Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 17)
— Не густо, не густо… — зауважив голосно один із «президії», старий уже чоловік.
— Цібо, коли ти видав останню книжку? — почулося з зали. — Можеш не згадувати… Двадцять п’ять років тому. І жодної публікації в журналі чи хоча б у газеті. Отож припни язика.
Це була перша реакція одного з моїх симпатиків на безцеремонність «президії». Рейвах, який по тому здійнявся, не можна було назвати базаром; це було щось інше… Мені здалося, що сімох людей укутав рудий туман чи серпанок, який то густішав, то рідшав в залежності від того, хто які слова кидав у залу. Позаду «марева» час від часу, здавалося, спалахувало полум’я — це підхоплювалася Бамбула. Усі сім облич стали червоними. За багато років я вперше побачив їх поруч. «Авжеж це одна істота», — знову майнуло в голові. Вони були різної масті, зросту, освіти, але те, що поєднувало — навісніння, одержимість, прагнення чогось, робило їх сіамськими близнюками о семи головах. Тим прагненням було не тільки побачити у кріслі голови Спілки Бамбулу, а щось значно більше і значно гірше. Час від часу перед моїм внутрішнім зором виникав великий ротвейлер, який вже не лежав, а стояв біля їхніх ніг і дивився на мене жовтими у чорну цяточку очима, такими самими, як і в Бамбули. Якщо лиця сімох були червоні, то широке обличчя новобранки стало пурпуровим, як і її накидка.
Тим часом шум помалу вщух і я продовжив називати авторів та їхні видання. Не можна було нікого пропустити, бо книжки, що виходили друком, то — найвагоміша складова в діяльності організації… Я уже вп’яте назвав прізвище автора, що сидів у «президії» поруч із Цібою, як хтось у залі не витерпів:
— Це той, що римує «калина-Україна», «мова — солов’їна»?
— А ти що, проти незалежності? — огризнувся в залу автор. Цей поет свої вірші «витягує з чорнильного колодязя». Якби я того не знав, то подумав би, що йому заздрять — адже п’ять книг видав; щоправда своїм коштом.
Спалахнула нова суперечка; і то вже було протистояння не двох людей, а двох таборів. Найчастіше чувся пискливий голос дружини гладкого сатаниста, що сиділа поруч нього в «президії» і низький — напівбаритон Бамбули. Руде марево над семи головами густішало, а вистриби з-над них Бамбули все більше скидалися на язики ватри. Жінка й справді нагадувала «розпусницю» на семиголовій звірині, одягнену в «порфіру й кармазин». «Навіщо вона укуталася в червону накидку? — майнула думка. — Щоб продемонструвати свою конфесійну приналежність… Але перед ким? Чи не перед невидимим воїнством князя світу цього? Адже і порфіра, й кармазин — синоніми червоного кольору». Ні, тут сидить хтось із земних, кому важливо аби боротьба за долю духовного ордена, яким була Спілка письменників упродовж останніх десятиліть, проходила під ритуальним гаслом темних. Якось я знайшов на своєму письмовому столі папірець, на якому червоним фломастером було написано число 7560. Коли я поцікавився у мого заступника, хто його залишив, він відказав, що не знає. Я б скоро про нього забув, якби не звичка складати цифри будь-якого числа в теософську суму. 7560 в сумі дає вісімнадцять — а це код числа звірини. З часом він, звісно, випав би з пам’яті, якби не прагнення з’ясувати, чому всі тоталітарні режими, від Вавилона до радянської імперії, включаючи фашистську Німеччину, мали державний колір червоний. Я звернувся до фізики і виявив, що довжина хвиль будь-якого предмету червоного кольору має 7560 ангстрем. Так ось у чому справа! Довжину хвилі не зміниш. Отже, сатанинство вічне. Будинок, у якому перебуває офіс письменницької організації, як і зала, де зараз проходять звітно-виборні збори, знаходяться у відомстві темних сил.
Людині властиво оперувати знаннями, які зберігаються в її пам’яті. Я мислив категоріями древнього пророцтва.
Об’єднуються, ні — вже об’єдналися, дві темні сили — земна і та, що на Темному Сателіті. Князь світу цього, що був принишк після розвалу його імперію, тепер спинається на ноги.
