Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 76)

Лікар замовк і, оскільки тривалий час не озивався, я розкрив ноутбук і ввійшов у систему.

— На ось, проглянь, — мовив я.

Він пробіг очима текст, подивився на мене, а потім став уважно читати. Кілька разів підводив очі, але знову заглиблювався в текст. Нарешті озвався:

— Ну, що таке сатрапія, я вже знаю. А що таке Тирас?

— Біблійна назва нашого племені. Якийсь із нащадків Яфета — одного з трьох синів Ноя.

— А що це за роки, які ти вирахував?

— У тебе ж є книжка. Там графіки, а на них — століття і критичні роки. Це коли в земний світ дисантуються діти Мардука; вони народжуються як справжні земляни. Якщо таких років буває дев’ять-десять на століття, тоді настає апокаліпсис — кров ллється ріками.

— Терпіти не можу графіків і діаграм. Скажи на словах, чи й справді ми, себто світ, іде до зменшення тих клятих мардуківців?

— Так. Століття, в якому ми живемо, матиме всього три таких роки, це: дві тисячі сімдесят дев’ятий, дві тисячі вісімдесят восьмий і дві тисячі дев’яносто сьомий. То будуть роки, коли у світ прийдуть мардуківці, але великого нещастя від них не станеться.

— Ти про ці літа допитувався у пані Людмили?

— Авжеж, але про ті, що вже минули. Після її оповіді я можу достеменно назвати роки, коли у вагітних жінок мінявся характер на гірший, а дітей вони приводили у світ переважно злодіїв, садистів і убивць. Це тисяча дев’ятсот восьмий, тисяча дев’ятсот сімнадцятий, ну…. двадцять шостий, тридцять п’ятий, сорок четвертий, п’ятдесят третій, шістдесят другий, сімдесят перший і восьмидесятий. Після цього до кінця двадцятого століття, і в наші дні нового століття жодного такого року вже не було.

— Так що, у ці роки народжувалися одні майбутні падлюки? — запитав Лікар.

— Не думаю. Але відсоток їх таки великий.

— А колос — що таке?

— Символ тоталітарної влади. Точніше — абсолют тоталітаризму. Сказати, що це Молох[8] — нічого не сказати. Він з’являється періодично — через кожних дев’ятсот років. З’являється у вигляді конкретної людини, людей чи якоїсь ідеї.

— І ти можеш назвати якогось із них?

— Авжеж. Це римські імператори початку першого тисячоліття — їх було сім. Але найбільш лиху пам’ять залишили по собі Нерон і Калігула. Через дев’ятсот років по тому виник рух хрестоносців. На жаль, я не знайшов інформації про те, скільки осіб було ініціаторами бійні. Але, скоріше — семеро. Кровопролиття супроводжувалися спалахами чуми і прокази. У двадцятому столітті, а точніше — в кінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого, як і в попередні періоди, колос здійнявся на повний зріст невдовзі після того, як у світ прийшли десять генерацій істот у критичні роки. Це був наймогутніший колос від закладин світу. А найлихішу пам’ять по собі залишили також дві із семи «голів звірини». В інших країнах….

— А коли настане найближчий апокаліпсис?

— Ми з тобою до нього не доживемо.

— І все ж?

— У третьому тисячолітті. А точніше на двадцять сьоме, двадцять восьме і двадцять дев’яте століття припаде по десять критичних років, а відтак у світ приходитимуть по десять поколінь дітей Мардука на століття. Це буде справжній апокаліпсис, але оскільки Темний Сателіт на той час уже віддалиться від Землі, то такого сприяння, як у недавньому нашому минулому, мардуківці від нього не матимуть, тому тогочасний апокаліпсис не буде означений надмірною жорстокістю і звірством, як той, що минув. А головне — після нього вже не стане програми, за якою періодично повстає з небуття колос. Як сказано у Івана Богослова: «20.1 І бачив я Ангола, що сходив із неба, що мав ключа від безодні, і кайдани великі в руці своїй. 2 І схопив він змія, вужа стародавнього, що диявол він і сатана, і зв’язав його на тисячу років, — 3 та й кинув його до безодні, і замкнув його, і печатку над ним поклав, щоб народи не зводив уже, аж поки не скінчиться тисяча років. А по цьому він розв’язаний буде на короткий час». Тисяча років це від початку апокаліпсису, який ми пережили. «Коли ж скінчиться тисяча років, сатана буде випущений із в’язниці своєї. 8 І вийде він зводити народи, що вони на чотирьох краях землі,Гога й Магога, щоб зібрати їх до бою, а число їхнє — як морський пісок. І вийшли вони на ширину землі і оточили табір святих та улюблене місто. І зійшов огонь з неба, — і пожер їх. 10 А диявол, що зводив їх, був укинений в озеро огняне та сірчане, де Звірина й пророк неправедний. І мучені вони будуть день і ніч на вічні віки».

І тут до кабінету увійшов Ксилантій, і плюснувся у шкіряне крісло.

Лікар уважно подивився на нього, спитав:

— Ти що, Ксило, пиячив учора?

— З чого ти взяв?

— З твоєї пожмаканої пики. Я вас з Баксом попереджав, що під час круїзу ми у такі ігри не граємо. Он Шеф — днями в бібліотеці сидить або у каюті пише щось.

