Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 20)

«… об’єкт почав фотографувати. Зробив знімок, але з віддалі. Я змушений тепер виходити у куртці з капюшоном. Нехай спробує ще раз, падло…»;

«… я уже вдруге за цей тиждень стояла біля входу в гаражний кооператив. Об’єкт спершу проминув мене, та раптом повернувся і сказав: «Хоч раз прислав путню жінку. А то якісь старшокласниці, бомжихи, старе луб’я — ні на кого й око покласти…»;

«… об’єкт, мабуть, упізнав мене, бо демонстративно плюнув у мій бік…»

Десь місяць після зборів я не знав, куди себе подіти. Вряди-годи подзвонював хтось із друзів, часом у трубці чувся голос спілчанської секретарки, яка запрошувала на секцію прози або ж повідомляла про смерть когось із письменників. Поступово я втягувався у роботу над романом про козацтво, який пролежав у шухляді відтоді, як я став очолювати Спілку. Тим часом минуло п’ять місяців і кінчалася вже третя декада квітня. В якийсь із останніх квітневих днів мені потелефонував прозаїк Бабій — один з моїх симпатиків на звітно-виборних зборах — і сказав буквально таке:

— Вітаю, старий!

— З чим? — поцікавився я.

— Ціба здох.

— Коли людина відходить у потойбічний світ, то кажуть: «помер», — зауважив я не дуже впевнено.

На тому кінці помовчали. На мить я уявив худорляве обличчя з козацькими вусами і виразом іронії на ньому, яка ніколи не зникала. Колега сказав:

— Справді, якщо йдеться про людину…

— Так а він, хто по-твоєму?

— А то ти не знаєш… Вампір. Людського в ньому була тільки тілесна оболонка. Отож якщо він тобі був дорогий, то можеш помолитися за його душу… Е-е, тільки не Богові, а сатані. Помолитися за члена правління письменницької організації, який за чверть століття ніде не надрукував жодного допису…

— Слухай, та грець із ним, із тим Цібою. Попелом голову посипати я не стану, і рвати на собі волосся з горя також не. буду.

— Я турбую не тільки з цієї нагоди, — сказав Бабій. — Звертаюся, як до людини з технічною освітою, бо тільки технар зугарний розгледіти зв’язок між причиною і наслідком.

— Давай кажи, не тягни кота за хвіст, як висловлюється Андрушків.

— Ну, тоді будь уважним і не перебивай. Менше як за півроку головування Бамбули на Спілку звалилося кілька великих нещасть. Перше — помер Іван Микитович…

— Так йому ж було дев’яносто сім.

— Але ж він тримався… Я прохав, не перебивати. Помер Ханенко. Ти, мабуть, не знаєш — там якась дивна смерть. Він був у турпоїздці в Парижі. В Соборі Паризької Богоматері попрохав якусь туристку його сфотографувати. Та взяла в нього камеру, навела і клацнула затвором. Тієї ж миті Ханенко упав. Як з’ясувалося, він був мертвий. Доправляли сюди вже його тіло. Далі — у проктологію потрапив твій колишній заступник: дуже складна операція — відтяли шматок прямої кишки. Ледь викарабкався чоловік. У Байрака пропав син. Щось там страшне сталося — возили Байрака кудись на упізнання… Ну, про те, що у Куценка померла дружина, ти знаєш; я бачив тебе на похороні. Але далі: згаданий тобою Андрушків зараз у лікарні з важкою формою хвороби Паркінсона. Тепер він каліка. У кощавого конопатого виявили онкопухлину. У Патлаха майже осліпла дружина. Що ти на це скажеш?

Якийсь час я не озивався. Пригадував оповіді доньки Замули й матері Голембіовської, а також жінок з сиротинцю. У трубці почулося:

— Алло, ти на зв’язку?

— Так. Усі, кого ти назвав, крім Івана Микитовича, — члени правління.

— Ну, то й що?

— Ти звернувся до мене за логічним осмисленням того, що зараз відбувається. А логіка така: нещастя або смерть падає на кожного, хто наближений до Бамбули. Членів правління було одинадцятеро. З них двоє померли, троє стали інвалідами, у двох померли близькі люди, у одного інвалідом стала дружина. — На язиці у мене увесь час вертілися слова «чорна вдова», але я стримався.

Колега довгенько не озивався, та нарешті подав голос:

— Троє залишилися неушкодженими.

— Двоє, — відказав я. — Бо третя — сама Бамбула.

— Ну, гаразд, двоє…

— Минуло тільки п’ять місяців. У цих двох — усе попереду.

Тим часом у мене не виходило з голови, що четверо з названих письменників сиділи у «президії» і заважали мені робити доповідь, п’ятий — мій заступник — підступно зрадив. Таку ж підлоту, якщо не більшу, вчинив Ханенко, який був головою лічильної комісії і знав про вилучені бюлетені. Він сам запропонував повідомити про це головну організацію в Києві, але, як з’ясувалося, вранці наступного дня до нього додому навідалася Бамбула і після її візиту він відмовився підписувати той протокол для НСПУ. Якби я не знав про властивості Бамбули, то подумав би, що все це пороблено мною; ну, моїм звіром чи що. Випадковими тут були Куценко й Андрушків, але ж вони регулярно відвідували правління. До того ж це вони привели у Спілку Бамбулу і, отже, спілкувалися з нею тривалий час. Вона і є ота «чорна вдова», яка вбила Замулу, Голембіовську, а потім і Ольгу Копиленко, Максима Капелюшного та інших — підсумував я подумки.

