Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 8)

— Він і в готель не поліз, — сказав Шрагін.

— А ми що, хотіли туди? Йому через дружину повезло. Нам наказали, і все.

— Хіба ви самі не розуміли, що це підриває конспірацію? — запитав Шрагін.

— Спочатку не розуміли, — одверто признався Харченко. — Думали, що до здачі міста вагон часу і що ми ще встигнемо пірнути в гущу.

— А ваші костюми? А участь в облавах?

Харченко насупився і, дивлячись на Шрагіна з-під кошлатих брів, сказав:

— Особисто я в облавах брав участь з цілковитим усвідомленням і задоволенням. Отак. І давайте, Ігоре Миколайовичу, поговоримо відверто. З оперативних дисциплін я в спецшколі був перший відмінник. Отак. А що з того? Хіба хто думав, що так усе дибом перевернеться. І поспіх, і помилки — хіба все це зі зла чи через глупоту? Ось ви наче образились, що я сказав про ваше запізнення сюди, відповіли, що це ненавмисно вийшло. Так само і з усіма нашими бідами. Отак, Ігоре Миколайовичу. І в Москві, мабуть, не все йде, як по нотах. І давайте тепер разом налагоджувати справу, а не винних шукати. У мене, якщо дозволите, є різні думки, як нам краще до міста прижитись…

Наступним співрозмовником Шрагіна був Федорчук, плечистий вайло з голубими добрими очима, обрамованими густими білявими віями. Густий русявий чуб зачісаний назад. Руки молотобійця. Поводиться спокійно, невимушено, говорить неквапливо, точно…

— Як ви розцінюєте наше становище? — спитав для початку Шрагін.

— А ніякого ще становища нема. Є тільки дурниці, які можуть його ускладнити.

— Треба ж, нарешті, вживати застережних заходів.

— Я особисто їх уже вжив. Оскільки я відповідаю за вибухівку і зброю, сьогодні вночі ми з Харченком усе переховаємо. Одне недобудоване приміщення знайшли. У підвал — надійно. І якраз там же, по сусідству, я й житло собі знайшов. — Федорчук несподівано усміхнувся. — Тільки от наче одружитися доведеться. Як ви на це дивитесь?

— Хто вона?

— Хороша дівчина, наша цілком.

— А чому лишається в місті?

— Її комсомол залишає. Але вона і нам буде корисна. Німкеня з колоністок. Мову знає. Метка. Ви, товаришу майор, щодо неї не сумнівайтесь, я познайомився з нею не вчора.

— Позавчора?

— В самий перший день приїзду, товаришу майор.

— То що ж, ви одружуєтеся серйозно?

Федорчук відповів не зразу, щоки в нього зарожевіли, він зморщив лоба і довго з виразом страждання дивився кудись у куток.

— Не знаю, чи повірите ви, товаришу майор, — сказав він.

— Та ви кажіть прямо: одруження у вас буде фіктивне чи справжнє?

— У мене дружина є, товаришу майор. І двоє синків, малюки. Вони для мене — все… — Федорчук дедалі більше червонів і морщив лоба, підшукуючи слова. — Ну от… А ця дівчина — одна на всьому світі, а жених її в армії. І він для неї теж — усе. Так що в цьому питанні у нас з нею цілковита ясність. Але сьогодні ж, якщо ви не заперечуватимете, ми з нею, як годиться, запишемося в загсі.

— А загс же, мабуть, евакуювався…

— Штампик у паспорті поставити якнайпростіше. Зроблять це тут, в управлінні. Я вже говорив…

— Ви в ній упевнені?

— Як у собі, товаришу майор. Треба тільки з міськкомом партії домовитись, щоб потім комсомольці її не викликали. Так що ви вже повірте, товаришу майор, у нас з нею все тільки для справи.

— Про себе їй розказували?

— Та що ви, товаришу майор? Тут у нас з нею однакові труднощі. Розумієте, вона вербує мене в комсомольське підпілля. І я, так би мовити, піддаюсь потрошку. А поки дійде до діла, я з нею німецьку мову вдосконалюю.

— Яке в неї житло?

— Була одна кімната в маленькому будиночку. Сусід евакуювався, і тепер зовсім окремий будинок. Навіть садочок свій. А головне, товаришу майор, щоб ви повірили, що у всьому цьому немає нічого, крім нашої святої справи. Ні-чо-го!..

Федорчук дедалі більше подобався Шрагіну.

— Розкажіть мені коротко свою біографію, — попросив він.

— З робітничої сім’ї. Три роки білим світом нудив, усе до душі роботу шукав, — охоче почав розповідати Федорчук. — А тут армія. Опинився в саперах. Тому мені тепер і вибухівку довірили. Вернувся додому, почав працювати в міліції. Між іншим, ще в армії захопився важкою атлетикою, навіть розрядником став. Дома мене зразу в спортивне товариство «Динамо». Потрапив на динамівське змагання в Ленінград, зайняв друге місце, і мене призначили в спецшколу інструктором з фізкультури. Згодом придивився, подав заяву, щоб узяли курсантом. От і вся моя біографія…

Шрагін попросив Федорчука схарактеризувати учасників групи.

— Це заняття не для мене, я до людей дуже довірливий.

— Це небезпечно.

