Владимир Киселев – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 (страница 33)

Семен Іванович натис аварійну кнопку, не покладаючи на це великої надії, бо за своє довге життя жодного разу не стрічався з ліфтерами і навіть почав вважати їх створіннями коли не міфічними, то, в усякому разі, ірраціональними.

Минуло хвилин п’ятнадцять, і, звичайно ж, ніхто не з’явився. Семен Іванович почав уже подумувати, як би зручніше влаштуватись у своєму тимчасовому житлі, бо любив в усьому певний комфорт. Але тут почулось якесь шкряботіння над головою. Вгорі щось повзало і вовтузилось. “Миша”, — з відразою подумав Семен Іванович. Хоч у книгосховищі, де він працював, це було не в дивовижу, але звикнути до цих істот він не міг. Зашкребло сильніше, і кришка люка почала помалу відсовуватись убік. “Пацюк”, — подумав Семен Іванович приречено і одразу згадав усі історії, чуті про цих хитрих і кровожерних створінь. Особливо жахливою була розповідь Марії Дементіївни. Семен Іванович наготував до бою важку палицю, якою відлякував на роботі найбільш нахабних мишей. Люк відсунувся іще на кілька сантиметрів. Семен Іванович побачив лютий блиск очиць.

— Черговий ліфтовик, — почувся згори простуджений голос.

Семен Іванович обм’як.

— Пробачте, нерви, — він заходився допомагати відсовувати люка. — Доброго вам вечора.

— Точніше, доброї ночі, — поправив його ліфтер, засовуючи голову всередину. — Ніч уже. Допоможіть мені спуститися.

Семен Іванович простягнув йому обидві руки і приготувався прийняти на свої слабосилі плечі огрядну, коли судити з обличчя, постать рятівника. Але ліфтер виявився легким, мов пір’їнка. Семен Іванович опустив його на підлогу і побачив, що зростом він був не більший за першокласника. Перед ним стояв дідок з круглим і набряклим обличчям і маскарадними крильцями на спині.

— Обережніше, не пошкодьте їх, — попросив той, важко відсапуючись. — Оце то роботка — лазити, наче мавпа, по канату. Я спустився з горища усього за сім хвилин, — додав він.

Семен Іванович здивовано мовчав.

— На що скаржитесь? — спитав дідок голосом дільничого терапевта.

— Як вам сказати… — знітився Семен Іванович. — Загалом я здоровий.

— Що з ліфтом?

— А, ліфт… Ліфт зупинився. Я уже всі кнопки натискував.

— Даремно.

— Що даремно?

— Натискували даремно, — розлютився дідок. — Ясно ж сказано: кнопку найближчого поверху. — Він тицьнув брудним пальцем в інструкцію. — Ото тицяють без понятія на кнопки, а тоді ліфти зупиняються.

Семену Івановичу забракло мови. Він, звичайно, міг сказати на своє виправдання, що ліфт зупинився не від натискування на кнопки, а навпаки. Та річ у тім, що більше, аніж мишей чи навіть пацюків, він боявся людей, наділених маленькою, але незламною владою стосовно його повсякденних потреб, — продавців, сантехніків, вантажників і прийомників склотари. Прийомники склотари лякали його найбільше. І от коли наставав критичний момент і склотари в домі ставало забагато, а грошей, навпаки, замало, він збирав у великі сумки той делікатний товар і благально дивився на дружину. Бувало, коли вона мала добрий гумор, то супроводжувала його до цієї жахливої установи. Він тремтячими руками виставляв їх спільний капітал на прилавок, а тоді тихенько зникав, полишаючи розрахунки на свою дружину-поетесу, натуру романтичну у хвилини натхнення, але украй прагматичну, коли йшлося про добробут сім’ї. От і зараз йому стало лячно, що цей головатий дідок розсердиться на нього і покине напризволяще, а він може навіть померти у цій страшній пастці. В усякому разі не встигне приготувати дружині вечерю.

— Тицяють, тицяють, — буркотів дідок, але голос його став лагіднішим.

Він обережно зняв свої саморобні крильця, такі недоречні на старій фуфайці. Тоді зняв і фуфайку і кинув її в куток ліфта.

— Сідайте, — запросив гостинно.

— Дякую, я постою.

— То ви так і будете стояти до ранку?

— Себто, як до ранку? Як до ранку? — перелякався Семен Іванович. — Ви ж ліфтер. Полагодьте.

— Який я у дідька ліфтер. Сказано ж вам — черговий ліфтовик, — старий постукав пучкою по червоній бляшанці на грудях. — Ліф-то-вик.

— Пробачте, а яка різниця?

— Ліфтер працює з восьмої ранку до восьмої вечора. Якщо пошкодження дрібне, він може сам відремонтувати ліфта. А я лише чергую ночами і приймаю по дисплею повідомлення про несправність. Тоді передаю їх по інстанції вранці, — повчально роз’яснював дідок.

— То якого ж біса ви залізли до ліфта? — обурився Семен Іванович. — Сиділи б коло свого дисплея і насолоджувалися моїми муками.

— Дисплей дає лише повідомлення про несправність, — дідок образився, і його синя, наче слива, нижня губа затремтіла. — Дисплей, сказано в інструкції, — це останнє слово техніки і могутній засіб діагностики.

