Туулікові земляки. Через два з половиною десятиліття шукав Юло у Європі сліди депортованих тоді сирвесців, щоб усе те описати в своєму романі. Водночас вивчалися трагічні подробиці десанту наших військ на Сирве, який фашисти вирішили зробити своєю останньою цитаделлю на Моонзундському архіпелазі. Цей десант з гавані Роомассаре на Сирве не здобув перемоги. Бій в Техумарді став колективним подвигом визволителів Сааремаа.
Що хотів сказати своїм романом Юло?
“Виникнення, характер і хід цієї війни — все докладно описано. Я не маю наївної думки додати щось нове до історії війни. Та й писати я взявся не так про війну, як про той дивний біль, що розриває душу, біль, якого я вже ніколи не міг позбутися. Я не можу пояснити цей біль чи переказати його. Мабуть, єдина можливість у мене — відтворити картину, схожу на давно бачену іншими, яку з дрожем упізнають, і тоді поступово, подібно до того, як устає з-за холодного обрію розжарене небесне тіло, наблизити це явище минулого до очей людей так, щоб вони не могли відвести погляду й інстинктивно відступали крок назад, щоб заціпеніти від жаху: невже таке й справді можливе?”