Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 45)

— Ти — про оті свіжі шрами? То таке діло… Затягне. — Він витяг з нагрудної кишені люстерко.

— На ось, глянь.

Із дзеркальця на мене дивилося вселенське зло. На мить я відсахнувся від свого зображення. Це справді був не я, а мій звір, який хоч і сховався у підсвідомості, проте залишив свій відбиток на моєму лиці і в моїх очах. Першим рефлексом було усміхнутися і в такий спосіб позбутися того страшного виразу. Але м’язи обличчя не корилися. Це тривало якусь мить, мені ж здалося, що минула ціла хвилина.

— Ну, так це ж інша справа! — широке лице Різниченка вкрила добра посмішка. — А я вже був подумав, що в тебе вселився той, про кого я читав.

Я ще раз глянув у люстерко: тепер на мене дивився чоловік середнього віку; на лівій частині обличчя в нього поблискували плями від недавніх виразок. Майнуло в голові, що якщо відростити бакенбарди, то тих плям не буде помітно. А ще я подумав, що тридцять років тому, коли писався вірш, навряд чи хтось міг би подумати про бісів, і що вони — біси, коли закінчиться термін їхнього шабашу, так легко мімікрірують у безрогих і привласнять усе, що їхні раби створили протягом трьох поколінь. У них у руках тепер не зотлілі догми вигаданої ними ж моралі, а важілі багато впливовіші — гроші. Вони купують усіх і вся, а головне — закони.

Раптом Різниченко поцікавився:

— А нащо тобі той нещасний? Ну, про якого писав Ігор…

— Схоже, він цілий місяць носив у собі емігранта, — відказав я.

Колега, поміркувавши, попрохав:

— Поясни.

Я процитував:

— Ноеслиангелы небесные прервут нам игры наши бесные, мы в наше пекло эмигрируем!.. На жаль, між їхнім пеклом і нашим світом існує чимало каналів і «бєси», про яких ти пишеш, завжди відвідували нас, немало таких гостей і тепер з’являється. Допомагають їм ті, що перефарбувалися, чи, як ти пишеш, «мімікрірували».

Добродушно-іронічний вираз на лиці мого друга раптом зник; воно стало зосередженим.

— Це щось із області фантастики? — поцікавився без тіні іронії.

— Скоріше з області містики.

— А що таке містика?

— Ну, те, що насправді існує і підтверджене тисячами фактів, але не може бути пояснене жодним з відомих людині інструментів пізнання. — Мені згадалися мої зустрічі з темними на межі з астральним світом, жах, який спершу мене охоплював, і збайдужіння, а потім і зневага до них, яку я не приховував, коли вступав з ними в діалог. Я додав: — Це та ж реальність, але досі ні ким не пояснена.

Несподівано від Різниченка долинув уривок з пісеньки «Гоп, кумо, не журися…» Він витяг з кишені і приклав до вуха телефон.

— В центрі я… — сказав. — Гаразд, зайду, куплю.

Ми піднялися.

— Дякую за словник, — сказав Олекса.

— А я тобі — за вірш. Вставлю його в нову звірину», якщо жити залишуся. Ти не проти?

І тут я, несподівано для себе, запитав:

— Олексо, тобі ні про що не каже ім’я молдавської поетеси Маріци… — я назвав прізвище. — Адже Кишинів від вас зовсім недалеко.

Він помовчав, щось згадуючи, потім озвався:

— Хтось із наших її перекладав… Не пригадаю хто. Якщо треба, я з’ясую і дам знати.

— Не варто. Забудь.

Я не поспішав полишати сквер і дивився вслід моєму другові, що перевальцем віддалявся. Він мав постать боцмана. Принаймні, таким я уявляв собі зверхника над матросами — міцної статури, не метушливого, літнього чоловіка.

Перед тим як піти, я підвівся і уважно оглянув сквер. Пильність знедавна стала рисою мого характеру. До того ж звір у мені, хоч і не був активним, але й не зник.

І тут від собору долинув гомін — на майдані, навпроти брами зупинилася невелика колона з червоними гаслами і прапорами.

«Схоже, якась ліва партія, — майнуло в голові. — Теж мені, знайшли місце…»

Кілька чоловіків середнього віку відділилися від гурту і зайшли до храму. Я очікував, що ті, котрі залишилися, почнуть мітинг. Проте люди змішалися, про щось мирно гомоніли. Прапори і транспаранти притулили до стіни. Це були старі і дуже старі люди з обличчями кольору ракушняка. Зблизька ж, коли я підійшов, то завважив, що лики їхні були обтягнені пожовклим пергаментом. Вони прийшли у світ ще на початку минулого століття. І попри те, що це були чоловіки й жінки, геть старі й не дуже, потворні і шляхетні, їх поєднувала одна спільна риса — на обличчі кожного з них відбивалася одержимість — полум’яне прагнення чогось. Усі вони були темні, хіба що крім кількох діток — онуків, яких вони привели з собою. На мить примарилося, що я проходжу повз цвинтар, де кучкуються мерці; звідти, як мені здалося, війнуло зотлілою плоттю. Але клубок колючого дроту в мені, який досі не робив спроби вирватися назовні, свідчив, що то були не прибульці з Орбу, а темні світу цього. Вони мене впізнали. Ну, не вони — земні, а та астральна складова їхньої аури, яка перебуває у постійному контакті з Темним сателітом планети. Всі вони, крім їхніх онуків, провели мене ворожими поглядами. Чому ворожими? Переконаний, вони й самі того не усвідомлюють. Їхніми очима дивився кадебіст Бутко і його поплічники — мешканці похмурого сателіту. Раптом до свідомості долинули слова пророцтва; вони линули разом із низьким чоловічим голосом, що їх промовляв, з того виміру, де рятувалася моя сутність у час вальпургієвої ночі. «І бачив я звірину, яка з моря виходила, і мала вона сім голів і десять рогів. А на головах у неї були богозневажені імена…» Я справді бачив звірину… Ні — те що від неї зосталося. Незабаром вона зовсім відійде в потойбіччя, а людей мучитиме вже не вона, а лиха пам’ять про її діяння. Я знав з пророцтва: через тридцять шість поколінь звірина знову буде випущена з безодні — тепер уже востаннє і на короткий час.