— О господи, та яка ж потрібна діагностика, коли й так як день видно, що ліфт несправний.

Ліфтер насупився і засопів. Він і сам не зовсім розумів, який сенс у такій діагностиці, але ставився до техніки з повагою і не міг подарувати цьому хирлявому — учителю чи бухгалтеру? — неповаги до дорученого йому обладнання.

— Розумні люди ставили, — мовив він похмуро.

Тоді витяг з-за пазухи згорток і поклав його на фуфайку.

— Ну, я, той, поліз до своєї кабінети.

Він узяв крильця і попросив підсадити його до люку.

— Фуфайку я вам залишу. І бутерброди. Із сиром.

Семен Іванович почувався негідником. Отак ні сіло ні впало нагримати на немолоду вже людину, яка спускалась з сьомого поверху по тросу, ризикуючи скрутити собі в’язи, яка принесла тобі бутерброди, віддала свою фуфайку і, врешті, просто хотіла підтримати у скрутну хвилину. Він заходився перепрошувати дідка, почав пояснювати, що дуже поспішає, аби приготувати дружині вечерю.

— У неї дієта, а сама вона така безпорадна… Я завжди готую їй яйця в мішечок.

— Куди ви їй готуєте яйця? — від здивування у старого на чоло набігли зморшки.

— Ну, це яйце, зварене так, що жовток зовні твердий, а всередині рідкий.

— Сама вона нездатна і яйце зварити? — не повірив дідок. — Що ж це за жінка?

— Даремно ви так. Вона у мене незвичайна. Пише вірші.

Дідок нічого не відповів, бо не любив віршів і жінок, які незугарні приготувати вечерю.

— Добре, посиджу з вами трохи.

Він розгорнув сумнівної свіжості серветку і видобув бутерброди з грубо накраяним хлібом. Сир був несвіжий. Старий перехопив насторожений погляд Семена Івановича і пояснив:

— Та ви не хвилюйтесь. Хліб я сам купував позавчора. А сир мені видали місяць тому. Для мишоловок. А я так гадаю: нехай ті тварюки вдавляться, щоб на них такі продукти переводити, — він хитро підморгнув Семенові Івановичу. — Я кладу їм у капкани скоринку.

— Шкурочку від сала краще, — тоном фахівця мовив Семен Іванович.

— Краще, — погодився дідок, — але шкурочку я й сам люблю.

Вони неквапно гомоніли й жували бутерброди. Семен Іванович відзначив, що від довгого зберігання на горищі сир лише виграв. Недаремно ж французи їдять його тільки пліснявим.

— Не може бути! — здивувався дідок. — Ото дурні. А коли дізнався, що ті гурмани найвище за все ставлять жаб’ячі лапки, то мало не вдавився.

— Певно, голодують, сіромахи, — сказав співчутливо. — А у нас же того добра на болоті було!.. — Відтак його думки завернули в інший бік, бо він посмутнів: — І як там ведеться моїй дружині?

— Вона у відрядженні? — поцікавився Семен Іванович.

— Та ні, чкурнула з одним зальотником, — махнув дідок рукою. — Чим він її причарував? Хоч і закордонне, а таке худе, аж світиться. Теж вірші писав. Як ваша дружина. — Старий хотів був розсердитися, але передумав і захихотів: — Ото нехай тепер та хвойда жабами харчується.

Семен Іванович делікатно мовчав. А дідок уперто роз’ятрював старі рани.

— А як ми могли б жити! Я ж лісовиком працював…

— Лісником, — поправив Семен Іванович.

— Це ж вам не водяник якийсь, — правив своєї дідок, не слухаючи. — І сусіди були люди поважні. — Він почав загинати пальці, пригадуючи: — Відьма, наприклад, дуже гарна й освічена жінка, тоді той, як його…

“Господи, та він же божевільний”, — кинуло в жар Семена Івановича.

— …а вона мені: він танцює у місячному сяйві, і душа у нього тонка, — очі старого горіли недобрим блиском. — А я й сам, якщо хочете знати, літати навчився.

— Так, так, — промимрив Семен Іванович, аби трохи заспокоїти співрозмовника. — З такими крильцями, мабуть, можна і літати.

— Та ви що, з глузду з’їхали? — зареготав старий. — Це ж я для бабусі змайстрував.

Становище Семена Івановича ставало загрозливим. “До ранку цього не витримати”, — подумав він і чемно запитав:

— Для відьми?

— Та ні, сусідка, тут у вас, на сьомому поверсі, живе. Така забобонна. Вона якось застряла поночі у ліфті. Ну, самі розумієте, жаль стареньку. Бутербродів їй наготував. Так вона мене у люк не пускала. Щезни, каже, анципер. Від бутербродів відмахується. Не спокусиш, каже, святої душеньки. То я змайстрував крильця швиденько. Спускаюсь знову і говорю до неї голосочком тоненьким — прийми, кажу, від янгола за життя праведне. І крильцями тріпочу. Узяла таки, ще й на табличку з правилами користування ліфтом перехрестилася. З того часу беру їх з собою про всяк випадок.

Семен Іванович кивав головою і не наважувався, сказати й півслова.

— Ви не вірите мені? — підозріливо заглянув у очі божевільний дідок. — Старий, думаєте, щоб літати? Та я колись шулікою у небі ширяв. Ось, дивіться.