— Так що ти на все те скажеш? Чи не здається тобі, що тут попахує містикою? — почулося у трубці.

— Містика це — неусвідомлена реальність, — зауважив я. — Очевидно, існують люди, довкола яких діє згубне поле, яке сполучається з Темним сателітом.

— А це що таке? — поцікавився Бабій.

— Сфера довкола планети; вона ще називається «астральною аурою», і відповідає за тваринні інстинкти всього живого, у тому числі й людини. Завдання ж інстинкту: вбити, щоб з’їсти. Всяк, хто опиняється у полі такої істоти, як Бамбула, рано чи пізно помирає, або ж стає калікою. Поле діє як на людину, так і на її близьких. В індуській філософії цю людську оболонку називають «кама рупа» — «червоне чудовисько в нас».

Товариш мій довго не озивався, та нарешті почувся його голос, вже без тіні іронії:

— Похмура картина. З неї витікає тільки один висновок: хочеш жити — не ходи у Спілку письменників.

— Я б уточнив: не ходи туди, де — Бамбула. — Раптом у мене зірвалося з язика: — В народі на таких кажуть: «чорна вдова».

Бабій мить помовчав, а тоді озвався:

— Здається, у пустелі Кара-Кумах живе отруйний павук, який має таку ж саму назву.

— Он як…

— Так, — раптом у трубці почувся якийсь звук. Колега сказав: — Гаразд, старичок… Дзвонять у двері. Бувай.

РОЗДІЛ 16

Чоловік, що лежав на горішній полиці, не зводив з мене очей. Я вже й роззирнувся, щоб кудись пересісти, але плацкартний вагон був повністю укомплектований. Думка про те, що я йому когось нагадую, скоро змінилася: я мав справу з маніяком. Він не виказував ні агресивності, ні симпатії, просто дивився та й годі. Я не бачив його очей, але їхній погляд відчував майже фізично. Спробував вийти в тамбур, сподіваючись, що коли повернуся, він втратить до мене цікавість. Але помилився. Його погляд знову карбувався на лівому боці мого обличчя. «Паскуда! — подумалося мені. — У дитинстві я таких з рогатки…» І тут за вікном промайнув останній полустанок перед кінцевою. Пасажири почали збиратися. Зліз зі свого «спостережного пункту» й він.

— Ми вже з вами десь зустрічалися? — поцікавився я.

Він щось мугикнув і став зашнуровувати черевики. На вигляд йому можна було дати і сорок, і п’ятдесят років. На нього не звертав уваги ніхто, ніби його й зовсім не існувало. В Одесі, звідки я їхав, на верхній полиці не було нікого. Ніхто не заходив і до того, як полягали спати. Мабуть, він увійшов уночі, десь в районі Олександрії. З собою нічого не мав. Не було й матраца на полиці, де він лежав. Це був чоловік, немовби випущений з того світу. Але ж щоку, куди він всвердлювався поглядом, пекло, немовби мені дали сильного ляпаса.

… Увечері на лівій частині обличчя з’явилися рожеві плями. Поза всяким сумнівом, то були вроки. «Це ж треба — така сила погляду! — думав я більше з подивом, ніж з ненавистю. — Хай би ти пощез!» Намагався пригадати, як він виходив з вагона, але в пам’яті залишилася тільки його зігнута постать, коли він взувався. По тому його просто не стало.

Коли ліг спати, то в мене виникло відчуття, знайоме ще з тих часів, як я займався боксом, немовби мені добряче натовкли пику.

Вранці червоні плями перетворилися на лишаї, які вже за кілька годин стали виразками. Ці виразки, що висипали від вилиці до рота й носа, скоро перетворилися на кілька суцільних ран з бульбашок, наповнених сукровицею чи якоюсь прозорою рідиною. Вони не боліли, але температура тіла підвищилась. І тоді я зняв трубку.

— …Герпес, — сказала знайома лікарка, до якої я подзвонив по телефону. І оскільки я не озивався, пояснила: — Ну, це те, що буває на губі і зветься лихоманкою. Вірус. Він живе в організмі кожної людини, і дається взнаки, коли підвищується температура тіла. Ви застудили троїстий нерв, який проходить під шкірою так, як розташовані болячки на вашому лиці.

— Щось серйозне? — запитав я.

— Це серйозна хвороба, — відказали на тому боці. — Десь така ж, як віспа. Відбувається гангренізація шкіри.

І тут я відчув, як починають терпнути ноги. Медик, а вона — кандидат медичних наук, напевне, вловила мій настрій, хоч і не бачила мого обличчя.

— Втішним для вас є те, що виразки висипали ззовні. Бо якби вони пішли по самому каналу троїстого нерва, це було б дуже погано. Якщо маєте під рукою олівець і папір — запишіть назви ліків…

Записавши все, що вона сказала, я запитав:

— Може, мені все таки підійти до вас, аби ви могли наочно, так би мовити?..