Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 49)
Раптом я поцікавився:
— А як ти дивишся, якби я причаївся десь у Молдові? Там у мене — друзі.
Костя не поспішав з відповіддю. Він поклав ногу на ногу і так, у позі напівйоги, якийсь час німував. Та нарешті озвався:
— Ідея слушна. Але її треба обміркувати. Потелефонувати кому слід, розпитати про ситуацію. До того ж це матиме смисл тільки у тому разі, якщо ти з жодним із друзів не зустрічався, не листувався і не передзвонювався після того, як опинився в чорних списках темних. Адже там, якщо ти в курсі, зараз червоний режим. При владі — ті ж самі темні. До того ж ідеться про тривалий термін, а тобі зараз треба прилаштуватися на ніч.
— Так, авжеж.
— Є два варіанти: перший — котельня. Там, як на мене, досить затишно. Другий — у однієї моєї приятельки.
У мене вже ладне було вирватися питання: «У Рити?» та я вчасно схаменувся. Натомість сказав:
— У котельні побувало двоє прибульців — твоя руда подруга і той, якого у цьому світі вже немає. Ти не подумав, що ваш із Ксилантієм гладкий друг дитинства може довідатися?
— Руда королева сексу не тутешня, ну, не одеситка. Це я точно знаю. А дідько злиняв у край без вороття. Яким чином Гладун довідається?
— Скажімо, йому присниться, — сказав я.
— Ні, серйозно?
— Куди вже серйозніше… Мерці у людській плоті чим небезпечні? Тим, що вони з деким із земних людей мають зв’язок на астральному рівні.
— Це щось із твоїх окультних досліджень?
— Та, ні. Про це пишеться в теософській літературі. До речі, я не вірю, що руду демоницю підчепив ти, а не вона тебе. Прикинь — у тебе сидить ув’язнений астральний мешканець і саме у цей час ти знайомишся з такою ж жінкою-приходьком. Таких збігів обставин не буває.
— Так а ми ж із Ксилантієм живі-здорові. Якби вона була підіслана, то з нами вже кілька днів тому сталося б те ж саме, що і з Солодким і те, що вони планували скоїти сьогодні з тобою. Нас би повбивали прямо в котельні.
— Доведеться припустити, що не всі прибульці з потойбіччя з’являються у нашому світі через міст
— Стривай, то виходить, що я злягався з жінкою-мерцем!
— Заспокойся. Кожен з людей до втілення перебував в іншому вимірі чи, як кажуть, на тому світі. Тіло на ній земної жінки. А сутність… Втім, у тому тілі, скоріше за все, дві душі, тільки одна — власниця тіла — пригнічена. Може, коли господарка позбудеться квартирантки, то й тіло її вже не буде таким сексуальним.
— Та хай би вже було як є… — зауважив Костя. — А то наші земні жінки здебільшого холодні.
На мить згадалася остання ніч у Коктебелі: Маріца, місячне сяйво, що проникало крізь незашторене вікно і яке було нам замість покривала. «Холодні ті, які не знайшли свого кохання», — майнула думка. Тим часом мені здалося, що я чую звук «ходиків» — годинника мого дитинства на стіні бабусиної оселі. «Тук-тук, тук-тук» — цей звук виникав у пам’яті завжди, коли я боявся кудись запізнитися. Тепер мені слід було негайно пристати на якусь із пропозицій Кості.
— А хто ця жінка, у якої я міг би перебути? — раптом поцікавився.
— Наша подруга. Ага, не з тих, про яких ми щойно балакали. Вона самітня. Мала чоловіка — моряка далекого плавання, але він одного разу не повернувся на корабель, десь в Александрії в Єгипті. По тому — жодних звісток. Це було років десять тому. Ну, клепалися до неї хлопці. Але вона…
— Гладкий знає, що вона ваша з Ксилантієм подруга?
Поміркувавши, Костя сказав:
— Навряд чи.
— Після допиту темного, запис якого ти передав Гладунові, і сьогоднішнього теракту всі, хто з вами контактував, узяті на приціл. На жаль, під прицілом опинилися і всі мої родичі. Але спосіб є. Піти на вокзал і найняти притулок у людей — їх там багато, — які пропонують приїжджим житло.
— Слушно. Але твоя ідея може спасти на думку будь-кому з команди того гівнюка. А відтак як поміж винаймачів, так і поміж тих, хто пропонує житло, буде крутитися їхня людина. І не тільки там, а також у готелях.
Костя мав рацію, але ті, хто планував акцію зі мною, навряд чи сподівалися на таку розв’язку. Не могли вони посилати кілерів до мене і водночас — своїх людей на вокзал. Якщо ж вони вирішують, як їм бути тепер, то від плану проконтролювати вокзал до його втілення мине щонайменше дві години. За цей час я встиг би знайти собі житло.
Коли я сказав про це Кості, він мовив:
— Все логічно. Але я на твоєму місці не став би світитися, а прямо звідси майнув би або до Рити — так звати жінку, про яку я тобі казав — або в котельню.
Тим часом у нас за спиною, де було кільце, вже розвернувся не один трамвай, а магістраллю промайнуло чимало маршруток у двох напрямках. Повернулася й пожежна машина, цього разу без сирени. Промайнула й «швидка допомога».
