Владимир Киселев – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 (страница 21)

Отже, вони ще за життя знайшли спільну мову. Для них не існувало суперечки щодо назви нового континенту, суперечки, що виникла поза ними і не з їхньої волі.

Генуезець Колумб думав, що відкрив Індію. Тільки після четвертого плавання у нього зародився сумнів, що це не Індія, а якийсь інший світ. Флорентієць Веспуччі, йдучи слідами свого попередника, один з перших точно встановив, що це за світ. І в цьому головна його заслуга.

Як і Колумб, Веспуччі помер зовсім не в ореолі слави — тихо і непомітно. Поховали його в Севільї. Згодом сюди перепоховали й Колумба. Вони знову опинилися поруч. Як і в своєму довічному “плаванні” у славу, у безсмертя.

Порівняно з історичним відкриттям Христофора Колумба, Амеріго Веспуччі нічого особливого значного не здійснив у житті. Та він і не претендував на це. Він просто скромно і неупереджено, тільки в інтересах достовірності виявив помилку свого великого друга. Він аж ніяк не зазіхав на лаври Колумба, і ніхто, по суті, в Колумба їх не забирав. Хіба що не його ім’ям назвали відкритий ним континент.

Добре про це і взагалі про стосунки Колумба і Веспуччі сказав Леонардо да Вінчі: “Наша воля рідко йде в парі з нашою долею. Важливо не те, що шукаєш, а те, що знаходиш. Вони не ділили слави — вони поєдналися в ній”. Перший здійснив відкриття. Другий, встановивши істину, довів його до логічного завершення. Вдвох вони звершили великий подвиг — явили світові нове бачення Землі.

ФАНТАСТИКА

Поет Леонід Кисельов (1946–1968) дуже любив фантастику. Особливо ж цінував твори, автори яких зверталися до важливих і не завжди помітних тенденцій у суспільному житті й показували, до чого може призвести розвиток деяких із них.

Він цікавився срутурологією, захоплювався фантазуванням. Говорив, що “451° за Фаренгейтом” Рея Бредбері — це енциклопедія майбутніх катаклізмів капіталістичного світу, суспільства, де “пожежники не ліквідують пожежі, а навпаки, спалюють книжки”.

Л. Кисельов переклав деякі фантастичні твори з англійської мови і сам написав кілька оповідань. З одним із них читачі збірника мають нагоду познайомитися.

Своєму творові автор дав назву “На далекій планеті”, але мав на увазі можливу еволюцію деяких явищ сучасного буржуазного світу й так звані елітарні теорії, які особливо позначилися на працях американського соціолога Маршала Маклюена. Елітарність, як відомо, — антигуманний спосіб мислення, поет казав, що саме з неї і виплодився фашизм. Про те, куди веде елітарність, — пропоноване оповідання. Його внутрішня напруга, насиченість кожної фрази вимагають читання зосередженого, неквапливого, проте, поринувши у цю інтелектуально концентровану оповідь, одержуєш неабияке читацьке задоволення.

ЮРІЙ ПРИГОРНИЦЬКИЙ.

Леонід Кисельов

НА ДАЛЕКІЙ ПЛАНЕТІ

Оповідання

Нас викликали о четвертій ранку. Сигнал тривоги дав обхідник колії — безглузда посада, що приблизно відповідає директорові-наглядачу четвертого рангу, але я, хоч убий, не збагну, для чого потрібен директор-наглядач, коли вся система складається з двох сталевих стрічок завдовжки в кілька кілометрів. А втім, і систему, і посаду придумали ще живі, обхідник колії теж був живий, і взагалі від усієї цієї ідіотської історії так і відгонило живими. Щиро кажучи, в перші дві години, поки йшло розслідування, я був упевнений, що й злочин — справа їхніх рук.

Вона лежала впоперек рейок така спотворена, що я довго не міг визначити тип моделі й серію випуску; блок пам’яті валявся метрів за шість од насипу, а корелятор об’ємного бачення ми так і не знайшли. Годі й казати про збіг, що не піддається прогнозуванню, бо її голова, руки й ноги були жорстко прикріплені до дерев’яних паралелепіпедів, які називаються шпалами й слугують основою для рейок. Окрім того, з’ясувалося, що її індикатор особистої безпеки був зумисне виведений з ладу внаслідок удару тупим предметом.

Поки ми все це з’ясовували, обхідник колії, що весь тремтів, стояв на самому краю насипу і, здавалося, ось-ось зірветься вниз. Підсвідомо вгадавши в мені начальника, він весь час намагався перехопити мій погляд, і я подумав, що його переляк видає його провину. Відсутність барвника у волоссі й глибокі зморшки на обличчі свідчили про те, що він перебуває на стадії біологічного розпаду. Сильне психічне збудження заважало йому говорити, але поки ми ганяли свій гелікоптер за детектором брехні, він трохи заспокоївся, і ми змогли допитати його.

