Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 3)

— Годі вже вам обом, — гаркаю я.

Попереду нас ідуть люди в жовтих одностроях. Вони прямують у бік широкого та призсмистого, суціль скляного будинку. Сонце відбивається від панелей і ріже очі. Я затуляю їх рукою.

Вхідні двері відчинені навстіж. По периметру круглої теплиці, в ночвах з водою і маленьких ставочках, ростуть дерева й інші рослини. Десятки вентиляторів виставлені по периметру й ганяють по колу таке гаряче повітря, що мене одразу ж заливає потом. Та коли натовп рідшає, мою увагу привертає дещо інше.

Посеред будівлі росте величезне дерево. Його гілки розвісилися майже на всю ширину теплиці. Коріння випинається з землі — воно закріплене в ній металевими стрижнями і нагадує щільне павутиння. Щоправда, в цьому немає нічого дивного, адже злагідні все життя гарують на землі, застосовуючи в своїй праці технологічні досягнення ерудитів.

На одному сплетінні коріння стоїть Джоанна Реєс, пасма волосся падають їй на обличчя, затуляючи понівечену шрамами половину. З історії фракцій я знаю, що в Злагоді немає офіційно встановленого лідера. Будь-які питання в них вирішуються голосуванням, тому результат виходить практично анонімним. Вони як один великий мозок. Джоанна Реєс лише озвучує прийняті рішення.

Злагідні сидять на підлозі, схрестивши ноги. Ці люди скидаються на переплетене гілля велетенського дерева. Альтруїсти скупчилися за кілька кроків ліворуч од мене. Я озираюся — і тільки потім розумію, що серед них шукаю своїх батьків.

Судомно глитнувши, намагаюся не думати про це. Тобіас кладе мені руку на пояс, відводить до краю зібрання, позаду альтруїстів, і майже притуляється губами до мого вуха.

— Мені подобається твоя зачіска, — шепоче він.

Вичавлюю у відповідь усмішку і сідаю, притуляючись до нього плечем.

Джоанна тим часом підносить руки і схиляє голову. Не встигаю я навіть вдихнути, як розмови стихають. Злагідні сидять мовчки, а дехто і з заплющеними очима; хтось беззвучно ворушить самими губами, хтось втупився вдалечінь.

Нестерпно довго тягнуться секунди. Коли Джоанна врешті підводить голову, я вже зморена до краю.

— Сьогодні ми маємо вирішити питання винятково важливе й нагальне, — починає вона. — Й от у чому воно полягає. Як нам, людям миролюбним, поводитися під час конфлікту?

Злагідні обертаються одне до одного і починають спокійну дискусію.

— Як вони взагалі можуть щось вирішити? — запитую я за п’ять хвилин їхніх теревенів.

— Їм байдуже до всього, — відповідає Тобіас. — Аби тільки була згода. Дивися.

Дві жінки у жовтих сукнях за крок од нас підводяться і приєднуються до трьох чоловіків. Якийсь хлопець відходить убік. Співрозмовники, що стояли біля нього, приєднуються до інших. Поступово менші гурти об’єднуються, дедалі більше розростаючись. До мене долинають лише уривки фраз: «Мир... Безстрашні... Ерудити... Прихисток... Невтручання...»

— Дивина, — кажу я.

— Як на мене, то це чудово, — відповідає він.

Вражено дивлюся на Тобіаса.

— Що таке? — посміхається він. — У них рівноправність. Однакова міра відповідальності. Вони всі відповідають за свої рішення. Поводяться толерантно. Як на мене, це чудово.

— А як на мене, це неприйнятно, — заперечую я. — Звісно, в рамках Злагоди таке спрацює, та що як не всім до вподоби бринькання на банджо і вирощування рослин? А що як хтось вчинить злочин і вже потрібне буде щось серйозніше за балачки?

— Гадаю, про це ми скоро дізнаємося, — знизує плечима Тобіас.

Нарешті від кожної з груп відділяється по одній людині. Вони підходять до Джоанни, обережно переступаючи коріння великого дерева. Я чекаю, коли вони звернуться до всіх учасників, але вони стають у коло з Реєс і тихо перемовляються. У мене виникає відчуття, що в теплиці я залишуся навіки.

— Нам вони посперечатися не дозволять, я так розумію, — кажу я.

— Атож, — киває Тобіас.

З нами покінчено.

Кожен, хто вже висловив свою думку, спокійно повертається на своє місце. Залишається тільки Джоанна. Вона обертається в наш бік і схрещує руки на грудях. Куди нам іти, коли нас виженуть? Назад до міста, в якому тепер немає де сховатися?

— За нашої пам’яті Злагода завжди мала близькі стосунки з Ерудицією. Ми досі потрібні одне одному, щоб вижити, і ми залюбки співпрацюємо, — починає Джоанна. — Та були в нас міцні стосунки й з альтруїстами. Ми не вважаємо, що буде правильно розірвати нашу тривалу дружбу.

Її голос солодкий, як мед, і такий самий в’язкий. Вона говорить повільно і зважено. Зворотом долоні я втираю піт з чола.

— Ми вважаємо, що невтручання — єдиний спосіб зберегти наші стосунки з обома фракціями, — провадить Реєс. — Та ваша присутність ускладнює таку позицію.

«Оце вже воно», — думаю я.