Якщо внутрішній охоронець був спроможний ідентифікувати земного темного і безпомилково розпізнати прибульця з Орбу, то мені, щоб запримітити у вуличній метушні звичайного філера, треба було виявити неабияку пильність. Я підходив до кіосків, купував газети, водночас спостерігаючи, чи не причепився хвіст. Скоро, проминувши Преображенську вулицю і вийшовши на Грецьку площу, сів у маршрутне таксі, що саме від’їжджало. А тим часом з голови не виходило: чому біля храму зібралися ті, хто три покоління тому винищив геть усіх священнослужителів великої імперії і більшу частину храмів?

РОЗДІЛ 12

До будинку, де жила моя сестра, залишалося метрів двісті, коли я вийшов з маршрутки і, віддалившись від головної магістралі, пішов дворами. Водночас пильнував, чи мене ніхто не супроводжує. Добре усвідомлював, що всі намагання бути невидимим нічого не значили для сучасної техніки стеження. Але рефлекс колишнього гнаного весь час тримав мене в стані готовності. З огляду на ситуацію з Солодким і вінничанином, вже йшлося не про звичайного хвоста, а про можливий замах. От тільки з усіх можливих знарядь самооборони у мене були ноги легкоатлета і призабутий досвід розрядника з боксу.

«Треба б придбати пістолет…» — майнула думка.

«Ага, — озвався мій одвічний внутрішній опонент, — це й буде та зачіпка, за яку вхопляться ті, що переслідують. Стаття називається «незаконне зберігання вогнепальної зброї». «Можна, звичайно, й зареєструвати…»

Я вже був дістав мобільний телефон, щоб потелефонувати Кості і спитати, де можна придбати пістолет, та раптом схаменувся. Той, хто знає мій номер телефону, легко може налаштуватися на його частоту і не тільки чути, а й записувати розмову. Тим часом все свідчило про те, що мого другого номера у них немає. Поки що немає.

Почуття тривоги з’явилося щойно я почав набирати код номерного замка на вхідних дверях у будинок. Воно не полишало мене й тоді, коли піднімався сходами на третій поверх. Я ніби йшов по чийомусь запаху, який зник щойно я переступив поріг спільного, на три квартири, відсіку. Якщо це не помисливість, то той, хто «наслідив», далі дверей у відсік з хитромудрим замом не проник. Поза всяким сумнівом, зовсім недавно тут побував темний. Раптом спало на думку перевірити, чи й вище на сходах знати цей «дух». Але досить було піднятися всього один марш нагору, щоб переконатися, що «запах» тягнувся лише до третього поверху. Отже, мене таки вистежили. А скоріше за все перейшли до плану «Б». Важко-бо припустити, що темні, яких доволі на всіх рівнях влади і які живуть очікуванням минулого, не розгледіли всю мою рідню під «мікроскопом» і не знали, що я часто буваю в Одесі у сестри. Досі вони остерігалися знищити мене традиційним способом, яким зазвичай позбувалися політичних опонентів чи бізнесових конкурентів. Адже мої читачі, а їх немало і в середовищі силових та правоохоронних структур, пов’яжуть акцію з моєю творчістю і тим, кого вона найбільше викриває. До того ж у кількох моїх друзів, у тому числі й столичних, — письменників і журналістів зберігаються листи про те, що в моїй квартирі у мою відсутність було проведено обшуки. Там наводяться навіть інтервали дат і місяці, коли це відбувалося. Ті листи будуть негайно оприлюднені в друкованих засобах масової інформації і на сайтах.

Напевне, Костя справді налякав розробників акції, якщо вони перейшли до прямої дії. А з цього витікає, що автори замаху, скоріше за все, не державна структура, якій нічого боятися, а ті, хто вгніздився в неї і робить свою темну справу.

… За вікном уже сутеніло. Був час вечірніх новин і я увімкнув телевізор та заходився перемикати канали з надією знайти якесь повідомлення про чоловіка, який повернувся невідь звідки і тепер не пам’ятає, де він був і хто він є. Проглянув усі канали, а тоді погасив екран та пішов у кухню послухати радіо. І тут помітив, що на кухонному столі лежать принесені мною газети. Почав з «Вечірньої Одеси». Скоро пересвідчився, що редактор втратив цікавість до теми, яка його так зацікавила. Не знайшов нічого і в обласній періодиці. Та коли розгорнув одну з республіканських газет, то від подиву мало не випустив її з рук. На знімку стояли один навпроти одного відомі кожному люди — митрополит і лідер комуністичної партії, народний депутат. Митрополит щось вручав лідерові. Під малюнком був напис, що комуністичного зверхника у зв’язку з його ювілеєм, церква нагородила орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня. Сивобородий митрополит у білому циліндричному головному уборі був, як і належить людині високого сану, стриманий і це контрастувало з демократичною, розкутою постаттю лідера комуністів, якому краще б личили слова «рубаха-парень».