Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 27)

Коли машина вже вирулювала на магістраль, він знову подав голос:

— До пересипської лікарні.

— Ти здурів? — поцікавився Ксилантій, що сидів ліворуч від мого тіла.

— Стули пельку, — ревнув Лікар.

Машина зупинилася неподалік від сірого двоповерхового будинку лікарні. Знову озвався «лікар»:

— Ксилантій з Баксом, витягуйте піджака і таскайте до приймального покою. Скажете, знайшли на Куяльнику непритомного… Ага, питатимуть ваші прізвища… Вигадайте щось. Тільки не назвіть моє й Ритчине, хе-хе. Або когось із ваших колишніх подільників… Вони, напевне, давно вже в базі даних.

Досі все, що я бачив і чув, сприймалося мною у формі схем. Ну, люди, салон машини, автомобілі за вікном, будинки, все немовби було позбавлене внутрішнього змісту. Та раптом щось змінилося і я, вже крізь повіки, завважив, що у жінки-водія під рудою кіскою — зелене татуювання у формі скорпіона. Таке ж татуювання і в тому ж місці красувалося на голених в’язах у дужаня Бакса. Очі в нього були зовсім не рубінові, а карі. І ще я завважив, що звір у мені ніяк не реагував на бандитів. Начебто мені нічого й не загрожувало. А тим часом варто мені вдати такого, що отямився, і в мене може увіп’ятися голка зі справжньою отрутою. Бо тепер я був свідком.

— Може, його спершу обшукати? — подала голос жінка. — Може, знайдемо якийсь кінець, що виведе до тих гадів, які збиралися нас підвести під мокруху.

— Та він пустий, — сказав Ксилантій. — У пакеті — газета й окуляри, а в кишені… — клепнув мене по штанях (про задню, в якій лежав мобільник, дякувати Богові, забув; то був дорогий апарат з вмонтованою відеокамерою), а тоді — по нагрудній кишені; розстібнув гудзик і витяг письменницький квиток. Мить Ксилантій німував, а потім без слів простягнув документ Лікареві.

Той якийсь час уважно дивився, ні — вивчав квиток. Нарешті послинив низ своєї сорочки та постирав з «корочок» відбитки пальців, і вже тоді, взявши квиток самими нігтями, поклав його мені в кишеню. При цьому він виразно подивився на Ксилантія.

— Що там? — поцікавився Бакс.

— Нічого, — відказав лікар. — Витягуйте піджака, поки він сам не вийшов. Та заберіть і його торбинку.

Мене витягли з машини, немов лантух з картоплею. Тоді підхопили під руки й понесли до дверей лікарні, обіч яких стояла машина швидкої допомоги. Крізь повіки я завважив марку авто, на якому мене привезли, й номер. За кермом сиділа пристойна з виду рудоволоса жінка, а на задньому сидінні — кругловидий чоловік років на сорок з ріденьким волоссям. Якби не знав, ніколи б не вгадав, що це за люди.

Ксилантій з Баксом поклали мене на лаві в фойє, а тоді підійшли до жінки-реєстраторки.

— На Куяльнику підібрали, — сказав Бакс. — М’ать перегрівся на сонці.

Тим часом з другого поверху спускалася бригада «швидкої» — лікар, санітарка й водій.

— Що сталося? — запитав чоловік у халаті й білій шапочці, — напевне, лікар.

— Та ось, добрі люди привезли з Куяльницького лиману. Кажуть, на сонці перегрівся.

— Нам уже треба бігти, — сказав Ксилантій і поспішив до дверей.

— Е-е! А записати! — погукала жінка, але вони вже були на вулиці.

Чоловік у шапочці й халаті підійшов до мене і помацав пульс.

— Живий? — сказав, помітивши, що я розплющив очі. — Що сталося?

— Мабуть, на сонці перегрівся, — відказав я.

Він уважно подивився на моє обличчя.

— Герпес, — мовив. Тоді запитав: — Давно це у вас?

— Десь із місяць…

Якийсь час лікар рахував мені пульс, а потім зауважив:

— Та вроді нічого такого… Як ви себе почуваєте?