— І ми дійшли висновку, що надамо притулок у штаб-квартирі Злагоди членам усіх фракцій, — проголошує вона, — за дотримання декількох умов. По-перше, в нашому таборі забороняється носіння будь-якої зброї. По-друге, якщо виникає серйозний конфлікт, словесний або тілесний, усіх його учасників попросять залишити фракцію. По-третє, нинішня ситуація не підлягає обговоренню в нашому таборі, навіть в особистому спілкуванні. По-четверте, кожен, хто тут залишиться, мусить долучитися до активного життя громади, виконуючи посильну роботу. Про це рішення ми доповімо ерудитам, правдолюбам і безстрашним.

Вона зустрічається зі мною і Тобіасом очима.

— Вітаємо вас у Злагоді, якщо ви згодні дотримуватися цих правил, — підсумовує вона. — Такий вердикт.

Я згадую про захований під матрацом пістолет, мої напружені стосунки з Пітером, Тобіасом, Маркусом, і в мене пересихає в роті. Я не надто вміло уникаю конфліктів.

— Ми тут не затримаємося, — ледь чутно шепочу я Тобіасу.

Мить тому він ще слабко усміхався. Але тепер куточки його губ нахмурено опущені.

— Не затримаємося.

Розділ 3

Увечері, повернувшись до своєї кімнати, спершу перевіряю, чи на місці пістолет. Ледве мої пальці торкаються спускового гачка, горло стискає спазм, як при алергічній реакції. Висмикую руку з-під матраца, стаю навколішки біля ліжка і кілька разів судомно ковтаю, доки не попустить.

«Що з тобою? — трушу я головою. — Зберися».

Дивне відчуття: затягую себе в одне ціле, мов шнурую. Від тиску задихаюся, але водночас почуваюся дужчою.

Краєм ока вловлюю якийсь рух і визираю у вікно, що виходить у яблуневий сад. Проходять Джоанна Реєс і Маркус Ітон, зупиняючись біля кущів м’яти, щоб зірвати листя. Я вискакую з кімнати, не розуміючи, для чого вирішила стежити за ними.

Бігом перетинаю будівлю, щоб нічого не проґавити. Щойно випірнаю надвір, уже рухаюсь обережніше. Обходжу теплицю з протилежного боку — Джоанна і Маркус саме ховаються за рядком дерев. Навшпиньки скрадаюся на півзігнутих ногах уздовж дерев неподалік, сподіваючись, що гілля сховає мене від стороннього ока.

— ...дуже здивував час атаки, — каже Джоанна. — Джанін завершила підготовку і вирішила діяти — чи якийсь інцидент змусив її поквапитися?

Понад розгалуженим стовбуром яблуні бачу Маркусове обличчя.

— Гм, — тільки й вимовляє він, сіпнувши губами.

— Гадаю, про це ми ніколи не довідаємося, — каже Джоанна, зводячи брову, не розкраяну шрамом. — Правда ж?

— Можливо.

Джоанна, поклавши руку йому на плече, розвертається до нього всім корпусом. Я аж кам’янію від страху, що вона мене помітить, але Реєс дивиться тільки на Маркуса. Присідаю навпочіпки і підбираюся ближче до одного з найбільших дерев.

— Ти знаєш, — каже вона, — знаєш, чому вона напала. Я, певна річ, уже давно не правдолюбка, та відчуваю, коли від мене приховують правду.

— Цікавість — це прояв егоїзму, Джоанно.

На її місці я б відвісила Маркусу ляпаса за таке зауваження.

— Коли доходить до порад, то моя фракція цілком покладається на мене, тож якщо ти володієш цією важливою для всіх інформацією, то мусиш поділитися нею зі мною, — доброзичливо провадить вона. — Гадаю, це ти чудово розумієш, Маркусе.

— Я й справді дещо знаю. Колись дуже давно фракції Альтруїзму довірили секретну інформацію, — зважується Маркус. — Джанін атакувала нас, щоб викрасти її. Якщо я не подбаю, вона ці дані знищить. Більше я не можу сказати тобі жодного слова.

— Але ж точно...

— Ні, — перебиває Маркус. — Ти й не уявляєш важливості цієї інформації. Чимало лідерів міста ризикнули своїми життями, щоб заховати її від Джанін, і я не стану задовольняти твоєї цікавості.

Якийсь час Джоанна мовчить. Посутеніло, і я ледве-ледве можу роздивитися власні руки. Повітря сповнюють пахощі землі й перестиглих яблук, я намагаюся майже не дихати.

— Вибач, — каже Джоанна. — Мабуть, я щось зробила не так, коли ти мені не довіряєш.

— Коли я востаннє довірив ці дані представнику однієї фракції, всіх моїх друзів убили, — повторює Маркус. — Тепер я не довіряю нікому.

Не можу втриматися, щоб не визирнути з-за дерева. Вони надто поглинуті розмовою й не помічають мене. Обоє стоять близько, але не торкаючись одне одного. Досі ще не траплялося мені бачити Маркуса таким змореним, а Джоанну — такою незадоволеною. Та от її обличчя лагіднішає, й вона знову ніжно торкається Маркусової руки.

— Задля миру ми мусимо навчитись довіряти одне одному, — киває вона. — Я сподіваюся, ти передумаєш. Пам’ятай, Маркусе, я завжди була твоїм другом, навіть коли з тобою ніхто не розмовляв.

Вона нахиляється, цілує його в щоку і мовчки йде вглиб саду. Явно шокований Маркус якийсь час стоїть стовпом, а потім рушає в протилежному напрямку, до будинків.