— Згоден, я ще до війни дійшов такого висновку. Що сказати про людей групи? Всі ми на один лад, разом учились. Ну, а якщо по-людському, то найбільше мені до душі Харченко.

— Чому? — спитав Шрагін.

— Та по всьому, — коротко відповів Федорчук і, побачивши, що Шрагін чекає докладнішої відповіді, додав: — Безвідмовний, роботу любить усяку, я ще в школі помітив. Знаєте, є такі люди: пошли їх у пекло печі топити, вони й слова не скажуть, поїдуть у те пекло і топитимуть ті печі. Як робота то робота… Ми й тут тримаємося з ним купи, якщо можна, врахуйте це на майбутнє…

Новим співрозмовником Шрагіна був худорлявий, нервовий хлопець. Він увійшов моряцькою ходою перевальцем, але зразу ж спохватився і пішов рівніше.

— Прибув для розмови, — сказав він жваво і почервонів. Було видно, що він намагається триматися незалежно, і в той же час суто по-хлопчачому боїться справити погане враження.

— Моє прізвище Димко… Сергій Димко… Сергій Миколайович Димко… Це якщо повністю, — говорив він швидко і плутано, прямо дивлячись на Шрагіна, ніби бажаючи знати вже зараз, яке враження справив. Але оскільки Шрагін вичікувально мовчав, хлопець вів далі: — Почав я життя безпритульним… Сиротою лишився. Ну, звичайно, дитбудинок, навчання… Початкове, так би мовити. Там же вступив до комсомолу. За путівкою комсомолу будував Московське метро. Не я один, звичайно, будував. Звідти послали в спецшколу. Вчився нічого. Бувало, звичайно, і зривався. Але коли зайшла мова про створення нашої групи, я визвався першим, вірніше, одним з перших.

— Ви уявляєте собі, чим ми займатимемось?

— Звичайно, уявляю, — впевнено відповів Димко і зараз же виправив себе: — В загальних рисах, звичайно.

— А до чого у вас більше лежить душа?

— Як до чого? — зніяковів Димко.

— До диверсії, розвідки, пропаганди?

— Що накажете, те й робитиму, — випалив Димко, явно уникаючи розмови про майбутню роботу.

«Хлопець ти хороший, — думав про нього Шрагін. — Але навіщо тебе вирішили зробити розвідником, ніхто не знає, а ти сам — тим більше».

— Це моя біда, я не вмію зразу справити хороше враження, — засмучено сказав Димко, ніби розгадавши думки Шрагіна. — І знаєте, це почалося ще в дитбудинку. Але повірте, завжди з часом з’ясовувалось, що я не такий уже й поганий, слово честі. А може, ця моя властивість якось пригодиться? — з надією спитав він.

— Нічого, не боги горшки ліплять. Працюватимемо, — сказав Шрагін.

Очі в Димка радісно спалахнули, і Шрагін подумав, що він зараз скаже щось пишномовне, непотрібне, але Димко промовчав…

Юнак, що прийшов після Димка, був небалакучий, кожне слово доводилось витягати кліщами.

— Ястребов Олексій Васильович, — відрекомендувався він, а потім на всі запитання відповідав лише: «так», «ні», «не знаю». В нього було відкрите, простацьке обличчя, і тільки ясно-сірі очі, якими він втупився у Шрагіна, приховували в собі поки що незбагненну силу характеру. Шрагін терпіти не міг балакучих людей, але, стикаючись з людьми мовчазними, завжди намагався розгадати, чим викликана замкнутість. Далеко не завжди це виявляє характер людини. Зараз він обережно випитував Ястребова про його життя, навчання в спецшколі, про взаємини з товаришами по групі і, чуючи односкладні відповіді, бачив, що не життя зробило цього хлопця таким стриманим. Його біографія була прямою і чистою, як погляд його ясно-сірих очей. Значить, справа в характері, а такий характер для розвідника — найцінніша якість.

Шрагін спитав, чи любить він свою чекістську роботу.

— На цю роботу, товаришу майор, без любові навряд чи так просто підеш, — переконано і з хорошою злістю відповів Ястребов.

— А ви що ж, отак зразу цю роботу й полюбили?

— Мій батько — український більшовик, — сказав він нарешті. — Його на очах у матері німці вбили… У вісімнадцятому. Мені тоді й трьох років не було…

Потім прийшов Семен Ковальов. Він був вище середнього зросту, широкий у плечах, але трохи сутулий і через те здавався незграбним. Юнак уже встиг позбутися казенного одягу, на ньому були різномасті піджак і штани, заправлені в гумові рибацькі чоботи з відкоченими халявами. Все це сиділо на ньому до ладу й природно, просто заглянула сюди людина, йдучи на рибалку…

— Вигляд у вас чудовий, — похвалив його Шрагін.

— Наморочився з цим. Уперше, знаєте, на базарі вдавав з себе міняйла. Проте спецівочка вийшла ніби нічого.

Шрагін попросив його розказати про себе.

— Із селян я, з потомствених теслярів, — говорив він, м’яко окаючи. — Мені б будинки зводити, а не це… — він підморгнув. — Та коли вже обізвався грибом, лізь у кошіль. Так що давайте завдання — виконаю все, що буде мені під силу. А коли треба, то й над силу…

— Що вам більше з руки? — спитав Шрагін.