Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 10)

— Хто спускався в сховище після того, як ти бачив меч?

— Їй-богу! Богом клянусь... Е-е-е... Владико, схаменись! Задушиш! Скажу, скажу...

Єпископ ривком підняв брамника на ноги.

— Говори!

— Хлопець... трудар[40] Іван. Тільки він і ніхто більше. Прибрати мені допомагає. Але я з нього очей не зводив. З ним спустився і з ним піднявся. Не міг він такий величезний меч винести. Не міг... Нічого не міг винести. Я суворо за тим стежив. У мене нічого не вкрадеш! А хлопець він богобоязливий і працьовитий. Весь час на стайні, та й у мене раз на п’ять днів прибирає. Сам же владика казав — щоб ні пилинки в сховищі не було!

— Клич ключників, клич сторожів, брамників, братів монахів... усіх клич! Явіть мені того трударя. А якщо не явите — в печерах зогниєте! — в гніві закричав преосвященніший владика Єзекіїль.

— Знайдемо. Явимо! — задкуючи і кланяючись, заголосив монах. — Куди йому подітися? Тільки в монастирі й прожиток його... Кому він, такий убогий, потрібен? Та ще й із диявольським знаком на губах. Ніхто на роботу такого не візьме. І нема де йому подітися. Куди з таким знаком? Куди? Знайдемо. Знайдемо!

Розділ другий

Якуб Собеський повільно перекладав стос паперів з одного краю столу на інший. При цьому він робив вигляд, що переглядає, а часом читає викладене в них. Двічі навіть надовго затримався, вивчав документ. Але це тільки для видимості. Виняткова пам’ять польського комісара не потребувала зараз підтвердження. Якуб пам’ятав кожну літеру і кожне креслення цих таємних паперів, як і багатьох інших. Навіщо він уранці зажадав листи про Київський братський монастир — і сам не знав. Була надія, що щось проґавив, він або інші. Але ні, все вивчено, перевірено — і не раз.

Згорів монастир. Хіба то дивина? Особливо на київському Подолі, де пожежі — явище часте. Бо все не бажають місцеві бюргери[41] будувати кам’яні житла. Зводять хати без фундаментної основи, а часом і наполовину в землю вкопані. Ні черепиці, ні ґонту — вкриті очеретом та соломою. Чекають, що прийдуть татари або інші лиходії й усе перетворять на попіл. Не вірять, що Річ Посполита їх захистить. А головне: навіть печей правильних не заводять. Ставлять у своїх оселях димарі, які ліплять гончарі з глини, а потім обпалюють, — і поміж себе звуть ту кераміку «бовдуром». Цю дикунську штуку за допомогою глиняної обмазки з’єднують із димоходом і використовують для приготування їжі та обігріву. Але це ті, хто має можливість за той «бовдур» викласти кілька подвійних динарів[42]. А чимало киян, як і селян, плетуть той «бовдур» з лози, ба навіть вистругують із дерева самі. Хоч скільки обмазуй глиною — не врятуєш і не встежиш, коли прогорить така піч і полетить по хаті червоний півень.

У монастирі, що згорів, господарювали ті ж напівдикі русини, що в Києві й околицях. Що з них узяти, з бидла?

Згорів православний монастир — значить, була на те воля Господа. З цим не посперечаєшся. А ось із тим, що шляхтянка, дружина самого мозирського маршалка Анна Гулевич пожертвувала для відродження монастиря великий шматок землі на Подолі[43] — це безглуздя! І ніхто тоді не присоромив пані Гулевич і не розповів їй, які наслідки може мати така непродумана щедрість.

Учепилися в ту землю православні попи, швидко плани накреслили (ось вони, копії, на столі пана комісара) — і почали в камені піднімати монастир. Далі ще гірше: назвав заїжджий константинопольський патріарх його братським, і став він зміїним клубком, з якого показують свої отруйні ікла ті, хто вибрався з болота і був освячений патріархом, — православні владики. Вибили б скоро ті ікла — та ось клопіт, якого не чекали: голота козацька, та й деякі шляхетні козаки прислухалися до гетьмана Конашевича-Сагайдачного і взяли під свій збройний захист православні церкви й монастирі. Одначе й Сагайдачному шию скрутили б, якби турки з татарами не загрожували Речі Посполитій, а в Європі не потекли ріки крові. І змішалася в тих ріках після взаємної різанини і католицька, і протестантська, і всяка інша кров. Як тут обійтися без козаків? Без воїнства, відомого вже всьому світу. Ось і доводиться набиратися терпіння. А простіше кажучи, зціпити зуби й чекати того часу, коли можна буде зігнути козацькі голови, а православні церкви й монастирі підкорити уніатству.

А тим часом доводиться займатися дрібними справами...

Утім, питання про меч королевича Владислава аж ніяк не дрібне. Це важливе питання. Вчора ввечері здавалося, що його буде нескладно вирішити. Розгнівана удовиця, її міцна спина — пан Пйончінський, та ще й законник, що з’їв на судових справах не одного собаку, і в ролі його помічника досвідчений Антонім Дзевульський...