— Бачиш, — кивнув Костя вслід пожежній і «швидкій», — вогонь загасили, трупи забрали. Незабаром міліцейські наряди почнуть прочісувати закутки по всій Одесі. Зволікати далі не можна.
І тут завібрував мій мобільний телефон. Дзвонила сестра:
— Що там сталося?! — в її голосі вчувалася паніка. — Щойно я балакала з сусідами з четвертого поверху. Кажуть, у дворі зайнялася машина швидкої допомоги; згоріло двоє людей.
Я вже розкрив був рота аби попередити, щоб вона нічому не дивувалася, коли прийде додому, та раптом прикусив язик. Частоти мобілок легше прослуховуються ніж стаціонарні телефони. Натомість сказав:
— Не знаю. Я зараз у друзів. Шкоди твоєму будинкові не завдано?
— Ні, — відказала сестра. — Будь обережним, — і відімкнула зв’язок.
— Хто це? — поцікавився Костя.
— Родичі.
— Зі свого телефона більше мені не звони. Завтра купи дешевеньку мобілку… Бабки маєш?
— Маю, — відказав я, — але нової мобілки мені не потрібно. Моя оснащена двома картками, однією з яких я ще не користувався.
— Гаразд. То що: Рита чи котельня? — в голосі Кості вчувалося нетерпіння.
— На твій розсуд.
— Рита, — сказав Костя, підводячись.
Ми щойно перетнули дорогу, обіч якої сиділи, і зайшли в скверик, як на магістралі зупинився мікроавтобус без вікон і з нього вийшли двоє у камуфляжній формі з автоматами наперевіс. Машина, з якої вони висіли, поїхала далі, а люди перейшли трасу і попрямували в сторону пляжу.
— Це те, про що я казав, — озвався Костя. — Ще хвилина і нам було б непереливки. Вони мають право обшукувати будь-кого. А у нас же — пістолети.
«Авжеж, — подумав я. — А в моїй мобілці — відео, зняте на цьому ж ось місці, а в сумці — касета з записом допиту темного». Я заблагав подумки: «Вальпургіє, допоможи!»
— Присядьмо за кущем, — озвався Костя. — Нехай пройдуть.
Ми підвелися, коли двоє патрульних зникли за воротами на пляж. Скверик був ріденький, і геть проглядався, але довкіл не вгадувалося жодної постаті. Скоро ми вийшли до магістралі і, перетнувши її, зайшли у внутрішній двір між кількома двоповерховими будинками з ракушняка. Там у глибині двору стояло біле авто. Скоріше за все, це була та ж сама машина, на якій мене викрали на Куяльницькому пляжі і на якій по мене приїздив Ксилантій.
Перед тим, як зайти в машину, Костя набрав номер на своєму мобільному і, почувши відповідь, сказав:
— Я вирушаю. — Потім — до мене: — У машині — жодного слова.
Раптом мені спало на думку, що мій порятунок стався немовби за велінням чарівної палички. Адже для того, щоб його здійснити, потрібна була тривала підготовка. А тут прямо ось — потелефонував і за якихось чверть години прибула команда… Терпіти не можу невмотивованих вчинків і дій — ні в житті, ні в художньому творі. Коли я сказав про це Кості, він посміхнувся; з відповіддю не поспішав.
— А я терпіти не можу ділитися своїми планами. Висвітиш намір і він приречений. Це вже точно відомо. До речі, всякий, хто багато обіцяє, не є обов’язково брехуном. Часом обіцяльником рухають шляхетні наміри, але висвітивши свій план, він у дев’яноста відсотках випадків прирікає його на провал. Мовчун досягає мети! — наголосив Лікар. — Я не втаємничуватиму тебе в акцію, яку ми розробляли, але скажу, що твоє чуття тебе не зрадило. Ми справді готували один захід, щоправда, на завтра, але твій дзвінок змусив мене внести зміни в план. Єдиний невмотивований момент у події, що сталася, було співпадіння наїзду на тебе тих зелених падл і акція, яку ми готували у цей час. Вчинене нами можна розглядати і як перевірку заходу, так би мовити, в польових умовах. На жаль, від деяких моментів майбутнього плану доведеться відмовитися, бо тоді їх ідентифікуватимуть зі скоєним сьогодні і, отже, шукатимуть зв’язок між ними. Тямиш про що я?
— Тямлю, крім одного — що це за акція, якщо навіть Ксилантія відправили подалі з міста?
— Я б і тебе сховав би кудись подалі. Бо все, що останнім часом коїться, обертається довкола тебе.
Костя сказав те, про що я вже й сам думав.
— Сідаймо вже в машину, — нагадав Лікар і відчинив дверці.
Хвилин десять ми їхали центральною магістраллю у бік центру, а тоді повернули праворуч у вулицю, що вела до Куяльницького лиману. Невдовзі проїхали під шлагбаумом через залізничну колію і скоро повернули ліворуч в іншу вулицю, яка, з усього, простягалася паралельно лиману. Незабаром ми опинилися на дорозі, що йшла вздовж стрімкого берега. Ліворуч була вулиця з одноповерхових будинків, у вікнах яких світилося. Їхали з вимкненими фарами. Незабаром Костя зупинив авто. Коли ми вийшли, він сказав аби я спустився по стежці до берега і там почекав.