Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 99)
То було звернення до надприродної сили — деміурга, освідчення йому в коханні і пристрасне жадання близькості з ним. Я згадав компанію письменників, щось схоже на бенефіс Бамбули з нагоди її вступу до Спілки письменників, який вона проводила в Літературному музеї. Тепер же мені стало ясно, чому щораз, коли я бачив цю жінку, у мені повставав мій звір-охоронець. Він бачив щось таке, чого не міг розгледіти я, а відтак стояв на чатах, аж поки вона не зникала з очей. По тому минуло не багато часу і зустрічі з новобранкою-поетесою, уже частіші, активізовували в мені дику силу і наповнювали її потужністю, здатною протистояти невидимому лихові. У мені спрацьовував якийсь охоронний рефлекс, даний природою, котрий у більшості людей за все життя так і не проявить себе, і вони помирають, не звідавши що це таке. Трапляється, цілі нації існують і помирають з приспаним рефлексом самозахисту. Зрештою відходять у небуття і ті, хто звідав цей рефлекс — усе має свій ресурс.
Але не все зникає. НЕБУТТЯ-бо не порожнеча, а світ програм, котрі через якийсь мегахрон часу можуть знову активізуватися у земному світі.
З самого початку знайомства з цією жінкою я знав, що вона темна, але мені невідомо було, що у її тілі селяться дві сутності, одна з яких — ворог самій людській природі — дитя Мардука.
Тепер її оболонка знаходиться у «профілакторії» для безпам’ятьків — людей, у яких бамбули ж викрали їхні душі.
Ліліт Джебанівна Бамбух сидить на стільці під номером двадцять два. Чи не тому, що двадцять друга літера халдейського алфавіту є його останньою літерою? Втім, це може бути й чистою випадковістю.
P. S. Читачу, нагадую: «не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного — чоловіка чи влади».
НЕ ПРОБУДЖУЙ У МЕНІ ЗВІРА
23.05.1971 року.
до арешту
КОМЕНТАР АВТОРА
до роману «ДІТИ МАРДУКА»
Сталося так, що публікацію роману було відкладено. І ось, через рік, коли з’явилася нова можливість його надрукувати, я вирішив ще раз перечитати твір, знаючи з досвіду, що вишукаю якісь із пропущених огріхів. І я їх таки знайшов. Але не це головне. Часова відстань у дванадцять місяців, протягом якої мені жодного разу не довелося заглянути у рукопис, зробила мене — автора звичайним читачем. Окремі розділи писалися п’ять, і більше років тому, і тепер сприймалися як нові. Перше враження було таке, що полотно твору скомпоновано з певної кількості блоків — великих і малих. Великі — це — дешифровані пророчі тексти, езотерична філософія, містика, егрегор духовності — письменницьке середовище, в якому вгніздилося лихо, а також щирі почуття любові і дружби. Малі блоки — розмаїті факти історії, авторські роздуми, приклади нелюдської жорстокості і протистояння їй. По суті твір схожий на «споруду», але викладену не з цеглин однакової величини, а з кам’яних брил — мегалітів. Це не фортеця і не храм, змуровані з дотриманням усіх фортифікаційних чи храмових особливостей. Але з нього, як з фортечної стіни або храмової дзвіниці, відкривається вид на довкілля, що за гранню стін. За межами цього літературного твору можна побачити світ причин — те, що людині, вихованій на матеріалістичних поняттях і їх стереотипах, не дано розгледіти у звичайному житті. А воно є, оточує кожного, а, трапляється, стає видимим і впливає на перебіг подій у житті не тільки окремої людини, а і всього людства. Роман «Діти Мардука», якщо й не навчить одразу побачити невидиме, то принаймні зорієнтує читача на таку можливість. А декому, тому, хто побував у ситуаціях, схожих на ті, що їх описано в романі, сприятиме у розширенні світогляду і прибере з очей шори[9]. Я простежив і архітектоніку твору: чи припасовані належним чином «блоки» між собою, чи немає між ними щілин, або ж надмірного шару «чамуру». За зразок узяв мегаліти на пірамідах майя. Там взагалі немає розчину, що скріплює, а плити базальту, пісковику чи іншої тамтешньої породи укладено так, ніби їх перед тим розм’якшили, а вже тоді притисли один до одного. Я також намагався, щоб складові твору були щільно укладені в «тілі» роману і журився, коли натрапляв на товстий шар «чамуру» або ж, навпаки, його повну відсутність. І ще одне: твір має два плани: перший зорієнтований на звичайного читача, книгомана, другий — на інтелектуала. Втім, це думки-алегорії мої — авторові. Їх може бути стільки ж, скільки й читачів. Плекаю надію, що вони не будуть надмірно категоричними.