Перш ніж відповісти, я підвівся. Ніщо не виказувало, що я лише мить тому перебував у дивному стані. Тільки гуділо в голові й боліло передпліччя в місці уколу.

— Та вроді нормально, — відказав я.

— Вас не нудить? Голова не болить?

— Та ні…

— Ну й, слава Богу. — І до — жінки, що реєструвала: — Запишіть його на нашу бригаду.

Про хворобу знало все моє оточення. Але про те, що я мав намір поїхати до Одесу, не відав ніхто. Навіть сестру я не попередив, що їду. Щоправда, про мій намір було відомо лікарці. Але ж тоді виходило, що телефон прослуховується. Або ж дії мої контролюються кимось на рівні моєї свідомості. Інакше чим пояснити, що та сила, яка мене переслідувала, знала, де я?

Справжній сезон полювання на мене розпочали перед вальпургієвою ніччю. Доти у мій бік косували тільки представники недавно ще всесильної, а тепер такої, що занепадала, земної звірини. Та відтоді, як на зміну газетним публікаціям вийшла друком моя перша книжка про апокаліпсис, я зазнав на собі дію їхніх окультних агентів. А почалося те дев’ятого квітня минулого року, коли я мав зустріч з професорсько-викладацьким складом філфаку університету. Перед тим я поставив організаторам умову, що на зустрічі не буде сатаниста, який працював в університеті. То був письменник, точніше — член Спілки, який виступав проти християнства, як проти суто «гебрейської», за його словами, віри. Якби, крім переконань, у сатаниста не було ще комплексу навісніння, самовпевненості і, зрештою, брутальності, то на те можна було б не зважати… Він усе-таки з’явився. Звісно, не заради полеміки, а щоб зірвати зустріч. Я подивився на професорку, яка мала вести зібрання, і вона, пам’ятаючи нашу домовленість, підійшла до викладача, з яким товаришував сатанист, і про щось із ним перемовилася. Той подався з зали, прихопивши з собою товариша. У залі сиділо з півсотні людей, але жоден на те не звернув уваги. Крім жінки, яка увійшла разом із сатанистом і сиділа в останньому ряді… Наші погляди зустрілись і я звідав потік нечуваної ворожості. Це тоді я довідався, що в мені живе звір. Він стрепенувся і вже не я, а він дивився на ту брунатну особу. Мені довелося докласти чималих зусиль, щоб приборкати його в собі.

Зустріч тривала понад дві години. По тому мені запропонували зробити таку ж доповідь перед потоком студентів філфаку.

Я згадав це тому, що сам сатанист не був окультним агентом. При зустрічах з ним — у Спілці чи десь-інде звір у мені навіть не прокидався. Чолов’яга той був звичайним обивателем, який, ледь-ледь сягнувши літературного професіоналізму, прагнув бодай чимось виділитися з-поміж загалу. А ось не примітна брунатка, що з ним тоді прийшла, жила двома життями — земним і астральним. Це її лик я бачив на межі сну. Як вона — земна жінка — опинилася там, хтозна. Але вона була в компанії померлого кадебіста Бутка в астральному світі. Це напевно.

Отже, схоже було на те, що контролювалися мої не тільки дії, а й наміри. Може, через те, що я часто опинявся в реальності, де не існує таємниць. «Якщо це так, — зробив я висновок, — то їм неможливо протистояти. Вони бачать те, чого ще немає». І тут я згадав слова мого покійного друга поета Михайла Гринька, які він сказав після чергового допиту мене в КДБ. «Друже, вони не всемогутні. Вони тільки вдають, що їм усе відомо». «Авжеж, не всемогутні, — подумав я вже про іншу силу, з якою мені довелося зіштовхнутися за багато років після тієї нашої розмови з Гриньком, — інакше вони вбили б мене ще до того, як вийшла моя перша публікація в газеті про число звірини. Мною опікувалося ЩОСЬ, що не давало їм це зробити, ЩОСЬ сильніше від них і водночас вороже їм. Але вони сильні й небезпечні. На мить я відчув над собою велике біле крило. Це був образ, метафора тієї сили, яка вберегла мене від астрального «кілера» і ось тепер від чотирьох найманців, яким також була відведена роль кілерів. Власне, це, друге, був продубльований замах на моє життя. У таких випадках, шансів залишитися живим, як правило, вже не буває. Я мусив був умерти. Сьогодні. Щось напоумило Костю-Лікаря впорснути мені препарат, який у нього був, а не той, що йому дав замовник. З усього, це був галюциноген, який геть-чисто відключав тіло від свідомості, але дія якого на організм не була достеменно відома виконавцеві. Інакше він знав би, що все, що зі мною відбувалося, я «бачив». Окультне прислів’я каже: «Не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного». Справедливим буде й таке: «Не можна виконати завдання темного, не ставши при цьому злочинцем». Поза всяким сумнівом, замовниками сьогоднішніх замахів були темні обох світів — земного й Орба.

Але ж чому виникла така нагальна потреба мене знищити? Жертовно-вальпургієва ніч — позаду. Навряд чи такого роду офіри справляють заднім числом. Мусила бути причина вагоміша, ніж ритуал жертвопринесення і ніж помста за мої дослідження апокаліпсису. У недалекому майбутньому мала статися подія, збуття (чи не збуття) якої великою мірою залежить від того, житиму я чи ні. З усього існувала програма (сценарій), підготовлена сценаристами Орба разом з їхніми окультними співавторами землі. А оскільки у цьому замішані Бутки обох світів, то йдеться про кров і нове рабство. А тільки мені про те нічого невідомо. Чого ж їм так терміново прикрутило зжити мене зі світу?

РОЗДІЛ 3

Так я міркував, спостерігаючи у вікно трамвая, який віз мене до сестри. Праворуч були промислові підприємства, що межували з берегом моря, ліворуч — житлові будинки старої Одеси, зведені з пиляного ракушняка, що його колись добували в катакомбах. Трамвайну колію відділяла від заводських будівель автомагістраль, на якій зі швидкістю торпед проносилися автомобілі. Трамвай зупинився на перехресті тієї вулиці, що вела до Куяльника. Раптом я помітив знайому машину, що спинилася перед світлофором. У ній сиділи Бакс і Рита. Коли ж машина рушила на зелене світло, то я завважив на задньому сидінні й Лікаря. Отже, мене переслідували. Напевне, їм треба було знати про мене все, щоб вийти на замовника, який, з усього, був анонімний. Скоріше за все, про виконання акції домовлялися по телефону. Гроші і шприц підкинули в машину або ж надіслали поштою. Це був справді диявольський план. До замовника можна було підступитися тільки з боку посередника, котрий вивів на четвірку виконавців, або ж з боку жертви, себто мене. Тим часом трамвай рушив на зелене, зірвався з місця й білий легковик. Якщо це співпадіння, що автомобіль з бандитами їхав у тому ж напрямку, що й я, то вже на наступному світлофорі його не мусило б бути. Він мав загубитися в потоці авто, оскільки його швидкість перевищувала швидкість трамвая що найменше удвічі. Та на зупинці Лузанівського пляжу я знову його помітив. Щоб переконатися, що це не випадковість, треба було вийти; я зробив те в останній момент перед закриттям дверей. Я був не останній, хто покинув трамвай. Із задніх дверей, уже майже на ходу, вискочив Ксилантій. Мені коштувало чималих зусиль якнайприродніше попрямувати до лотка, де продавали фрукти. Ксилантій не ховався. Він був переконаний, що я його не впізнаю. Це був вищий за середній зріст чолов’яга з обличчям, на якому не затримується погляд. Втім, характерною його ознакою були відстовбурчені вуха, як у одного хлоп’яка з мого дитинства. Поки я стояв у черзі за черешнями, він купив і з апетитом з’їв чебурек та випив пляшку пива. З усього, він був у доброму гуморі, якщо не сказати щасливий. Йому гріла душу тисяча доларів, що лежала в накладній кишені безрукавки. Він сидів на лавці біля газетного кіоска і вдавав, що розглядає жінок у коротеньких спідничках, які поверталися з пляжу.