Та от невдача: стоїть цей великодосвідчений пан і не знає, куди очі ховати під, здавалося б, спокійним поглядом пана комісара.

— ...і тоді я подав сигнал, — трохи заїкаючись, продовжив пан Дзевульський. — Удовиця вчепилася в Єзекіїля, законник навис над Іовом, а пан Пйончінський закружляв біля тих волоцюг, що пред’явили свої права на меч. У тій метушні мені вдалося прослизнути в підземелля, де я, згідно з планом, швидко знайшов сховище...

Ясновельможний пан Собеський швидко відшукав план підземелля. Ось воно — сховище.

— Кімнатка невелика.

— Саме так, ясновельможний пане, — кивнув помічник комісара.

— І?

— Древні святі книги, скриньки з мощами, ікони, барила із золотом та сріблом, кілька видів стародавньої зброї... А меча покійного гетьмана...

— Називай його мечем королевича Владислава, — звелів пан комісар.

— Але меча королевича Владислава не виявлено. — І, не чекаючи запитання, тут-таки виправився: — Поспішав, але обшукував ретельно.

— Отже, меча королевича Владислава там немає!

— Коли я повернувся на світло, що дарує нам Господь у милості своїй, набігли монахи й служки, відтягнули удову й законника до стіни того будинку, де розміщені келії. Тільки пан Пйончінський все ще намагався чіплятися до тих двох волоцюг. Хоча на колінах і з розбитим обличчям це було важко.

— Відзначимо його старання, — кивнув ясновельможний пан комісар. — Я так розумію, що цього убогого трударя Івана так і не знайшли?

— Ні, ясновельможний пане, — зітхнув помічник комісара.

— А ось тут я з тобою не погоджуся... Хоча... Якщо подумати... В житті нічого не трапляється такого, щоб це було однозначно погане або добре. Палиця завжди має два кінці...

— Згоден, пане комісаре! — вперше за час служби помічник перервав свого начальника.

Якуб Собеський суворо зиркнув на свого помічника, піднявся з-за столу і почав крокувати по кімнаті, розмірковуючи вголос.

— Якби меч був на місці, це зовсім не означало, що вдові його б віддали. Найпевніше ми побачили б документ, у якому покійний гетьман розпорядився долею меча... гм... королевича Владислава. І розпорядження було б таким, що й сам чорт ногу зломить. Конашевич був хитрим і мудрим. Де меч міг би бути? У Львівському братському монастирі, чи в якомусь іще монастирі або церкві, чи під підлогою в козацького сотника, чи в таємних місцях запорозьких плавнів, чи під дупою самого диявола? Нам би довелося тільки чекати і сподіватися, що хтось обмовиться або клюне на ту нагороду, яку ми були б змушені запропонувати. А тепер, якщо меч викрадений, справа здається простішою: попередити застави, відправити людей, розширюючи коло пошуку, задіяти інформаторів тощо... Ти бажаєш щось сказати?

Пан Дзевульський пом’яв у руках свою рогатівку[44], напрочуд скромну — сіре сукно, вовче хутро та перо чаплі за срібною пряжкою. Втім, вона прекрасно поєднувалася з непоказним жупаном[45] і делієм із короткими, але широкими рукавами поверх нього. Такий одяг, як і зовнішність самого пана Дзевульського, не впадають в око, не привертають уваги, не насторожують.

— Говори вже! — підвищив голос пан комісар.

— Мені довелося затриматись у монастирі. Ченці й служки бачили мене біля владик, тому й не запідозрили нічого такого... А русинською я розмовляю... Самі знаєте: народжений в Києві, звідси й мати моя. До того ж у мене був запас і горілки, й сала димного...

— Це зрозуміло. Говори, — заохотив помічника Якуб Собеський.

— Цей трудар Іван усім здавався несповна розуму. Такий собі, як кажуть місцеві, дурень. Але працьовитий і старанний. Кидали йому за роботу то черству скоринку хліба, то цибулину, а то й хресним знаменням дякували. Спав у стайні, перед тим її чистив і коням гриви розчісував. Любив він гриви чесати і коням щось шепотіти. Спершу гадали, чи не чаклунство, а потім придивилися і зрозуміли, що тільки з кіньми йому й говорити.

— Який він, той трудар?

— Ось і я питав. І дивна річ — ніхто його до пуття не запам’ятав. Зросту незрозумілого, бо ходив згорбившись. Пика завжди брудна. Волосся? З голови ніколи не знімав свій баранячий ковпак. Не говорив, а мугикав. В очі не дивився. Убогий — ото й усе. Та й мало хто з ним спілкувався.

— Чому так? У місцевого бидла з’явилося своє бидло, з яким соромно спілкуватися?

— Чимало з них стали ченцями знедавна, і в душі залишилося мирське. Співчуття ще вистраждати потрібно. А головне: марновірство і стародавні забобони все ще міцно вкорінені у свідомості навіть бувалих ченців. Ось і родима пляма під губою в цього трударя відштовхувала багатьох. Кажуть, що то знак диявола. У моїх мозавецьких краях[46] теж таке кажуть.