Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 37)
— До речі, у школі він навчався не гірше від мене, — зауважив Костя. — Пику одному гандону натовк. Його вбити треба було б, а Ксила тільки побив. Але батько в того був велике партійне цабе…
— За що ти його, Ксилантію? — поцікавився я.
Відповів Костя:
— Дівчину в нього відбив. І якби тільки це, то Ксила б ту образу проковтнув. А так той знеславив її. Ну, повтішався та й кинув. Хлопцем Ксилантій був виднішим від нього. Якось бачив того недавно — барило на двох ногах… Як на мене, то був її вибір. Вона спокусилася на синка партійного бонзи.
— Котю, не кажи так, — озвався Ксилантій. Тоді підвівся й пішов у котельню.
Раптом я зажадав:
— Оповідай.
Костя подивився насторожено, запитав:
— Про що?
— Про те, як темний заволодів твоїм тілом. Просто так він не міг увійти в тебе. Потрібен був ще один темний.
— А-а… — Він зітхнув, як мені здалося, з полегшенням. Напевне, очікував важчого запитання.
— Та не бачив я жодного темного, — сказав Костя. — Крім того, який сидів тут припнутий.
— Такого не могло бути, — сказав я впевнено. — Покумекай краще.
Раптом Костя насупився. Чарку, у якій було на палець горілки, і яку він уже збирався випити, поставив на стіл. Довго не озивався. Прислухався до хропіння Ксилантія, що долинало з котельні, нарешті подав голос:
— Здається, ти маєш рацію. Була тут учора одна.
— Твоя знайома?
— Ні. На Лузанівському пляжі її зняв.
— Яка вона з себе? — поцікавився я.
— Яка? Невисока, постать має зграбну, надмірно сексуальна. Ми з нею на канапі, де зараз спить Ксилантій, гарували, як два чорні воли. Казала, що прибула з Полтави до знайомих. Ага, ще — руда, як лисиця. Стривай, а чого я про неї не згадував — жодного разу? Ми ж провели тут півдня…
— Так а в’язень?
— Ну, він у цій кімнаті сидів. Я йому клейкою стрічкою писок заклеїв, щоб не подавав голосу. О, згадав ще: вона була украй мовчазна. Ні про що не розпитувала, ні чим, крім сексу, не цікавилась. Коли ж вимовляла кілька слів, то поміж них траплялися й такі, які я чув ще від старих людей. Наші то були слова, зрозумілі, але вони немовби вже вийшли з ужитку. Від неї якось дивно пахло. Ні, то не були парфуми… Звісно, це дурниця, що я скажу, але мені часом здавалося, що то запах глинища чи кар’єру. Хіба глина пахне? — запитав Костя.
— Напевне, — відказав я. — Але то, скоріше за все, була твоя помисливість. Ти ж привів її з пляжу. Звідки взятися тому запаху?
— Так, авжеж, — погодився він. — Слухай, я не святий. Знав чимало жінок, але такої самовіддачі, хе-хе, не пам’ятаю. То був секс у первинному вигляді, без будь-яких обмежень. У такі миті я немовби кудись провалювався. А коли отямлювався, то подумував, що за це блаженство — незаконне, гріховне — мусить прийти розплата. Ні, не за сам секс, а за те, що я злягався з демоницею.
— Друже, — озвався я з усміхом, — ти не пробував писати художні твори. Це ж треба — злягання з демоницею!
— Бачиш, тобі те здається неймовірним. Але саме це спало мені на думку, коли я відвіз був її додому. Вона не поцілувала мене на прощання, а тільки подивилася в очі й сказала «до побачення». Здавалося, вона попрощалася не зі мною, а з кимось іншим, хто стояв за моєю спиною. Я навіть озирнувся, але там нікого не було. — Костя про щось поміркував, тоді випив і штрикнув виделкою шпротину. Пожувавши, сказав: — Очі в неї жовті, у чорну цяточку — я таких у житті не бачив. І ще одне — між персів, саме на середині грудей, — татуювання ока, схожого на її очі.
— То вже був не ти, Костю. Вірніше, не тільки ти. А ще хтось у твоєму тілі.
— Напевне, що так. Знаєш, тут у нас у дворі чимало собак — хатніх і безпритульних. Я їм, бува, кісточки курячі кидаю і вони до мене лащаться. Коли ми з нею заходили, а потім виходили, їх не було. Та коли я, відвізши її на нашому драндулеті, повернувся, вони не давали мені вийти з машини. Якби не Ксилантій, який нагодився, я не знаю, як би проник у котельню. Ну, немов показилися. Ніби я був не людиною, а котищем. До речі, щось подібне коїлося, коли ми Сміттяра сюди доправили. Тільки тоді тут був всього один собака.
— Як звати жінку?
— Ліліт.
— Ти сказав Ліліт? Може, Лілія?
— Ні. Таки Ліліт. Якось я назвав її Ліля, так вона виправила: Ліліт.
— Ти знаєш, хто така Ліліт? Друга після Єви дружина Адама. Потім вона пішла від нього до володаря темряви. У стародавніх шумерів — це демониця, яка приносить нещастя… Ви домовилися про нову зустріч? — поцікавився я.
— Ні. І телефонами не обмінялися. Але якщо вона з’явиться, то матиме з собаками клопіт. Хе-хе, їй личить титул «Королева любощів».
— Романтично. Ти, мабуть, до того довго жінки не мав?