— Регламент, — почулося від президії. Це сказав поет, який колись дорікав, що я сприяю у виданні книг мертвих письменників, а не його.
Тим часом доповідь моя добігала кінця. Я ще сказав про роботу з молодими і назвав кілька імен — майбутніх професійних письменників. Після цього взяв слово мій заступник.
— Хто має запитання? — звернувся до зали.
На початку зібрання його обрали головуючим на зборах і він, разом із секретарем зборів, сидів за столом президії (справжньої).
Руки підняли всі семеро «голів» і Бамбула.
… Найбільше навіснів Ціба. Я так і не збагнув його запитання, бо то був по суті виступ, у якому мене звинувачувалося у продажі попереднього офісу письменницької організації. Кожне слово, чи фразу він викрикував не своїм голосом. Обличчя наливалося кров’ю, як у тих, хто колись волав «дайош». Якось Задорожний зауважив: «Коли виступає Ціба, з мене ніби хтось висмоктує енергію». «Порозорявшись», Ціба сів і враз на щойно оскаженілому лиці з’явився вираз умиротворення. Чоловік був енергетичним вампіром, і про це всі знали. Після головуючий надав слово для запитання рудому із сімки. Цей також зробив по суті виступ. На його нордичному обличчі вгадувався спокій і доброзичливість, а лексика, що пістрявіла чужорідними словами, виказувала людину, яка виступала перед колективом науковців. Сказати по-іншому, була набита, словами типу «концептуально», «коректно», як фарширована щука спеціями. Попри виразну жестикуляцію кощавими кистями, я так і не збагнув до чого він підводив. «Цьому убиратися в червону хламиду немає потреби, — подумалося мені. — Він сам червоний: і волосся, й обличчя, й руки. І народився в рік, місяць і день сатани». Рудий ще не встиг сісти, як підвівся поет, який мені дорікав, що я не видаю його книжок. Він також не запитував, а говорив — пристрасно, сказати б енергетично, жестикулюючи руками, але я (та й, мабуть, усі інші) не збагнув про що саме. У недалекому минулому в російській літературі на таких казали «говорящий молчальник». Це був один із генерації «цицеронів», породжених і відгодовуваних старою системою. І тут підняла руку Бамбула. Хоч у залі немало письменників також прохали слова, але погляд головуючого спинився на ній. Я здивовано подивився на нього — головуючого, адже він третій раз підряд піднімав моїх опонентів. По тому, як швидко той відвів очі, мені все стало ясно. Водночас щось сильно вдарило в груди, а по миті охопило збайдужіння. З цим чоловіком я працював п’ятнадцять років; між нами склалися товариські, довірчі стосунки. Те, що тепер відбувалося, мало тільки одну назву: «зрада». Десь рік назад, коли я прийняв рішення не виставлятися більше на голову, він переконував потерпіти ще одну каденцію заради видання антології прози. Тим часом широка постать Бамбули нависла над сімома головами «президії».
— Добірне товариство, — почала вона приємним низьким голосом.
І тут я завважив, що пропустив момент, коли з мене вигулькнув мій звір. Він не поривався, як тоді, коли віншували новобранок із членством у Спілці. Просто дивився на жінку в червоній хламиді, як вона жестикулює правою рукою, а ліву стисла в кулак; там щось було. На мить здалося, що Бамбула знітилася. Але тільки на мить. Вона стала повторювати все, що сказав Ціба, як раптом хтось вигукнув із зали:
— Це запитання чи виступ?
— Гонорове товариство, а запитання таке: чи не пора нам оновити керівництво Спілки?
Залою прокотився гомін.
— На часі тема запитань, а не обговорення діяльності правління, — нагадав головуючий і показав на дебелого чоловіка з простягнутою рукою, який сидів поруч з рудим. Мовляв, кажи…
Це була четверта із семи голів, якій надав слово ведучий зборів. У залі почулися обурені вигуки. Чоловік говорив невиразно. Повторив сказане Цібою, додав, що приміщення, в яке переїхала Спілка, гірше попереднього… Далі я слухав і не чув, дивився й не бачив. Удар у груди невідомо ким нанесений, який я спізнав хвилину тому, обертався на гострий біль; він знаходився десь поза тілом. З тим «почулися» слова, мовлені старечим голос не в залі, а в іншому вимірі: