Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 23)
— Я, мабуть, тебе розбудила? — мовила винувато. — Пробач.
— Та нічого, — сказав я. — Радий тобі.
— Справді? — у її запитанні вчувалося лукавство.
— Авжеж.
— А як же та, що поруч з тобою?
— Сонечко, тут нікого немає… Втім, є, але краще б її не було.
На тому боці не озивалися і я пояснив:
— Хвороба причепилася.
— Що з тобою? — почулося стривожене.
— Герпес.
— Ото велике діло! Минеться.
— Може, й минеться… — сказав, мимоволі мацнувши пухлину під оком і згадавши маніяка в поїзді.
— Багато часу спливло, — сказала Маріца. — Подзвонила навмання — а раптом телефон не змінився. Я чого… Щоб поділитися радістю — нарешті побачила світ книжка моїх поезій. Там є вірші, які я тобі колись читала. Вони тобі ж і присвячені, ні — нам. Сьогодні відбулася презентація в центральній бібліотеці. Я щойно з фуршету.
— Вітаю, сонечко, — сказав я. — Радію за тебе.
— А знаєш чому я ще подзвонила?
— Чому?
— Аби почути оте твоє «Сонечко». Воно — на мені і в мені, як оберіг.
Якийсь час я мовчав, а тоді процитував російського класика:
— Умоляю, друг Аркадий, не говори красиво.
Маріца розсміялася, а тоді сказала:
— Боже, як я тебе кохаю! В житті моєму не було нічого світлішого, ніж ті два тижні в Коктебелі — ні до, ні після. Щораз, як упродовж минулих десяти літ у мене траплялася якась приємна подія, ну, наприклад, вихід книжки чи щось подібне, я порівнюю її з тим щастям, якого спізнала з тобою. Нічого і близько не можна поставити поруч.
— Тепер моя черга казати, те, що сказала ти в Феодосійському порту. Пригадуєш? Говори, говори, ти добре говориш…
— Ні, це серйозно. Я тобі не казала тоді, що вела життя послушниці монастиря, який сама звела довкола себе. Ніколи не виходила з келії і нікого в неї не впускала. Це сталося після раннього заміжжя, яке виявилося невдалим. Тільки один раз вийшла з тієї келії і виманив мене з неї ти. Потім уже, починаючи з Феодосійського порту, я жодного разу її не покидала, хіба що в думках про тебе, і жодного з людей у неї не впускала. Ти ж знаєш — письменник живе подвійним життям — у першому він спілкується з оточенням, заробляє собі на хліб, у другому це — архітектор умовного, твореного ним, світу і водночас головний режисер подій у тому світі. Я заробляю собі на існування, працюючи бібліотекаркою, але справжнє життя для мене — це поетичне слово. І свято справжнє тоді, коли я благословляю його в люди — видаю книжку. — Вона мить помовчала, а тоді провадила: — Ще чверть години тому я не мала наміру тобі дзвонити. Бачила тебе в думках, а дзвонити не збиралася. Та раптом хтось немовби взяв мою руку, розгорнув телефонний довідник і моєю ж рукою набрав номер. Вже потім, коли почула твій голос, подумала про звичайну чемність — адже північ. А поряд же, мабуть, твоя дружина…
На мить мені стало моторошно, як тоді, коли я відкрив таємницю числа звірини. Телефонний дзвінок з Кишинева по суті завадив темним покласти мене на жертовник їхнього вальпургієвого свята. Це не був випадок. То була чиясь воля — Вища Воля.
— Алло, ти мене чуєш? — стурбовано озвалася Маріца.
— Чую, Сонечко, чую, — сказав я. — Щойно ти врятувала мені життя.
— Найбільше, що я зробила, це врятувала тебе від сну.
— Слухай, твій дзвінок — міжнародний. Він тобі коштуватиме… Давай подзвоню я. У тебе той самий номер?
— Той самий. А тільки чхати на гроші. Сьогодні у мене свято душі.
Майнула думка, що я щойно також побував на «святі», але іншого роду.
— Пробач мені легковажність щодо твоєї хвороби. Тобі справді зле?
— Кепсько. Отим, що часто висипає на губі від нежиті, обкидало всю ліву частину обличчя. Під оком така пухлина, що я ним не бачу. Ти врятувала мене не від сну, а від, — я завагався, — марення.
— О, Господи, — вигукнула Маріца. — Я телефоную зараз в аеропорт і вилітаю вранішнім рейсом, якщо такий є.
І тут я згадав, що півдня прибирав у помешканні, немовби очікував когось.
— Не треба цього робити, — відказав. — Приїдеш, коли я знову матиму товарний вигляд, хе-хе. Ти ж не хочеш, щоб мені було соромно за свою пику? До того ж після нашого щастя в Коктебелі минуло десять років. Я, мабуть, змінився і ти будеш розчарована.
— Я також не вживала засобу Макропулоса усі ці роки…
— Але ж ти значно молодша.
У мене було таке відчуття, немовби ми з нею лежали на розкладеному дивані в котеджі Будинку творчості письменників і вели розмірену розмову. З одного вікна було видно стовбур платана, з другого — маклюру — дерево, плоди якого використовують при лікуванні радикуліту. А довкіл — тиша і благодать.
— Ти не хочеш мене бачити? — рішуче мовила Маріца, — Так і скажи. Чи у тебе є, е-е, кому полікувати?
— Маріцо…
— Не називай мене Маріцою, — попрохала вона.
— Добре… Сонечко, нікого в мене немає. Була дружина, але ми давно вже розлучилися. Причина? Все та ж келія в монастирі, у який я, так само, як і ти, себе заточив. Часами виходив на люди, та потім, коли переді мною відкрилося… Втім, немає значення, що. Я став з’являтися у світ украй рідко. Сподіваюся, ти мене розумієш, адже я говорю твоєю метафорою?
— Крім одного, — що тобі відкрилося?
— У тебе не вистачить річної зарплати, щоб вислухати це по телефону. Я надішлю книжку. А зараз запиши адресу моєї електронної пошти… Є щось під рукою? Отже, пиши, — я продиктував адресу електронної скриньки. — Якщо комп’ютера вдома немає, то в бібліотеці він, напевне, є. Відгукнися. Це значно дешевше, ніж міжнародна телефонна розмова. Ага, домашня адреса, яку я тобі колись давав, — та ж сама. А зараз клади трубку, бо завтра на хліб позичатимеш. І ще одне — я хочу аби ти знала — ти єдина
— Що сталося? — у неї тремтів голос.
— Колись оповім. Якщо те
На тому кінці почулося схлипування.
— Прощавай, Сонечко! Першим кладу я.
Поклавши трубку, я враз опинився в теперішній дійсності з увімкнутим телевізором, ледь вловимим духом, яким сходили книжки на стелажах, шумом авто, що долинав з вулиці. Від попереднього залишилася тільки хіть, яка спалахувала в мені щораз, як я згадував Маріцу. І це попри високу температуру і слабкість. На екрані вже виникла «рамка» і я підвівся щоб вимкнути телевізор. Моє тіло виявилося немовби налитим свинцем. З труднощами дістався кухні, де лежали ліки. Це не була звичайна слабкість хворого. Мені доводилося читати спогади космонавтів про перші кроки на землі після тривалого перебування в космосі. Зі мною коїлося щось схоже. Я пересувався, немовби був під великим гнітом. «А, може, моя оболонка-програма, яка відповідає за тіло, зосталася у них — на тій горі? — майнула думка. — І вони її там четвертують чи палять».
Перед тим, як лягти, я запарив і випив чай із м’яти, поклав біля подушки корінь валер’яни, тоді пішов та відімкнув вхідні двері (про всяк випадок, щоб тим, хто прийде по мене мертвого, не довелося їх виламувати) і лише тоді вклався спати. Страх, що я знову опинюся перед потворами Орба, цього разу проходив другим планом. На першому була Маріца. Я безліч разів перебирав у пам’яті кожне мовлене нею слово. Крім інформації, її слова були означені енергетикою кохання і бентежного поклику статі. З тим я й заснув. Цього разу ніщо не стояло на заваді.
Прокинувся з просвітлілою головою. Та щойно підвівся з ліжка, як відчув на собі величезний тягар — значно більший, ніж перед сном. Немовби я був здоровилом, вагу тіла якого не спроможні витримати власні ноги. «Сьогодні перше травня, — подумалося, — день, коли темні відзначають своє свято. Отже, мене — моє здоров’я таки поклали на вівтар».
— Свята Вальпургіє, — заблагав я вголос, — позбав тіло моє від недуги! За що таке наслання!?
Я звертався до католицької святої, зображення якої ніколи не бачив. Натомість перед моїм внутрішнім зором виникла Маріца — не у пляжному костюмі, а в рожевому одязі, в якому вона ступила на трап судна у Феодосійському порту. А тільки замість грішного з лукавинкою погляду, на мене дивилося співчуття. То були очі Маріци і водночас якоїсь іншої жінки.
«Тебе втаємничено, — сказала вона думкою. — А таких завжди розпинали».
«Завжди?» — запитав я також думкою.
«Завжди. І чим глибше посвячення, тим суворіше випробування».
«Але ж чому з дарунку Бога береться такий високий податок сатані?»
Вона не відповіла і тоді я запитав:
«Там, де я побував… То Орб?»
«Тобі дано було побачити велику таїну буття, — послала вона думку. — І якби ти обома ногами переступив поріг Темного сателіта, то я б уже тебе з нього не вигукала. Ти мусив був стати офірою на святі темних. Тебе до цього підготували. Але над душею твоєю їхньої влади немає. Вона — душа бачила все те із світу, де не існує часу».
«Хто ти — Вальпургія, Маріца?»
«Я не маю конкретного земного вираження. А приходжу в образі жінки — Вальпургії, Маріци чи ще когось, коли виникає загроза від темних для таких, як ти».
«Поясни…» — зажадав я.
«Ну, тих, хто ще не виконав свого накреслення. І ще: я б не з’явилась, якби не твої глибокі й щирі почуття до жінки, до Маріци. Вони гріли тобі душу цілих десять років у холодній келії самітника, у яку ти себе заточив, відтоді, як торкнувся Пророцтва. Багато хто був на шляху до нього, але не торкнувся. А ти торкнувся».
«Послухай, я бачу тебе в образі Маріци і відчуваю до тебе… Е-е…»