Владимир Киселев – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 (страница 36)
— Фольклорні традиції збережено! — урочисто проказала бабуся.
— А чому так рипить?
— Ноги немазані… Та чого ж ми стоїмо? Прошу!
В хатині було затишно й пахло домівкою. На печі дрімав великий чорний кіт.
— Це Васько, — відрекомендувала кота Марія Іванівна. — Василю, в нас гості!…
Василь повів вухом, але очей не розплющив.
— Старий він, — сказала хазяйка, — усе спить. Тримаємо за колір шерсті. Згідно з епосом він має бути чорним. А тепер прошу їсти!
Обід був на три переміни. Чудова домашня їжа.
— Смачно! — я ледве одсунувся від столу.
— Культивуємо староруські страви, — посміхнулася старенька. — Пряженики не перепечені?
— Саме в міру! Зараз лусну!
— Рано! Я ще не познайомила вас із співробітниками.
За вікнами пролунав могутній посвист. Горшки на печі затанцювали…
— Всі вже зібралися. Ходімо, покажу.
А було на що дивитися! Перед хаткою стояли працівники: красень леґінь у вишиваному строї з величезним сірим псом на повідку і дивачно вбраний дядечко з м’ячем у руці.
— Специфіка етнографічного музею дає змогу вести роботу по атрибуції казок і легенд, — завчено пробубоніла стара. — Прошу оглянути зразки! Костюм Івана-Царенка, Дідько, присутність Сірого Вовка створює незабутній колорит.
— А то що таке? — я вказав на м’яч.
— Колобок!.. — на диво хрипко проказав дядько в строї Дідька.
— Електричний, — додала бабуся. — Ви йдете, а він котиться!
— Куди? — не зрозумів я.
— Важко сказати… Здебільшого нікуди. Бо його таким виготовили. Решта співробітників на місці. В ставку Водяник, у лісі Лісовик. Є також Ілля Муромець та Чудо-Юдо.
— А то — Змій Горинич? — я вказав на три стовпи диму на горизонті.
— Котельня опалення, — люб’язно пояснила старенька. — Змій у нашому кошторисі не значиться. А тепер помилуємося панорамою!..
Ми ступили в хатину, й хазяйка поставила мене до вікна:
— Прошу кинути оком на територію!
Гарна територія. Незайманий ліс, чиста річенька, поле незжатого збіжжя…
— Мені у вас дуже подобається, — щиро визнав я.
— Нам теж, — посміхнулася Марія Іванівна, — правда, Ваську? — Василь повів вухом, та очей категорично не розплющив.
— Спить, — пояснила хазяйка. — Тоді ознайомтеся з бібліотекою.
Вона виявилася великою й різноманітною.
— Казки! — хазяйка любовно погладила корінчики книжок. — Найповніша колекція. Опалітурена власними силами!.. А тепер нап’ємося кваску…
— Ой, годі! Я вже не можу.
— Зможете! — сказала старенька. — Квас на меду.
Хазяйка вийшла. Я підійшов до вікна знову. Неподалік у ставку плескалися русалки. Водяник стояв посередині, неначе на постаменті фонтана. На полі Ілля Муромець полонив Чудо-Юдо…
— Милуєтесь? — хазяйка внесла квасу й поналивала в керамічні кухлі.
— Милуюся, — признався я. — Жаль, глядачів бракує. Нудно їм, мабуть, самим репетирувати.
— Вони своє діло люблять, — загадково промовила старенька. — Прошу до столу.
Квас був холодненький та хмільненький.
— А тепер ми вам казочку покажемо. Яку хочете, на вибір! Тут у нас самодіяльність…
— Дякую, — зітхнув я, — тільки мені пора вже повертатися. І взагалі, я ж до вас із дорученням.
— З яким же?
Я відвів очі і, дивлячись у вікно, пальнув:
— Зачиняють ваш музей! Точніше, переводять…
— Куди? — спокійненько спитала стара.
— Не знаю, — знизав я плечима. — З вашим начальством утрясають.
— Ми що, заважаємо комусь?
— Чому? Просто ретрансляторів тут понаставлять. До речі, ви тут не бачили пілотів?
— Не бачила, — швиденько відповіла хазяйка. — А що буде з планетою? Ліс повалять, а річку — в труби?!
— Важко сказати, — збрехав я. — Про це, мабуть, потурбуються.
— А що міркуєш конкретно ти?
— Нічого! — твердо сказав я. — Мені доручено передати — я передав!
— А ти старанний, — чомусь зраділа старенька. — Цінна риса! Тоді плани міняються. І мої, і твої.
— В якому розумінні?
— В широкому.
Вона вказала на величезне ліжко:
— Відпочинь поки що. А я пиріжечків напечу… дорогому гостеві!.. А відпочинеш — скатертю доріжка! — Хряпнувши дверима, вона вийшла.
Хатка почала хитатися, наспівуючи приємним сопрано: “Баю-баю, люлі-люлі, люлі-люлі!”
Потягло на сон.
“Ноги в хатки подивитися треба, — подумав я, ледве перемагаючи бажання лягти на ліжко. — Мабуть, роками немазані”.
Галявина була порожньою. Великі лапи височіли гордим монолітом. Я постукав по металу. Хата кокетливо заквоктала і, загрозливо тріснувши, підстрибнула.
— Ти навіщо курку нервуєш?! — розлігся похмурий голос.
Я оглянувся. Позаду стояв Дідько з Колобком.
— Ти хто? — швидко спитав я.
— Я?.. Співробітник… — він сховав очі.
— Який співробітник?