— Та я спиртного і в рот не брав, — запевнив Ксилантій не без образи в голосі. — Спав погано. Ну, не те, щоб погано… Мене щось душило. Вже думав, не витримаю. Чиїсь м’які, але дужі руки.

На шиї Ксилантія вгадувалися два синці, ніби то були сліди від пальців, що стискали горло. Помітив їх і Костя. Ми переглянулися, і Лікар сягнув рукою в кишеню халата по телефон. За мить він уже розмовляв з Мірошником. По кількох фразах поцікавився:

— Коли помер Гладун? Число й місяць.

— Сьогодні виповнилося дев’ять днів, — почулося в телефоні. — Можеш пом’янути страждальця.

— Ага, і свічку поставлю, — відказав Костя й відімкнув зв’язок. Потім — до Ксилантія: — Завтра тебе вже не душитимуть. А ти в юнацтві таки дошкулив Валтасові, якщо він мститься навіть після своєї смерті. Втім, мені також важко спалося.

РОЗДІЛ 14

Ми з Костею стояли неподалік трапа, по якому на судно проходили нові гурти туристів; на обличчях і в убранні їх угадувалася святковість, а також передчуття цікавої подорожі. Лікар знічев’я коментував постаті деяких із жінок. Раптом він запитав:

— Ну, як тобі ведеться на судні? Чи не засумував?

Я сказав, що не маю часу сумувати, і що вперше за багато років спізнав спокій, який письменникові украй потрібен. Це були не мої слова, а одного старого прозаїка: його переслідували в совковий час. Він скаржився тоді нам — молодшим, що ніяк не може зосередитися на творі, якому присвятив багато років. Щойно приступить до написання, як його зачепить провокатор або вийде друком публікація, де хтось пройдеться по його «нечіткій громадянській позиції».

— Мене тільки одне бентежить, — сказав я по паузі, — це дармова зарплата. Адже досі я не виявив жодного приходька. А незароблені гроші, як казала моя бабуся, щастя не приносять.

— Аби не порушувати заповіді твоєї бабусі, вважай, що ти працюєш на двох роботах. Одна — відповідальність за безпеку судна, друга — написання роману. Твої книжки про звірів у людській подобі не кожен збагне, а от художній твір може змусити звичайного читача замислитись. Якщо ж таких читачів виявиться багато, то й дітям Мардука стане складніше ткати свою павучачу мережу поміж людей.

Я не сказав Кості, що роман написаний, і що я тепер тільки доводжу його до кондиції. Не сказав також, що написав твір по суті в одиночній камері, а матеріал часто брав із ситуацій, які розгорталися довкола мене щодня. Я мовив:

— Тепер однаково переймаюсь як завершенням роману, так і його публікацією. Кошти потрібні.

— Поміркуємо над коштами, — пообіцяв Лікар, як мені здалося, легковажно. Раптом додав: — Учора я переписував деякі номери телефонів зі старої мобілки в нову. І там наткнувся на відео із рудим матюжником — здається, прізвище його Свистопляс, а, може, Верхогляд… Щось таке, точно не пам’ятаю. Ну, той, що склеїв ласти в лікарні. Перед тим мобілка лежала за ширмою на підвіконні в режимі диктофона, на той випадок, якби Валтас почав подавати якісь звуки. Я й забув про це. А ось тепер згадав.

Костя дістав з кишені мобільник і увімкнув диктофон на звук. Якийсь час нічого не було чути, а потім озвався голос мого земляка, який, з усього, відповідав на нечутні для людського вуха халдейські слова Валтаса. Відповідь його, також халдейською, лунала упереміш із матюччям, і я б не сказав, чого там було більше. Розмова почалася до того часу, як у палату увійшли ми з Лікарем, і тривала понад сорок хвилин. Паузи — нечутні монологи паралітика — були довшими, ніж слова відвідувача — Свистоплясова говірка, скомпонована з матюкливих і халдейських слів.

— Слід розуміти, — озвався Костя, — що діалог ведуть не Володька-Валтас і не Свистопляс, а ті, хто квартирує в їхніх тілах. Голосу Гладуна не чути, бо він паралізований, твій же земляк підпрягається до балачки двох істот-приходьків. Але, крім матюччя, там нічого не розбереш. Ти дорікав, що в мене ненормативна лексика. Ось де — вищий пілотаж! Аж незручно з такими монологами звертатися буде до культурної людини в музеї. Ага, може б ти переклав ті халдейські слова своїм комп’ютерним методом?

Я сказав, що програма, яка дозволяє перевести звуки літер в електронну форму літер, існує. А от чи для всіх мов, не знаю.

— То пошукай в Інтернеті, — порадив Костя. — Пошукай, бо з таким фольклором іти в музей — сам розумієш…

— Чи не занадто ти вже стаєш світською людиною? — засумнівався я.

— Марку мушу тримати, мля’, — сказав Лікар.

Як виявилося, в Інтернеті існує програма, що переводить звуки халдейських літер в електронну форму літер. Хтось із учених докопався таки до фонетики древньої мови, а якийсь із програмістів перевів їх — звуки двадцяти двох літер в електронну форму літер. Їх треба було тільки перекласти — спочатку на англійську мову, а за тим на українську.