До всього додам, що в романі використані уривки з творів письменників — здебільшого поетів, а також деякі образи й характери майстрів слова, з якими мені колись доводилося спілкуватися. Оскільки роман написаний від першої особи, то у читача може скластися враження: чи не написав оті вірші я сам? Ні. Не написав. Жодного. Але й робити посилання на кожен рядок-два вірша було б не коректно з огляду на те, що твір художній. Творення ж персонажів, зокрема й літераторів, відбувалося виключно в межах ідеї твору і сюжетної доцільності. Тут в основному працювала фантазія автора, але використовувалися й окремі риси характерів знайомих людей, так би мовити, — з натури. Це звичайна практика письменника. Отож автор прохав би читача, який угледить у котромусь із героїв подібний до себе типаж, не ідентифікувати себе з ним.
СЛОВО ПЕРШОГО ЧИТАЧА
У мою бутність директора видавництва «Пороги» мені довелося вичитувати рукописи кількох книг Віктора Савченка. Це і дві книги есеїстики про поетів та прозаїків Придніпров’я, і твори фантастики, зокрема роман «Під знаком цвіркуна», який видано українською та російською мовами і який читають тепер на багатьох інтернет-ресурсах.
Несподіваним для мене стало прохання автора вичитати рукопис нового роману «Діти Мардука». Несподіваним тому, що вже минуло чимало років від нашої колишньої співпраці, а також тому, що я тепер не маю відношення до видання книг.
Уже з перших сторінок у мене виникло відчуття чогось знайомого. Скоро я збагнула, що це не фактаж твору, а скупувата на слова, але насичена енергетично, знайома ще з роману «Під знаком цвіркуна» проза. Решта, а саме: тема твору, засоби побудови сюжету, а головне підтекст, — оригінальне.
Автор назвав твір фантастичним трилером; я б назвала його езотеричним романом. У ньому-бо органічно поєднані пророцтва і їх недавні втілення в події; а також важкі наслідки тих подій для сучасної людини. В. Савченко довів художніми засобами, що поміж людей розгулюють сутності мерців, як далекого, ще вавилонського, минулого, так і з недавніх поколінь. Ними просякнуте все суспільство.
Головний персонаж бачить, як у письменницькому колективі, за участю «мерців», котрі в нього проникли, почався процес руйнації духовного егрегора, створеного кількома поколіннями письменників, а також починається фізичне винищення письменників. Зрештою він і сам опиняється під прицілом мертвяків у людській плоті.
Не розкриватиму сюжет у короткому «слові редактора». Але про окремі моменти, які зачепили мене, як жінку, скажу. Йдеться про інтимну складову твору — кохання двох творчих людей — прозаїка, який ніде не висвічує своє ім’я, і молдавську поетесу Маріцу. Не так багато тексту відведено цій темі. Але те, що присвячене їй, насичене світлою і глибокою енергетикою; про нього пам’ятаєш навіть тоді, коли читаєш розділи далекі від теми кохання. Випадкове курортне знайомство з часом переростає в глибокі почуття, але тільки через довгі десять років вони змогли повінчатися. Підтекст кохання двох людей червоною ниткою проходить крізь увесь твір. Немало містичних моментів у взаєминах між ними, але про це не думаєш. Уже після прочитання твору замислюєшся над сумнівною вірогідністю таких моментів. Але й тоді спадають на думку слова автора: «Містика — це також реальність, але не пояснена». Оця здатність письменника пояснювати найнеймовірніші ситуації і факти, робить фантастичну лінію роману ледь помітною. Автор оперує розмаїтою, часом дивовижною, але водночас і правдивою, інформацією, як з суто наукових знань, так і з біблійних одкровень; наводить аналогії з історії — древньої і зовсім недавньої. До речі, манера мотивувати вчинки персонажів, переконувати читача в їх природності притаманна всім творам В. Савченка. Принаймні тим, які мені довелося прочитати.
Сподіваюся, що доля й цього роману буде такою ж світлою, як і його попередніх творів.
Савченко Віктор Васильович
народився 22 березня 1938 р. в м. Вознесенську Миколаївської області. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут та очну аспірантуру. Кандидат хімічних наук, доктор філософських наук. Зазнав переслідувань за правозахисну діяльність. Реабілітований в роки незалежності. Автор книг реалістичної прози: «Тривожний крик папуги», «Пригода на п’ятому горизонті», «Дві вершини гороскопу»; фантастики: «Консульська вежа»(роман, повість), «Ночівля в карбоні» (повість, оповідання), «Тільки мить» (роман), «Під знаком Цвіркуна» (роман, виходив укр., рос.), «Монолог над безоднею» (романи), «З того світу — інкогніто» (роман, у серії «Зірки прози»), «Золото і кров Сінопа» (історичний роман-трилер); п’єси «Народжений під знаком Скорпіона»; есе: «Бог не під силу хреста не дає», «Шлях у три покоління», «До глибин пізнання»; окультних книг-досліджень: «І бачив я звірину…», «Пророцтво четвертого звіра: Даниїл», «Порахуй число звірини»(в рос. пер.); упорядкував «Антологію поезії Придніпров’я» та «Антологію прози Придніпров'я» Окремі книги і твори друкувалися в перекладах російською, угорською, чеською, словацькою мовами; в Інтернеті — англійською та іншими мовами.