Виявилося, проте, що він ні в чому не винний, а його переляк пояснюється тією неадекватністю психічних реакцій, які й стали причиною загибелі цивілізації живих. У принципі належало б прихопити його з собою, щоб не патякав зайвого, але потім довелося б брати ліцензію в 9-му відділі, засвідчувати її в Біологічному нагляді, а все це — жахливо довга тяганина, отож ми просто відпустили його.

Оглядаючи паровоз — старовинний пристрій, що сам рухався на хімічній тязі, я із здивуванням виявив, що система керування розрахована на живого оператора, і негайно викликав його на допит. Але тут з’ясувалося, що цей божевільний наважився позбутися Опіки — його покажчик місцеперебування не відповідав на позивні. Оголосили загальний розшук, але я був майже впевнений, що його не знайдуть, і не дуже засмучувався з цього приводу. Горопаха-оператор був лише побічний учасник злочину. Йому просто не пощастило.

Коли ми поверталися назад, до того місця, де вона лежала, я вже напевне знав, хто злочинці. І знав, як їх знайти. Ішли мовчки. Відстань між шпалами була нерівномірна, доводилося весь час дивитися собі під ноги, і все-таки через кожних двадцять-тридцять метрів я збивався з ритму, а це дратувало й утомлювало.

Мені все здавалося, що ось ми зараз прийдемо, а її не виявиться на рейках, і разом з нею зникне решта ланок причинно-наслідкового зв’язку: нічний виклик, допит обхідника колії, втеча оператора.

Але чудес не буває — вона лежала там, де ми її залишили, і було дивно й боляче дивитися на це молоде, могутнє тіло, так безглуздо знищене. Як вона, певно, раділа відчуттю своєї краси і сили, як пишалася новою, нещодавно вмонтованою в неї системою, не знаючи, що ця система й стане причиною її загибелі. Я не люблю говорити про це, та й знаю не дуже багато — офіційна інформація надто мізерна, але суть справи така: нова система — атавістичного характеру, вона була створена для господарів перших трьох класів за зразком біологічного відтворення живих. Вважається, що вона збільшує емоційну місткість, а також екзистенціальну зацікавленість у здійсненні програми. Система вимагає парної відповідності, і це спричинило створення нових моделей обслуговуючого персоналу для готелів і пансіонатів Вищої Консультативної Ради.

Не треба бути великим детективом, щоб уявити собі, як усе це сталося. Кілька господарів нижчого розряду, скоріше за все службовці того самого пансіонату, що й вона, застукали її з кимось із начальства, і враження виявилося таким сильним, що їхні центри гальмування не витримали. Вони й не знали про парну відповідність і спробували вирвати у неї силоміць ту насолоду, яку вона все одно не могла б дати їм, навіть коли б і захотіла. Уперше в житті я не радів з того, що розслідування йде успішно, не відчував високого азарту погоні, бажання чимскоріше зловити й покарати злочинців. Утім, можна було й не квапитися. Все одно вони не могли втекти, як оцей оператор паровоза. Їм просто нікуди податися.

Спочатку було озлоблення, уражене самолюбство, комплекс неповноцінності, що вже стає професійним захворюванням ОП, а потім — тільки страх. Перед скоєним, перед покарою, одного перед одним. Страх, який навіть боягузів робить хоробрими, а тупаків — кмітливими, привів їх на рейки закинутої дороги живих.

“Закинутої дороги живих”, — повторив я вголос, і тут мені сяйнула думка. Ці слова пояснювали все. Дорога не була закинутою. Ми не підозрювали про її існування, але живі їздили нею, вона для чогось була їм потрібна. І рух регулярний — злочинці наперед знали, що вночі паровоз переїде їхню жертву. А що, коли існує ціла мережа таких доріг? І промислові об’єкти живих — можливо, підземні заводи, пов’язані цією мережею?

Ми врятували цей світ, ми упорядкували його і раціоналізували, ми щиро піклувалися про благо вцілілих живих, але вони злі й непокірні. Вони не люблять нас, умишляють лихе, намагаються позбутися Опіки. Зграї бандитів і відщепенців на кшталт отого оператора шастають по наших містах, і проти них не допомагають ніякі обприскування.

Але найстрашніше не це… Було щось символічне в тому, як ми йшли їхньою дорогою, покірно пристосовуючись до аритмії шпал. І коли ми не похопимося, може статися так, що все наше суспільство, весь світ підуть дорогою живих, а це шлях до загибелі. Я подумав, що сьогоднішній злочин можна вважати першим кроком на цьому шляху. Спричинила його система, скопійована у живих, а суть злочину й спосіб, з допомогою якого його хотіли приховати, полягали в тому, щоб створити незворотні деформації, — досі до цього вдавалися тільки живі. І поки вони живуть поруч з нами, навіть такі немічні, як обхідник колії, такі страхополохи, як оператор, ми не можемо почуватися господарями. Вони загрожують нашому існуванню. Найдоцільніше було б знищити їх. Усіх одразу. Покірних і непокірних, тих, що вийшли з-під Опіки, і тих, що залишилися. Щоправда, існує Закон, але якби знайти якийсь привід, зачіпку…