— Слухай, та були в мене баби. Різного рівня розбещеності. Але щоб така, то ніколи… Клянусь!
Костя налив мені й собі, показав, щоб я не забував про закуску, торкнувся мого келишка своїм і випив.
— Коли ти його, темного, відчув у собі? — поцікавився я.
— А я його в собі не відчував. Моє тіло просто почало ламати… Ну, як у тих, кого корчі крутять. Але розум мій був незайманий. Спершу подумав, що випив щось. Знаєш, які тепер продукти… Ми з тією подругою «Шампанське» відкривали. Та потім, згадавши твої застереження щодо в’язня, раптом зметикував у чому справа. Але власноручно вже не міг набрати твій номер…
Попри випите, Костя й не збирався п’яніти. Мова його була чітка й логічна, рухи точні, очі без п’яноїполуди. Раптом я запитав:
— Що тобі повідав темний, коли ти в нього на очах порішив кота? Ти казав, що він розколовся.
З усього, Лікар увесь час очікував цього питання. І все ж воно застало його зненацька. На круглому виді зафіксувався вираз відчуженості, крізь який угадувалася збентеженість. Він довго не озивався, та нарешті порушив мовчанку:
— Сказав, що вони полювали не на мене, а на тебе. Що ти — письменник і докопався до якихось таємниць, які людям знати заборонено. Ким заборонено? Тими, діяння яких ти оприлюднив у своїх книгах. Вони й наказали відправити тебе у край без вороття.
— Стривай. Де ти чув цей вислів?
— Який, відправити у край без вороття?
— Так.
— Та від того ж покруча, хай йому грець! Він ще казав, що ти завдав їм величезної шкоди, і відтягнув їхній прихід на невизначений термін.
— Прихід куди?
— Не сказав. Але йдеться про щось важливіше, ніж прихід до влади. Якби то був не прихід у людські душі… Коли я з ним спілкувався, то в мене весь час з’являлося відчуття, ніби він і є, і водночас його тут немає. Немовби покидав своє тіло, та знову в нього повертався. Ти був правий — він наділений сильним гіпнотичним впливом. У мені завжди сидів дух опору. Ну, чим більше на мене тиснуть, то більший я чиню опір. Взагалі-то це погана риса. Можна досягти свого, ставши текучим, тобто обтекти проблему, а не протидіяти їй. Але у розмові з тим чуваком мені це дуже стало в пригоді. Багато разів я сягав у кишеню, щоб витягти ключ від кайданок та випустити його на всі чотири сторони, але його погляд, що гіпнотизував і в якому нахабства було більше, ніж медіумічної сили, у той же час і спиняв мене. Та найбільше я розсердився, коли він почав мені погрожувати. Мовляв, коли я його не відпущу, то стану таким же гнаним, як і ти. Я навіть затопив йому в пику. Це тоді я потелефонував тобі й порадив зробити ноги з Одеси. Ксилантію, що чергував тут у мою відсутність, я ключа від кайданків не довіряв.
— Послухай, — увірвав я оповідь, — ти казав, що притягнеш його до якогось там свого суду. Тобі пощастило вийти на його зверхників? Хтось же йому віддавав накази. Не думаю, що він робив те з власної ініціативи.
— Авжеж. Саме це я й намагався з нього витягти. Кілька разів підносив до шиї шприц з отрутою. І він розколювався, але тільки до певної межі. Запевняв, що накази про знищення тебе надходили від високого посадовця обласного рівня. З тим посадовцем він зустрічався на Приморському Бульварі біля пам’ятника Дюкові. Потім той сів в іномарку з кількома нулями на номерному знаку. Після чергової погрози шприцом Сміттяр назвав і номер машини. Я покрутився біля мерії й біля будинку обласної адміністрації і таки натрапив на те беемве. Машина належить одному з віце-губернаторів. Ну, поїздив за нею пару днів… В основному маршрут її пролягав до адміністрацій ринку, що на сьомому кілометрі, Одеського та Іллічівського портів.
— А ти не припускаєш, що то була фальшива наводка? — зауважив я.
— Навряд… Я попередив «Сміттяра» про наслідки для нього, якщо це виявиться брехнею.
— А як, як ти перевіриш, що це не брехня?
Костя підвівся й вийшов у котельню. По хвилі поклав на стіл мобільний телефон і активізував дисплей. На ньому висвітився ряд номерів, а також дата й час, коли по них телефонували.
— Це мобільник Сміттяра, — пояснив. — А це — показав на один з номерів, — телефон того віцегубернатора. А ось дата й час, коли по ньому телефонували темному. Це було тоді, коли Сміттяр намагався мене вбити, чи викрасти.
— Справді, схоже на правду, — погодився я.
— От, от… А тільки віце-губернатор, скоріше за все, був похідним від бонзи вищого рівня.
— З чого ти взяв?
— З чого? Треба побачити його, щоб зробити такий висновок. Це типова шістка. Пика здорова й рихла — картоплю на ній садити можна.
— По-твоєму, чим більша пика, тим примітивніша людина… — озвався я з іронією.
— Можеш ставитися до цього як хочеш, але мій життєвий досвід, а я завжди був спостережливим, свідчить, що всі надмірно вгодовані — паскуди. Заради ласого шматка підуть на крайню підлість. Бо там працює не голова, а шлунок, не інтелект, а інстинкт. Це, якщо хочеш, мій тест на те, чи можна мати серйозну справу з людиною. Розгодованому я ніколи не повірю.